Геній, оновлення сучасної музики, невичерпна краса, багатство форм і почуттів. Я вагаюся перед пишномовністю означень, які спадають мені на думку, коли хочу передати, як впливають на нас ці твори. Але відчуваю, що мені дають право уживати їх суголосні відгуки багатьох видатних композиторів сьогодення, які вбачають у Сильвестрові «проводиря на точно визначеному шляху» (Софія Ґубайдуліна), композитора, важливого для інших композиторів (Арво Пярт), а також для інтерпретаторів, серед яких передусім слід назвати хормейстера Миколу Гобдича, чий талант, так би мовити, становить одне ціле з хоровими творами маестро.
Почну з досвіду, про який повідомляли багато музикантів, зокрема видатний віолончеліст Іван Моніґетті, і який я пережив теж: музика Сильвестрова змінює наше сприймання інших композиторів. Думаю, будь-хто може провести такий експеримент: прослухати якийсь улюблений і добре відомий твір, а перед тим – Сильвестрова. Музика відтак змінюється, стає немов живіша, рухливіша, величні та знайомі структури стираються й поступаються послідовності подій, а впорядкування елементів, ця формальна єдність, водночас містична й мистецька, яка зворушує нас у творах видатних композиторів, скажімо, Баха або Бетховена, дає тепер змогу вирватися несподіваним струменям. Мотиви й фігури набувають, так би мовити, свободи, твір розкривається, щоб дати проступити мелодії. Я провів цей дослід із 4-ю симфонією Брамса. Думка поєднати її з музикою Сильвестрова спершу виникла в мене під час однієї розмови з моїм другом Костянтином Сіговим (саме йому завдячую знайомством із маестро): маю на увазі, що багато творів Сильвестрова справляють враження, ніби ще до першої ноти вони вже йдуть дуже здалеку. Таке саме враження й від вступної теми першої частини цієї симфонії Брамса. Згодом я дізнався, що й сам Сильвестров наполягає на такому характері своєї музики: на ремінісценції, відлунні, поверненні, wie aus die Ferne («немов здалеку»), як-от в однойменній п’єсі Шумана. Та потім, коли я знову прослухав симфонію, проступили інші речі. Увесь музичний дискурс Брамса зазнав метаморфози, розкривши непомічені мотиви, чуття свободи, творення безпосередньо тепер, понад структурою; природну свіжість під обтяженим вигадливою пам’яттю смутком, таким характерним для музики німецького класика. Метаморфоза – неточне слово, бо 4-та симфонія Брамса залишається сама собою, це радше я став чутливим до нових вимірів твору, до нової краси й темпоральності, доданих до вже відомих мені.
Вимір відлуння та оновленого прослухання творів минулого – в осерді творчості Сильвестрова. Певною мірою в двох значеннях, бо він часто використовує цитати, фрагменти, які більш-менш виразно можна впізнати в його музиці: 5-ту симфонію Малера у своїх 5-й і 6-й, Моцарта в серенаді «Der Bote» («Посланець», 1996), що присвячена дружині Ларисі, Шуберта й Ваґнера у «Двох діалогах і одній післямові для фортепіано й струнних інструментів», Баха в «Присвяті Й. С. Баху».
Мелодії Сильвестрова, навіть коли це короткі мотиви, напрочуд експресивні, як у Леоша Яначека, і їх одразу можна впізнати, немов композитор сам відкрив нові уже відомі інтервали (що, звичайно, абсурд!). Але ці мелодії легко впізнати ще й завдяки способові їх презентації, приходу, появи – не серед тиші чи на початку, в прелюдії до майбутнього розвитку, а серед музики. Їх обступають, водночас пропонуючи й попередні тони, й наступні, вони звучать, мов несподіванка, миттєві винаходи, дарма що ведуть далі вже наявний музичний дискурс.
