Крізь стрільницю в кам’яному бункері солдатам Нагірно-Карабаської Республіки видно ворогів-азербайджанців, за якихось 150 м. У горах на межі двох колишніх радянських республік чути відлуння України. Останнє літо було «напруженішим за попередні», каже офіцер із фронту цього давнього, ледь пригаслого конфлікту.
Нагірний Карабах перебуває в руках етнічних вірменів, але юридично входить до складу Азербайджану. Відокремлення у 1988 році призвело до війни, в якій загинуло близько 30 тис. осіб. 1994-го було оголошено ненадійне припинення вогню, і Азербайджан утратив 14% своєї території. Перестрілки вздовж фронту давно стали буденщиною, але цього року сутички від 1994-го найзапекліші. Почастішали вилазки на територію супротивника на додачу до звичного вогню снайперів. Бойові дії перекинулися на вірменсько-азербайджанський кордон, де жертвами виявилися мирні жителі. Сторони звинувачують одна одну. Тяжкі втрати азербайджанців на початку серпня викликали войовничу риторику президента Ільхама Алієва. «Війну ще не закінчено, – заявив він. – Це була тільки перша стадія».
Як директор викликає «на виховну бесіду» шибеників-школярів, так і російський президент Владімір Путін погукав Алієва та його вірменського візаві Сержа Сарґсяна на початку серпня на перемовини в Сочі. Напруження дещо послабилось, утім, дві сторони ані на крок не наблизилися до замирення. 2 вересня Сарґсян привітав Нагірний Карабах із 23-ю річницею незалежності й назвав вибір республіки «незворотною дійсністю сьогодення».
Читайте також: Від Придністров’я до Нагірного Карабаху і назад
Але зловісну тінь відкидає Україна, зміцнюючи, за словами Томаса де Ваала, науковця з Фонду Карнеґі у Вашингтоні, «менталітет гри з нульовою сумою». Довіру до міжнародних посередників і гарантій безпеки підірвано. Посадовці в Баку, столиці Азербайджану, говорять про подвійні стандарти в питаннях суверенітету й самовизначення. Вони запитують, чому Захід карає Росію за анексію Криму, але вибачає Вірменії схожу поведінку в Карабасі. Багатьох дивує, що Європа й Америка схвалюють застосування сили Києвом для відновлення територіальної цілісності, але вимагають мирного терпіння від Баку. Відтак «Азербайджан утрачає довіру до здатності Заходу служити чинником стримування або ж забезпечити перемир’я», – каже Меттью Брайза, колишній посол США в республіці.
Країна почувається незахищеною. Кремль надає гарантії безпеки Вірменії, де розміщена російська військова база із 4–5 тис. солдатів. Офіційний Баку вважає, що реакція Заходу на події в Україні дуже квола і свідчить про небезпечну політику невтручання.
Ця помітна байдужість спричинилася до репресій в Азербайджані. 2014 року було заарештовано кількох антиурядових активістів, деяким висунули звинувачення в державній зраді. Банківські рахунки недержавних організацій заморожено. Міжнародний тиск раніше слугував «механізмом гальмування» Азербайджану, як каже Сабіна Фрейзер з Атлантичної ради, але він може виявитися надалі неефективним.
Читайте також: Експерт: Україні легше повернути Крим, ніж іншим країнам свої втрачені території
Самовпевненість Баку посилилась останнім часом на тлі послаблення двох факторів, що раніше були стримувальними: військового відставання та ймовірності врегулювання дипломатичним способом. Скориставшись припливом нафтодоларів, Азербайджан збільшив свій щорічний оборонний бюджет від $177 млн у 2003 році до $3,4 млрд у 2013-му. Зокрема, було закуплено найсучасніше озброєння з Ізраїлю, Туреччини та Росії. А ще в країни новий і недосвідчений міністр оборони.
Вірменія також наростила могутність своїх ЗС. І все-таки Путін скористався страхом незахищеності Єревану, щоб переконати його подати заявку на членство у Євразійському союзі – своєму улюбленому проекті. Небезпека відкритого конфлікту залишається невеликою, але мілітаризація кордонів і готовність застосувати силу штовхають до «ризику почати війну ненароком», як каже Річард Ґіраґосян, директор Єреванського центру регіональних досліджень. Наслідки цього були б катастрофічними. Втягнуто було б Росію, Туреччину та Іран; конфлікт міг би підкласти дров до багаття близькосхідного конфлікту.
Вибудовувати мирний план є на чому: варто повернути Азербайджану сім районів навколо Нагірного Карабаху, що де-юре йому належать, в обмін на право республіки визначати власний статус. Але у Степанакерті, столиці НК, наполягають: вирішення проблеми неможливе, якщо за столом переговорів не буде місця для Карабаху, який наразі представляє Вірменія. Навіть компроміс, що передбачає повернення території Азербайджанові, прем’єр невизнаної республіки Араїк Гарутюнян називає в такому разі «нереалістичним».
Хоча Степанакерт здається мирним, люди готуються до поновлення війни, яке багато хто вважає неминучим. Жанна Ґалстян, голова Комітету оборони при парламенті Нагірного Карабаху, згадує крилатий вислів Чєхова: «Якщо в першій дії п’єси на стіні висить рушниця, то в останній дії вона неминуче мусить вистрілити».