Ми образилися не на жарт. Німеччина зволікає з постачанням гаубиць, Штати — з РСЗВ, хтось вагається з літаками, зброя поступово надходить, але повільніше, ніж треба, і кожен день затримки коштує десятки, а, може, й сотні життів наших вояків, не якихось там абстрактних, а цілком реальних, друзів і рідних, і кожен безцінний. Про цивільних під обстрілами й заручників під окупацією взагалі мовчу, там підрахунки неможливі. Й я, немов зразковий зелебот, приєднуюся до Верховного в його обуренні у відповідь на заклики йти на компроміси. А мені разом із ним кажуть: ви необережні, ви нахабні, ви невдячні, нам ніхто нічого не винен, подякуйте за те, що дають.
Щодо вдячності — розділимо. Європа людей прийняла наших біженців. 5 мільйонів — це більше, ніж дали Сирія та Афганістан, два проблемних регіони, які донедавна постачали мігрантів. 2015 року Німеччина впустила мільйон біженців, наполовину з Сирії. Фрау Меркель саме в німецьку історію ввійшла не газогоном Північний потік-2, а слоґаном: «Wir schaffen das (ми впораємося)». То було важке рішення і зважений вибір, зараз — стихійний порив. Різні країни показують дива масової солідарності й турботи, надаючи притулок, годуючи, розраджуючи. Та «сита», «меркантильна» Європа, з якої дехто з нас ще вчора кепкував, зараз доводить, що недарма ми до неї тягнулися. Це неоціненно, й про це українці пам’ятатимуть зі сльозами вдячності решту своєї історії.
Читайте також: Небезпечні ілюзії Заходу
Що ж до Європи людей, які приймають рішення, там, як ми бачимо, все по-різному. Можна уявити, що спершу Захід злякався: а раптом їх за два дні з’їдять і за нас візьмуться. Тепер з’ясовується, що за два не з’їдять, і можна трохи розслабитися. Мовляв, гаразд, хай собі б’ються, хай захищають нас, доки можуть, а ми переведемо подих, за цей час або віслюк, або падишах змінять свій статус. Ми намагалися до них донести від 2014 року мінімум, що ми фронтир, ми їхній щит, ми міцно зачинена брама Європи, тепер ніби дійшло. Але ж ні, все так, тільки ще складніше! Вони знають, що Росія до них не сунеться, бо НАТО. Навіть до Латвії не сунуться. Сукупна військова міць РФ — не та, яку в стовпчик рахували аналітики, а реальний бойовий потенціал — неспівставна з можливостями усього Північно-Атлантичного альянсу. Авжеж, знахабнілий падишах може пульнути боєголовкою, навіть мінімальна ймовірність усе-таки не дорівнює нулю, й відповідальні політики не можуть її ігнорувати. Але причина гальмування може бути в іншому.
Співіснувати з учорашньою ерефією Захід навчився. Гаразд, невиховані, зухвалі, шельмуваті, але зрозуміло, як із ними поводитися, а подекуди, декому вони ще й платять. Брати шефство над новим утворенням, яке постане після повної військової поразки РФ, ніхто не готовий. Це головний біль: брати під контроль боєголовки, годувати населення, впроваджувати інституції, забезпечувати набуття оскаженілими аборигенами людського обличчя, й не місяць, не рік, а впродовж покоління. Хто це робитиме? На яких правових засадах? Якими кадрами? Тому кінцева мета західних демократій — не поразка Росії, а її знесилення, про що, власне, кажуть відкритим текстом. Хай собі залишається, тільки хай витратить весь арсенал, який накопичувала тридцять років, а до того ще сорок шість — ракети, снаряди, зброю, техніку, а відновити повноцінно «боєкомплект» завадять санкції. Ерефія перетвориться на Іран 2.0: постійний головний біль, але жити можна. Роздушити її до кінця означає навалити на себе непідйомну відповідальність. А тут ще майбутня інфляція, зростання цін удома, голод у світі й відтак нові потенційні біженці. А все через те, що Україна не дозволяє себе перемогти.
З точки зору «реальної політики», хай би їй грець, усе логічно. Ми не брама, ми млин, якому відведено роль перемелювати божевільну агресію мавпи. Ціною своїх життів і свого добробуту. Тому саме з прагматичної точки зору слід згадати і нагадати: ми в цій ситуації не прохачі, не бідні родичі, ми захищаємо не просто вашу безпеку, а ще й ваш світоустрій. Ми весь час самі себе переконували: Європа — не географія, а цінності. Цінності — єдине історичне надбання, на якому постала нинішня євроатлантична цивілізація. Давно вже не на ресурсах і не на технологіях, виключно на людському капіталі, а технології як похідне.
Читайте також: Детоксикація орди
Нехтування базовими цінностями й, серед іншого, толерування чиєгось права безкарно вбивати й грабувати похитне весь кістяк сенсів, на яких ціла конструкція тримається. Якщо поставити їх під сумнів, кожна європейська країна, бувально кожна може згадати, що її колись скривдили, й треба тільки дочекатися слушної миті, щоби відновити «історичну справедливість». Звісно, є закони та угоди, але закони можна переписати. Мета Росії, як еліт, так і широких мас, якраз і полягає в тому, щоби повернути світ до попереднього стану, коли все вирішує сила та інтерес.
Є нації, де цінності усвідомлюються як стрижень ідентичності: «Брити ніколи не будуть рабами», «За вашу і нашу свободу» — там усе простіше. Щойно сенсом життя стає круасан із кавою зранку, з’являється майданчик для компромісів. Ми на компроміси, вочевидь, не підемо, й це породжує в їхніх елітах щось на кшталт роздратування. Ну вибачайте. Хтось має нагадати Європі, що вона Європа.