Отже, 1995-й, четвертий рік незалежності: ані Конституції, ані нормальної валюти, є гімн, є герб, та й той малий. Але ці державницькі речі 10-класників (а я тоді був саме в тому віці) не так щоб дуже бентежили, і годі цьому дивуватися. 1 березня того року нас приголомшила новина, яка прийшла з Москви: там убили журналіста Влада Лістьєва — того, що започаткував «Поле чудес», перші ток-шоу на російському ТБ. А іншого ми практично не мали: було занудно-пенсіонерське УТ-1, зрідка місцевий телеканал транслював за піратськими схемами дещо з MTV та й усе. Тож загибель телезірки стало темою № 1 — ми навіть учительку історії вмовили поговорити про це замість запланованого уроку. Її ця подія, до речі, бентежила не менше, аніж нас 16-річних.
На перший погляд, цей спогад — привід запишатися, як далеко ми пішли з тих диких 1990-х, що нинішні підлітки такими новинами не переймалися б, ура, #миздобули тощо. Але це часом не наші цілком патріотичні громадяни переймаються гастролями Дельфіна й фотографіями, прости Господи, Лоліти? Це не наші діти дивляться російськомовних відеоблогерів, бо англійську вчити лінь, а україномовного контенту в цій царині зовсім небагато? Ні? Мені здалося? А я от пам’ятаю, якими великими цабе ходили тут російські медіа-менеджери, а українські колеги, часто геть не дурні й професійно спроможні, зазирали їм у рота. Та, власне, чому в минулому часі: і зараз політемігрант із Росії чи не найбажаніший і найбільш оплачуваний співробітник у більшості українських ЗМІ. Я далекий від конспірологічної думки, що кожен нинішній чи колишній громадянин РФ — це так чи інак замаскований агент ФСБ. Річ у наших колоніальних сентиментах: у метрополії, хай навіть колишньої, усе має бути кращим, вищим, з імперським знаком якості. Події останніх трьох років, звісно, змусили переоцінити багато речей, однак водночас виникли нові українські забави. Наприклад, арифметика розчарувань: ой, а пан N виявився українофобом і сумний смайлик поруч, а ось пан NN за нас, ой, щоправда, його тільки на кілька місяців вистачило, але все одно ж підтримав хоч трошечки. Або ж ретельний пошук демократичних російських ЗМІ. Ну є в нас прошарок глядачів чи читачів, яким будь-що потрібно залишатись у тамтешньому медіапросторі, нехай у таборі «незгодних», аби в імперському контексті. Бо для них Україна без цього контексту — це так, село без радіва й етнографічно-тубільна культура.
Малоросійські комплекси неабияк підживлюють імперську пиху. Якось років 10 тому на одному грецькому курорті на барі зустрів нетверезого мешканця Ярославля, який дружньо ляснув мене по плечу зі словами: «Все равно вы, хохлы, никуда от нас не денетесь». Я не надто хотів би зустріти його тепер, але можу навіть змоделювати, що щось схоже він сказав би й нині, мовляв, ну це все хунта й американці зараз нас стравили, але все одно «никуда от нас не денетесь». Бо хіба спроможний молодший брат на щось серйозне?
Погляньте на всю цю епопею з єфрейтором Аґєєвим і його матір’ю — це ж квінтесенція російського сприйняття України. Контрактник прийшов на Донбас захищати мирне населення від української армії, яка його з якогось дива захопила в полон, і ось тепер ще й судити мають. На думку багатьох мешканців РФ, це чисте неподобство: якась фейкова (а в це вони вірили і в 1990-х, і на початку нульових, а нині й поготів) держава розв’язала на догоду американцям якусь там «войнушку», тепер ще й наших солдатиків у полон беруть, які там за порядком доглядають, бо хіба може армія РФ воювати на Донбасі? За російською міфологією, це точно неможливо: воювати — це діди з фашистами. От в Афгані теж свого часу не війна була, а інтернаціональний обов’язок, і до кінця 1980-х якщо по ТБ й показували бійців 40-ї армії, то в кадрі вони або борошно афганським дітям роздавали, або на суботнику щось ремонтували. Цинкові гроби військкоматівські працівники супроводжували зловісною мовчанкою. Усе те саме й тепер: шляхетне воїнство, нащадки Жукова — Суворова й ще кого там можуть хіба що в Сирії американців й «ІДІЛ» стримувати, а розв’язати брудну бійню на Донбасі — це ж не про них, «допомогти» — то інша річ.
У справжності України сумніваються не тільки ті, хто цілковито увірував у непогрішність доктрини «русского мира», а й ті, хто почав задихатися в сучасній Росії. Вони їдуть працювати сюди на престижні посади з твердою вірою в те, що в тубільців ніколи не вийде так, як у них, що якщо й будувати тут щось, то неодмінно іншу Росію, бо все ж таки «один народ». А середовище для них створюють ті самі українські однодумці, зона комфорту яких досі залишається в імперському контексті.