З наближенням місцевих виборів потихеньку оживає і політичне життя в регіонах. За допомогою соціологічних досліджень вивчаються настрої суспільства, відкриваються офіси регіональних партійних організацій, на вулицях з'являються рекламні борди, розгортаються штаби. Активізується і Донбас. Незважаючи на близькість бойових дій та прифронтове положення регіону, війна тут не відчувається навіть у містах, розташованих в 30-40 кілометрах від окопів та бліндажів. Хіба що кидається в очі незвично велика кількість військових на вулицях. Що ж стосується навколополітичною середовища, то тут ситуація мало відрізняється від інших областей.
Вибори у східних регіонах України тривалий час були найбільш передбачуваними і нецікавими – в них перемогу здобувала одна політична сила, яка мала на Донбасі монополію на владу і не знала сильної конкуренції. Та останнім часом інтрига, нарешті, дійшла і в ці краї. Переломним у цьому відношенні став минулий, 2019 рік, коли несподівано високий результат отримала молода політична сила «Слуга народу», яка практично не існувала на регіональному рівні. Місцями результати цієї партії майже дорівнювали результатам колишніх регіоналів з ОПЗЖ. І для політсили, що декларує вектор на євроінтеграцію та вступ до НАТО, а також називає Росію агресором в офіційних заявах – це був дійсно історичний результат.
Читайте також: «Неправильні» жителі Донбасу
Після такого тріумфу очікувалося, що партія Зеленського на місцевих виборах зможе перекроїти політичну карту регіону і зламати монополію старих еліт. Однак, розвинути успіх «слуги» чи то не змогли, чи то просто не захотіли. З моменту парламентських виборів пройшов майже рік, але за цей час на Донбасі у «Слуги народу» так і не виникли робочі осередки. Здавалося, після того, як партія набрала в регіоні місцями по 25-30%, проблем з кадрами та фінансуванням не буде. За даними Тижня, восени 2019 регіональні бізнесмени і просто люди з політичними амбіціями буквально вишикувалися у чергу, щоб активно попрацювати з партією влади на регіональному рівні. Але з якоїсь причини налагодити роботу осередків в Донецькій та Луганській областях так і не вдалося. Фактично, партії Зеленського на Донбасі не існує, і з чим, а головне – з ким «Слуга народу» піде на місцеві вибори, поки не ясно.
Вже можна констатувати, що призначені президентом куратори областей провалили на сході поставлену задачу і так і не змогли створити робочі організації на місцях. За місяць до старту виборчої кампанії все ще не можна сказати, хто лідери «Слуг» на Донеччині та Луганщині, і яку програму Зе-команда пропонує цим областям. Частково така ситуація пояснюється відсутністю єдності всередині самої Зе-команди. Наприклад, куратор Луганської області Максим Ткаченко перебуває в досить жорсткому конфлікті з чинним головою Луганської ОВЦА Сергієм Гайдаєм. І замість того, щоб готуватися до виборів, «слуги» за великим рахунком з'ясовують відносини один з одним.
Відсутність будь-якої активності на місцях разом з помилками центральної влади в Києві позначилися на рейтингах «слуг народу» вкрай негативно. Згідно з результатами соціологічних опитувань, на Донбасі партія зможе в кращому випадку отримати половину від того, що отримала на парламентських виборах 2019 року, тобто 12-14%. Та й то за умови, якщо за наступні чотири місяці її рейтинг не впаде ще нижче.
Читайте також: Фактор переселенців
А ось головний конкурент «Слуг народу» – партія Опозиційна платформа «За життя» Бойко, Медведчука та Рабиновича не дрімає, і охоче користується помилками «слуг». ОПЗЖ веде на Донбасі активну роботу, відкриває офіси і посилено піариться на всьому, чому тільки можливо. Така робота дає свої плоди. Рейтинг цієї партії на Донбасі вже становить 35% і має тенденцію до зростання.
23 червня народний депутат Наталія Королевська з ОПЗЖ відкрила новий партійний офіс в центрі Краматорська. Особливий символізм цій події додало те, що приміщення було вибрано на вулиці Василя Стуса – українського поета, якого свого часу допоміг відправити на смерть у радянський табір чинний лідер ОПЗЖ Віктор Медведчук. Зі зрозумілих причин, таке знущання сподобалося не всім. І вже за кілька днів офіс ОПЗЖ зазнав нападу. Невідомі облили його червоною фарбою і розбили скло у вхідних дверях.
Втім, такі напади навряд чи становлять загрозу для рейтингу ОПЗЖ. Куди серйозніше – загроза розколу, яка останнім часом назріла в партії. Чутки про серйозні розбіжності між групами Медведчука-Рабиновича і Льовочкіна-Бойка ходять вже давно. Віктор Медведчук у своїх інтерв'ю прямо казав, що вважає Януковича, Азарова і політиків з їх оточення зрадниками (натякаючи при цьому на Льовочкіна і Бойка). Втім, на чутки можна було б не звертати уваги, якби не конкретна ситуація, що склалася на Донбасі.
У Луганській області ОПЗЖ фактично існує у вигляді двох паралельних проектів – команди Бойка, до якої входять його давні соратники і партнери і, власне, ОПЗЖ, якою в основному займаються маловідомі політики другого ешелону. Наприклад, обласну організацію партії в області очолює молодий політик Ростислав Дубовой. Він же контролює партійні соцмережі, в яких абсолютно не згадуються прізвища людей з команди Бойка – куди більш відомих політиків, діючих нардепів з фракції ОПЗЖ Сергія Дунаєва та Юлія Йоффе.
Читайте також: Окупанти погрожують війною
Чи зможе ОПЗЖ зберегти єдність – поки не зрозуміло. На даний момент між групами Медведчука і Бойка зберігається домовленість про те, щоб формувати регіональні списки на Донбасі з розрахунку 50х50. Але чи протримається вона до виборів – питання поки відкрите.
Швидше за все, провести своїх депутатів Медведчук і Бойко зможуть і за допомогою франшизи партії Шарія, яка має на Донбасі високі рейтинги на рівні 10%, але при цьому, як і «Слуга народу» є по суті віртуальної організацією, весь рейтинг якої тримається на розкрученій постаті лідера. Місцеві осередки партії Шарія якщо й існують, то активної діяльності не ведуть. Але вдихнути у них життя за допомогою своїх людей цілком зможуть політики з ОТЗЖ. Судячи з постійної присутності Анатолія Шарія в ефірах телеканалів Віктора Медведчука, а також висловлювань самого Медведчука, який називав партію Шарія «дружньою силою», співпрацю між політиками вже налагоджено. А інше – справа техніки.
Що стосується інших партій, і, перш за все, політичних проектів з націонал-демократичного табору, то їх на Донбасі взагалі не видно. Місцеві осередки таких сил існують хіба що на папері і будь-якої діяльності не ведуть. Звідси і результат – рейтинги проукраїнських політичних сил (за винятком «Слуги народу») коливаються на рівні статистичної похибки, і повторити успіх 2015 року, коли у деяких місцевих радах їм вдавалося взяти більшість, ці партії вже не зможуть. Втім, звинувачувати в цьому політики можуть хіба що самих себе. Для націонал-демократичних сил Донбас як був, так і залишається задвірками, на які політики не бажають витрачати ані грошей, ані часу.