Все це в історичній перспективі (враховуючи також конфлікти з Німеччиною і Литвою і не дуже добрі стосунки з Брюсселем) однозначно шкодить Польщі, посилює Російську Федерацію, надихаючи її на подальші агресивні кроки, і послаблює Україну. Поляки в 1939 році вже робили такий курбет, напавши разом з нацистами на Чехословаччину і забравши у неї шматок території. Це закінчилося для Польщі власною трагедією 1 вересня того ж таки року.
Деякі українські політологи прояснюють таку поведінку польських начальників суто внутрішньополітичними мотивами, бажанням на шовіністичній риториці збудити польський електорат і втриматися при владі ще на кілька років. Такі резони поза сумнівом є. Проте відчувається і щось інше, ніж тверезий холодний розрахунок, щось надто вже пристрасне й екзальтоване, що виходить за межі звичайних політиканських схем. Бо чи багато виграла Польща від усіх своїх антиукраїнських дій? Ні, практично жодного реального зиску вона з того не має.
Читайте також: Чого чекати від зміни уряду в Польщі
Звідки ж таке ірраціональне бажання за будь яку ціну домогтися психологічної перемоги над Україною і насолодитися символічною капітуляцією України? Політична поведінка Польщі незрідка демонструвала риси глибокої непрагматичності в ім’я національної пихи й зверхності,навіть коли за цей
«кайф» треба було розплачуватися цілком відчутними реальними втратами. Такою є загадкова польська політична душа,хоча індивідуальний пересічний поляк часто буває напрочуд прагматичним і раціональним (особливо коли йдеться про його особисту користь).
Нинішні лідери Польщі, діставшись до не вельми обмеженої влади, почуваються дещо сп’янілими, наче герої Генрика Сенкевича,які за власною сваволею можуть вести нічим не обмежену «ягеллонську політику», такий собі польський «дранг нах остен», насамперед за рахунок України, що перебуває у дуже важкому геополітичному становищі, маючи очевидно слабку і корумповану владу.Володимир В’ятрович уважає, що своїми діями проти України польська верхівка готує свою націю до зближення з Росією, що може готувати Польщі геополітичну пастку,коли навіть всупереч її волі Польща перетворюватиметься на «троянського коня» Москви в Європі,що самій Польщі не обіцяє жодних позитивних перспектив.
Читате також:1:27 – що штовхає Польшу до ізоляції
Дивлячись на ці дії офіційної Варшави, українські оглядачі демонструють деяку розгубленість, бо шукають логіку і не можуть її знайти. Проте тут варто придивитися до нинішніх лідерів сусідньої держави. За віком майже всі вони як особистості формувалися в часи ПНР (Польської народної республіки), яку нещодавно міністр оборони Польщі Антоні Мацеревич назвав « московською колонією». Про якусь незалежність цієї країни комуністичного блоку говорити не випадало. А Москва вміла робити ситуацію залежності від неї максимально принизливою для своїх політичних заручників. В усіх так званих соціалістичних країнах під п’ятою СРСР було встановлено тотальний московський контроль. В усіх відомствах тих країн вешталися юрби радянських « радників», « представників», « консультантів» тощо. В міністерствах оборони і генеральних штабах соцкраїн тинялися орди радянських генералів, діяли великі представництва МГБ/КГБ СРСР у спецслужбах «молодших братів»( майже як в Україні за пізнього Януковича).Будь-які призначення, починаючи з місцевого генсека партії, президента, прем’єра і закінчуючи міністрами і воєначальниками треба було узгоджувати в Москві. Навіть страту вищих партійно-державних посадовців необхідно було спочатку обговорити в «столиці прогресивного людства»,бо Кремль міг погодитися зі стратою,а міг зажадати не такого суворого покарання. Та й щоб знати з посади когось впливового в Берліні, Варшаві, Празі, Будапешті й Софії потрібна була згода Москви.
