Конаючий динозавр

Найвідоміший, наймасштабніший та найдорожчий за витраченими на нього грошима український довгобуд містить у собі чимало дивних суперечностей. Наприклад, називається він Криворізьким гірничо-збагачувальним комбінатом окислених руд (КГЗКОР), а розташований на Кіровоградщині, в місті з жіночою назвою Долинська. Будували підприємство спільно кілька європейських країн колишньої РЕВ – Ради економічної взаємодопомоги, сателітарної структури Кремля, – а належить гігант наразі українському Міністерству промислової політики. Ці суперечності, мабуть, і утворили той фатум, який над КГЗКОР ніяк не розсмокчеться вже багато років.

 

 

Комбінат мав виготовляти окатиші та залізорудну сировину з відходів гірничовидобувного циклу в Кривому Розі. В Дніпропетровській області накопичилися мільйони тонн відходів. За найсучаснішими технологіями цей КГЗКОР мав перетворювати їх на сировину для виплавки чавуну та сталі. Кілька східноєвропейських країн утворили для такої справи «будівельний мегаколгосп» під егідою Москви.

 

Однак розпад соцтабору, Ради економічної взаємодопомоги, а потім і Радянського Союзу не дав реалізуватися цим амбітним планам. Потроху махнули рукою на комбінат німці й чехи, знайшовши своє щастя в Євросоюзі. А от словаки, болгари й румуни все ще мають якісь сподівання на підприємство, будувати яке припинили ще 1998 року.

 

– Все тут розікрали, – шепочуться в кіровоградському автобусі, розповідаючи Тижню секрет Полішинеля. – Розібрали навіть тролейбусну лінію, яка мала б зв’язувати Долинську з Кривим Рогом, і залізницю, що вела туди ж. Зупинили ТЕЦ і порізали на брухт теплотрасу, через яку в Долинську постачали тепло.

Жевріють і якось ворушаться лише супутні цехи КГЗКОР: транспортний, ремонтно-механічний і охорони. А штат самої адміністрації комбінату більший, ніж працівників на ньому. Це сприймається як чудовий символ нашої бюрократичної держави.

 

Труби заводу-гіганта видно ще з автовокзалу, а найбільша з датою «1990» наводить на думку, що це, можливо, остання подібна конструкція радянської доби.

 

Люди в Долинській гостинні. Чергові міліціонери вокзалу ввічливо цікавляться в Тижня, чи, бува, фотографуємо не з метою вчинити терористичний акт? І, отримавши чесне слово, що ми не терористи, міліція йде нести нелегку службу далі.

 

Долинська – миле спокійне місто навколо вузлової залізничної станції, з традиційним пам’ятником-паротягом, пристанційною школою, в якій починав свої перші педагогічні експерименти на людях Антон Макаренко, й занедбаною водогінною вежею. Яку, втім, вважають символом міста й навіть зобразили на його гербі. Вежа, що не працює, та недобудований комбінат – справді, якесь прокляття не полишає це місто.

 

 

– Так-так, саме фатум! – раптом звертається до нас високий, немолодий уже сивий чоловік. – Дозвольте відрекомендуватися: Анатолій Авдєєв, граф і керівник кіровоградського геральдичного товариства.

 

Тепло й демократично вітаємося з графом, який пояснює, що практично в усіх районах області наразі діють невеликі дворянські зібрання, які визнають над собою егіду короля всієї України Ореста Першого. Й до своїх титулів усі ставляться з непідробним пієтетом. Граф Авдєєв добре пам’ятає часи активної розбудови комбінату:

 

– Спробуйте уявити: в радянські часи в Долинській працювало 12 тис. закордонних робітників! Ізолювати їх від місцевого населення було неможливо, більше того: на деякий час Долинська стала центром фарцовки (міжнародного дрібного бартеру. – Ред). Румуни тут промишляли одягом, болгари й чехи – побутовою технікою та спиртним. Тільки тут можна було побачити дефіцитне тоді пиво «Старопрамен». Були й шлюби, й позашлюбні діти теж. Ті, хто повиходив за іноземців, як правило, переїхали на Захід. Траплялись і негативні наслідки такого близького єднання: перші випадки СНІДу на Кіровоградщині зафіксовані саме в Долинській.

 

– Були в нас і дуже специфічні масові заворушення, – доповнює Анатолія директор місцевого краєзнавчого музею Віктор Марущенко. – Коли в Румунії почалося повстання проти Чаушеску, наші румуни кинули роботу й пішли мітингувати проти диктатора. Це було неймовірне видовище: кілька тисяч людей ішли від своїх будинків в одному кінці міста, з протилежного назустріч їм валив натовп із будівництва. Всі несли догори дригом портрети Чаушеску з виколотими очима. Обидва натовпи зійшлися на пішохідному містку над вокзалом, і до цього часу дивуюсь, як там нікого не задавили.

 

 

Тиждень спілкується з головою районної адміністрації Григорієм Данилюком, який віддав будівництву комбінату багато років:

 

– Не можна сказати, що КГЗКОР геть простоює, – запевняє Григорій Васильович. – Нині тут працюють більше тисячі осіб, держава ж цього року дала на його утримання 40 млн грн. – переважно на зарплату, енергоносії та поточний ремонт.

