Комуністам -бюджець

 

«Демократична коаліція» ще до свого створення сватала комуністів у союзники. БЮТ навіть пропонував ленінцям посаду заступника спікера ВР в обмін на голосування за главу Уряду і спікера. За інформацією Тижня з комуністами вів перемовини бютівець і автомагнат Таріел Васадзе. І якщо під час голосування за спікера та прем’єр-міністра консенсус між БЮТ та КПУ так і не був знайдений, під час голосування за бюджет, як кажуть «все зрослося». Це підтвердив Тижню екс-депутат та член КПУ Сергій Гмиря, що дослівно заявив таке: «Комуністи голосували за бюджет тому, що було прийняте відповідне рішення керівництва партії». Цікаво було б дізнатися, чому про це рішення лідери партії – пан Симоненко та пан Мартинюк – досі ані пари з вуст. Доволі цікаво пан Гмиря пояснив і той факт, що, незважаючи на це рішення, за бюджет проголосувало тільки 8 депутатів. За його версією справа в тому, що «…помилка сталася не з тими, хто голосував за бюджет, а з тими, хто за нього не голосував. Причому ця помилка була суто технічною. Бо Володимир Литвин поставив питання про порушення регламенту під час розгляду бюджету, та запропонував голосування за процедурою цього питання. Майже всі депутати-комуністи на знак солідарності з ним вийняли свої картки. І просто не встигли їх встромити на місце під час голосування за бюджет». Правда, чому проголосували картки взагалі відсутніх у залі засідань Леоніда Грача та Марини Перестенко, Сергій Гмиря коментувати відмовився. До речі одразу після голосування інший нардеп, комуніст Олександр Голуб наголосив, що жодного рішення щодо бюджету фракція не приймала, і депутати діяли на свій розсуд.

 

 

Конфлікт навколо бюджету окреслив три групи всередині КПУ. Позицію першої нещодавно озвучив нардеп Голуб – це блокування з Партією регіонів. Другу групу представляє голова партії Петро Симоненко і «вічний» заступник спікера Мартинюк – це так звана перманентна опозиція. Тобто, намагання загравати і з «помаранчевими», і з «регіонами». Метою чого, за Симоненком, є повна дискредитація і тих, і інших у версії для народу, а насправді для ефективного конвертування політичної важливості у матеріальні блага. Третю групу очолює лідер кримських комуністів Леонід Грач, стратегію якої в доволі різкій формі після «пріснопам’ятного» голосування за бюджет він озвучив. Грач запропонував різко покарати всіх «ренегатів», які пішли на співпрацю з «проамериканським» Урядом Тимошенко, а потім піти в жорстку опозицію на засадах затятого русофільства та українофобства.

 

Зазначимо, що конфлікт між Леонідом Грачем та Петром Симоненко існує дуже давно – фактично, з дати відродження комуністичної партії, тобто, 1994 року. Тоді в жорсткій боротьбі її лідером став саме Петро Олексійович. А Леонід Іванович Грач залишився у внутрішній опозиції, яка завжди виходила на поверхню під час поворотних моментів у історії країни та партії. Як стверджують джерела в КПУ, Грач досі не може пробачити Симоненку його «нерішучу позицію» у кримському питанні, коли кримські комуністи разом із керівником автономії Мєшковим планували від’єднати півострів від України і Симоненко своєю мовчанкою не підтримав кримських комуністів, а також майже 6-річне підігравання (1999–2004) Кучмі, яке розпочалося 1999 року з мовчазної згоди Петра Олексійовича зіграти в «другий тур» з Леонідом Даниловичем. Тепер Леонід Грач виступає за різку маргіналізацію політики та іміджу КПУ замість політики Симоненка – загравання з усіма. І звичайно, за зміну керівництва партії, яке виявилося «злісним колабораціоністом». Кого Леонід Іванович бачить у ролі нового керманича, думаю, говорити зайве.

 

 

Оцінюючи перспективи КПУ, варто звернутися до історії компартій сусідніх країн. Як відомо, всі вони з моменту створення курувалися з Москви. І, як вважає історик Владімір Тисменяну у дослідженні історії комуністичних рухів, до приходу радянських військ у Східну Європу були маргінальними партіями, тому що їхнє керівництво не рахувалося з місцевими політичними реаліями, а було сліпим інструментом у руках Кремля. Здається, розкол українських комуністів стався саме на цьому ґрунті. Симоненко, як типовий опортуніст намагається знайти поле для маневрування і зберегти хоч якийсь вплив, і заради цього готовий робити кроки, які не можуть викликати схвалення в столиці «старшого брата». Тому активізувався Грач, який свою кар’єру зробив саме на відстоюванні російських інтересів в Україні. Навряд чи комуністи «єдиними» подолають цей конфлікт. Адже з одного боку, в нинішньої влади є чимало засобів, аби спокусити Симоненка, а з іншого – Грач, відчувши можливість нарешті очолити КПУ, матиме чудове ідеологічне підґрунтя для внутрішньопартійної критики нинішнього лідера.