Читайте також: Українські зірки на світових оперних сценах
Музика Сильвестрова написана дуже ретельно, з численними й точними вказівками, як треба грати, інколи ще ряснішими, ніж нотні примітки Арво Пярта в його композиціях до фільмів, і не менш важливими. Це не імпровізована музика, навіть якщо їй властива свобода експромту, те незбагненне, що джазові музиканти називають «синьою нотою». Музика Сильвестрова не імпровізація, але виникає враження, ніби її написано цієї миті, ніби вона по вінця наповнена барвами його щедрої уяви. Думаю, що Сильвестров, як і колись Шостаковіч, пише ненастанно. Мелодія, так би мовити, задана твором, вона може виникати з якоїсь генеративної клітини або певної відокремленої від тла форми й постає над нею, не пов’язана з конкретною музичною граматикою (варіаціями, тональним, серійним чи яким завгодно іншим розвитком). Парадокс у тому, що ці розриви нот увиразнюють музичний дискурс і єдність усього, так часто незбагненного в сучасній музиці, яку можемо зрозуміти, читаючи програму, але не чуємо її. Натомість Сильвестров за допомогою решти засобів знову відкрив таємницю класичного стилю (Гайдна, Моцарта, Бетховена), яка полягає в тому, щоб зробити присутніми й доступними сприйняттю складні форми, які ми переживаємо, навіть коли не здатні проаналізувати їх (подумайте про багатство голосів, одночасно поєднаних у фрагменті fugato першої частини 40-ї симфонії Моцарта, де почуття народжується з того, що ми переповнені складністю поліфонії і водночас супроводимо її, опиняємось посеред неї).
Музика Сильвестрова українська. Це річ очевидна, але чому? Вона становить те поєднання врочистої величі й лагідності, що притаманне душі саме цього народу. Композитор – українець унаслідок своєї біографії, він із Києва й сформувався в боротьбі совєтських музикантів проти бригадної праці та академізму. Він українець, адже брав участь у революції на Майдані, українець завдяки своїм творам, які надихнула Революція гідності. Але Сильвестров не політик. Як усі справжні митці, народжені за тоталітаризму, він знайшов свій голос і підняв його проти конформізму, заангажованості, використання мистецтва як інструмента. Але він не активіст. Зберігши свою творчу свободу, Сильвестров розповідає з неабияким почуттям гумору, майже поблажливо про сміховинність офіційної музики, кампанії боротьби з буржуазним формалізмом і про ту форму визнання (власне, задоволення потреб), яку тоталітаризм пропонував композиторам та поетам, наглядаючи за ними і гноблячи їх.
Читайте також: Євген Галич: «Українська хвиля знесе весь той непотріб, який заповнює теле- та радіоефіри»
Сильвестров не єдиний вільний маестро совєтської доби, але, можливо, саме він найвиразніше реалізував долю тих комуністичних і посткомуністичних поколінь (шостаковічів, шнітке, ґубайдуліних, пендерецьких, ґурецьких, тубіних, пяртів), які боролися всіма засобами й пожадливо засвоювали інновації західної музики, проте не замикалися в обов’язковому авангардизмі, і ця мистецька свобода живилася політичним досвідом тоталітарних утисків, знанням її ціни. І, нарешті, Сильвестров – українець завдяки поєднанню своєї музики з мовою. Дивно, але це те, що можна відчути, навіть не знаючи української: властиву саме їй музикальність. Кожна з мов має свій зв’язок із музикою, свій голос, але деякі звучать легше, ніж інші. Українській притаманна певна «італійськість», природний, цілком звичайний зв’язок мовлення зі співом. Мелодії, зокрема хорові твори Сильвестрова, промовляють українською, як-от мелодії Шуберта – німецькою, а Бартока ― угорською.
Сильвестров тримається на відстані від усіх шкіл. Він вивчив їхні виражальні засоби, не ставши в’язнем жодної. Гостро висловлюється і про постмодернізм, і про авангардизм. Якби концепція постмодернізму не була знецінена надто частим уживанням, заяложеністю, якби нею ще можна було скористатися, я сказав би, що Сильвестров – перший постмодерний, чи радше метамодерний композитор. Тобто митець, для якого факт перебування «після» модернізму не формальна поза, не цинічний або суто мозковий спосіб говорити у квадраті про теперішнє й відчувати розчавленість усвідомленням розмаїття витворів минулого. Постмодернізм знецінився в ошуканстві, у лінощах колажу або цитат, до яких вдаються, щоб справити цікаве враження. І навпаки, голос, який в Сильвестрова називаю метамодерністським, є серйозним досвідом сприйняття нашою естетичною свідомістю стосунків з історією мистецтва, а також багатства минувшини й наступної доби, і він становить протилежність фривольній грі з культурною спадщиною.