За часів ліберальнішого від Сталіна Хрущова повновладним комуністичним диктатором Польщі був Болеслав Берут. Але його повновладдя закінчувалося на ганку радянського посольства, де сидів кремлівський наглядач, «смотрящий» за місцевими начальниками. Як написав вельми поінформований московський історик Леонід Млечин про радянського посла в Польщі Георгія Попова,колишнього партійного керівника Москви: «Відомий самодур, Попов поводився у Польщі як комісар поміж анархістів, з усякого приводу відчитуючи главу партії та уряду Болеслава Берута – навіть за те, що польські селяни не так орють і сіють. Зрештою посол сказав Беруту, що не взяв би його до себе навіть секретарем райкому в Московській області. Обурений Берут не витримав і зателефонував Хрущову,заявив,що якщо він не здатний бути навіть секретарем райкому, то в такому випадку повинен порушити питання про своє звільнення з посади. То були часи,коли керівники соцкраїн знімалися і призначалися за санкцією Москви». Як висловився відомий Віктор Суворов про керівників СРСР: « Вони вміли принижувати». Приміром, якщо в НАТО командували не тільки американські,але за ротацією також британські,німецькі,італійські,голандські й т.д. генерали,то у Варшавському пакті виключно радянські воєначальники і війська всього східного блоку (всі національні армії) підпорядковувалися навіть не міністру оборони СРСР, а його заступнику. «Соціалістичним братом» постійно вказували на їхнє місце, якщо не розуміли, то з’являлися радянські танки і розмова вже відбувалася про-іншому. Цікаво, що напередодні вторгнення в Чехословаччину (1968 рік),радянський міністр оборони маршал Гречко без усякої дипломатії заявив міністрові оборони цієї країни генералу Мартину Дзуру, що у разі бодай одного пострілу з боку чехословацької армії товариша Дзура буде повішено на першому ж дереві… Всю ту чашу ганьби і приниження довелося випити й полякам. Військо Польське отримало велику групу радянських генералів на керівні посади. Найбільш польським у тих генералів були конфедератки й сріблясті візерунки на комірах. Ось приміром начальник штабу радянської 1-ї ударної армії генерал-майор Владислав Корчиць, який у квітні 1944 року одержав наказ прийняти посаду начальника штабу 1-ї Польської армії,а невдовзі став її командувачем. З 1 січня 1945 року Корчиць – начальник польського Генерального Штабу.
11 липня 1946 року, чомусь не рішенням польських інстанцій,а постановою Ради Міністрів СРСР Корчиць отримав звання генерал-полковника. Постанову підписав Сталін. У 1954 році Корчиць повернувся до СРСР і вийшов у запас як радянський генерал. У вересні 1944 року радянський генерал-майор Станіслав Поплавський став командувачем 2-ї Польської армії. Після війни Поплавський був командувачем сухопутних військ Польщі, заступником польського міністра оборони. Але наступні звання цьому польському (?) генералу чомусь давав Радянський Союз,у 1955 р. цей польський (?) воєначальник чомусь став генералом армії СРСР… То в кого ж на службі вони насправді перебували? Таких прикладів було дуже багато. Наприклад, у вересні 1944 року управління 6-ї повітряної армії ВПС РСЧА було перетворено на управління ВПС Війська Польського. Управління цілої армії, як пише Віктор Суворов, укомплектоване радянськими громадянами, раптом стало польським, хоча польською там ніхто не говорив.
Читате також: Польща — Україна: війна пам’яті
А міністром оборони Польщі Сталін призначив радянського маршала Константіна Рокосовського. Полякам, ураховуючи знаменитий польський гонор ,було дуже важко все це переживати. Важка психологічна травма залишилася дотепер, адже всі структури ПНР були маріонетковими, тому інтелігентні повноцінні поляки не могли не відчувати огидність своєї ситуації. Зараз та травма актуалізувалася і потребує компенсації і подолання. Однак щоб не бути останнім, упослідженим, треба знайти когось гіршого за себе, ще більш приниженого і перекласти на нього власну меншовартість. Звісно, з Німеччиною це не пройде ( хоча спроби вимагали репарації за окупацію Польщі були нещодавно), з Литвою не пройде, чіпати Москву боязно, з Брюсселем не вийде, найбільш зручним об’єктом залишається Україна. Є надія, що її покірлива влада не зможе дати відсіч. І є бажання насолодитися статусом «старшого брата», щодо України, як колись Радянський Союз насолоджувався таким щодо Польщі. Щоб позбутися цих комплексів лідерам ПІС і польської держави треба згадати ефективні методики доктора Зигмунда Фройда. А лідерам України відмовитися від рис, описаних Захер-Мазохом.