 

З-поміж колишніх «колгоспників РЕВ» і далі несуть охорону своїх цехів словаки й румуни. Навряд чи вони розраховують добудувати комбінат, але хочуть компенсувати свій внесок, а це десь $300 млн.

 

Гірничо-збагачувальний комбінат споруджували за прогресивним і соціально привабливим методом: спочатку – житло та об’єкти життєзабезпечення, а вже потім – виробничі цехи. Кожна держава зводила тут свій мікрорайон, причому в деяких будинках зараз живуть мешканці Долинської, а деякі так і стоять пусткою. Проблема також і в тому, як же з’ясувати вартість уже зробленого? Та й планували, що комбінат буде розраховуватися з учасниками будівництва готовою продукцією…

 

Чомусь не одразу, однак уряд таки зрозумів, що КГЗКОР може врятувати лише приватизація. Вона й стала майже реальною у 2005 році, коли на комбінат знайшовся покупець – ТОВ «Українська рудно-ме­талу­ргійна компанія», яку традиційно пов’язують із російськими олігархами. На приватизацію забракло… одного дня! За добу до підписання договору голова Фонду держмайна Валентина Семенюк пішла на лікарняний. Ну, а потім за політичними баталіями й кризою ця тема знову зникла з обрію роздержавлення.

 

Зараз більшість мешканців Долинської, з якими нам вдалося поговорити, відверто сумують, що приватизація зірвалася. Тоді з’явилася б хоч якась надія на індустріальне майбутнє міста. До того ж, інвестори обіцяли виплатити відрахування у місцевий бюджет. Їхні опоненти, навпаки, запевняють, що покупці збиралися використовувати комбінат не за призначенням, завозячи концентрат із Росії, замість використовувати відвали українських гірничозбагачувальних комбінатів. Як би там не було, недобуд морально застарів і в перспективі ризикує стати взагалі непотребом.

 

 

Масштаб підприємства найкраще видно з мосту при в’їзді на комбінат. Закинутий індастріал із трубопроводами, переплетінням залізничних колій… Тут є охорона, але масив КГЗКОРу настільки неозорий, що пройти на його територію деінде не становить труднощів. У Києві таке місце безсумнівно притягувало б усіляких прихильників пейнтболу, графіті, сквотерів тощо. Проте цілковита чистота на території заводу свідчить, що ці субкультури до Кіровоградщини ще не добралися. Нещодавно чекали Віктора Ющенка, «навіть чоботи для нього купили», як запевнило нас керівництво району, от тільки президент на КГЗКОР не заїхав.

 

Ходимо містом. Чехи та румуни встигли звести кілька житлових будинків, дві нові школи, румуни – лікарню… В 1990-х, коли припинили будувати КГЗКОР, ці споруди залишилися на різній стадії готовності. В деяких зараз живуть долинці, й мешканці різних будинків чомусь заздрять одне одному. Тих, кому дісталися квартири румунської побудови, «душить жаба» щодо сусідів, які живуть у болгарських будинках, «болгари» ж, своєю чергою, вважають, що краще планування та звукоізоляція в німецьких багатоповерхівках, а на думку «німців», найбільше пощастило тим, кому дісталися словацькі помешкання.

 

Однак деякі квартали, в які мали б уселитися тисячі майбутніх працівників комбінату, стоять порожніми. Пустка тут панує така, що й у Чорнобиль можна не їхати. Будинки зяють вибитими шибками, вікна перших поверхів заварені ґратами і обмотані колючим дротом, щоб не позалазили безхатьки.

 

Втім, ці презенти інтернаціональної дружби вперто охороняють їхні власники – румуни, які все ще сподіваються отримати компенсацію від України. До Тижня з криком «Стій! Тут територія суверенної Румунії!» кидається миршавий охоронець.

 

– Буна дзіва, – демонструємо ми невеликий запас іноземної лексики. Помітно, що страж порожнього майна прагне поговорити – мабуть, втомився від самотності, хоч і спілкується якоюсь дивною українсько-румунською говіркою, зовсім не характерною для Долинської.

 

– Кому належать ці коробки? – питаємо.

 

– Румунії! – вимовляє він гордо, як прийнято хіба що співати національний гімн. – Ми їх охороняємо від тих, хто прагне оселитись у румунській нерухомості. Хоча які там самосели? Всередині навіть батарей нема…

 

– А хто тут мав жити? – питаємо ми, скептично оглядаючи напівруїни.

 

– Румунські працівники комбінату! – не менш пафосно відповідає він. Цей охоронець, виявився найбільшим оптимістом, якого ми зустріли в Долинській.

 

Сьогодні добробут міста базується на обслуговуванні вузлової станції та залізничного депо. Із залізницею пов’язані й більш реальні надії тутешніх жителів: реконструюється гілка на Миколаїв, яка має стати двоколійною та електрифікованою. В такому разі через Долинську пройде найкоротший шлях із Києва до Криму, а це – радість для логістів.

 

Поки ж над усім довгобудом височіє труба з написом «1990». Динозавр радянської індустрії конає, не встигнувши народитись, і ця дата все більше нагадує роковини смерті.