Хоч би які питання порушували в сесійній залі страсбурзького Палацу Європи – чи то ситуації в Росії, чи то азербайджансько-вірменського конфлікту, майбутніх українських виборів чи визначення терміна «політичний в’язень», – щоразу спрацьовує певна закономірність. Голоси «за» і «проти», критика й підтримка різноманітних ініціатив розподіляються радше не між лівими та правими, радикалами та поміркованими, або проросійським та прозахідним таборами, а за лінією «власний комфорт – суспільні інтереси».
Не перший рік з-поміж західних парламентаріїв знаходяться активні захисники позицій офіційних Москви та Стамбула, Баку та Києва. Не виключено, що ці люди мають власне, нетипове для своїх розвинених держав, бачення співвідношення свободи та обов’язку в політиці. Однак очевидним є одне. Відколи до Ради Європи долучилася велика група не зовсім демократичних країн, встановилися чіткі взаємні впливи. Не лише демократичні стандарти проторували собі вузенькі, скромненькі стежечки на Схід, а й навпаки: різні непрозорі схеми поширилися в протилежному напрямку.
Чужими руками
Страсбурзька шахівниця звикла до багатоходових комбінацій. Колись, за Кучми, провладна частина української делегації нерідко озвучувала свої проекти не напряму, хоч і таке траплялося, а вустами переважно азербайджанських та російських колег. Росіяни натомість вже тоді мали більше зарубіжних речників. І, зокрема, не лише братів по авторитарному устрою, а й італійських, британських, мальтійських, голландських депутатів. Як представників лівих політгруп, так і ліберальних, правоцентристських, консервативних партій.
«Рене ван дер Лінден – голландський християнський демократ – був справжнім розчаруванням на посаді голови ПАРЄ, – пригадує один із колишніх працівників апарату цієї інституції. – Тут річ не в належності до політичної групи, а в дивній толерантності до зневаги демократичного стандарту. Це така згода на всевладдя сильного, на жорстко вертикальні відносини в політиці у тих країнах, де до цього звикли».
Британський депутат від Ліберально-демократичної партії Майк Генкок як удома, так і в Страсбурзі зажив собі слави одного з адвокатів «природного розвитку подій» у Росії та її колишніх колоніях. Саме він зробив випад проти Андреаса Ґросса, голови делегації спостерігачів від Ради Європи на українських виборах за інтерв’ю Тижню, звинувативши швейцарського соціаліста в «закликах до революції», яких насправді в матеріалі не було.
Читайте також: Андреас Ґросс: «Україні потрібна нова демократична революція»
«Я був дуже здивований, коли прочитав у інтерв’ю пана Ґросса заклики до нової революції в Україні, – заявив пан Генкок, виступаючи під час вільних дебатів, у залі засідань. – Такі заяви недоречні для голови делегації Асамблеї, зобов’язаної дотримуватися нейтралітету. Залишається сподіватися, що ці слова були неправильно інтерпретовані».
Здавалося б, навіщо британському лібералові аж так дмухати на холодну воду через особисті спостереження швейцарського соціаліста щодо України? Але не все так просто. Саме Майк Генкок найняв на роботу до себе помічницю Катерину Затуливітер, яку британські спецслужби наприкінці 2010 року звинуватили у шпіонажі на користь Росії та ледь не депортували з Лондона, внаслідок чого депутат мусив залишити парламентський комітет із оборони. А пан Ґросс, окрім того, що очолює делегацію спостерігачів ПАРЄ на українських виборах, є також доповідачем щодо ситуації в Росії. Саме російський звіт був центральною подією осінньої сесії ПАРЄ. Саме через непоступливість співдоповідачів Андреаса Ґросса та Гіоргі Фрунди до Страсбурга не приїхав голова російської Держдуми Сєрґєй Наришкін.
«Цілком імовірно, що випад проти Ґросса мав не лише українське, а й російське підґрунтя, – припустив у розмові з Тижнем один із членів французької делегації. – Вочевидь, на Ґросса, – вільну й незалежну особистість, – намагаються чинити тиск. Шукають, як примусити його бути не таким вимогливим».
Чому саме британці так обурилися інтерв’ю, що було опубліковане в Тижні, залишається загадкою. Але пізніше, напередодні засідання бюро Асамблеї, консерватор із Великої Британії Роджер Гейл запропонував піти ще далі й узагалі усунути Ґросса з посади голови місії спостерігачів. Зміни очільника делегації пан Гейл не домігся, проте галас здійняв неабиякий.
Ані російська, ані українська делегації з ініціативою щодо цього питання не засвітилися. А навіщо? Каштани легше вибирати з вогню чужими руками.
політичний дискомфорт
Дипломатів із авторитарних держав принаймні можна зрозуміти. У них простір для маневру надто вузький. Важче з депутатами від розвинених країн. «Тут нерідко певну роль відіграють чинники особистого комфорту, – вважає екс-працівник апарату Ради Європи. – Не завжди йдеться про прямі підкупи чи корупцію в першому значенні слова. Візантійська дипломатична традиція, поширена як у Росії, так і в Туреччині, на Балканах та Кавказі, вміє тонко грати на слабкостях і захопленнях, потрібних для ретрансляції впливу людей. Так з міцної на вигляд стіни випадає одна цеглинка, відтак друга, третя…»
Під час розгляду звіту щодо Росії один із польських депутатів спробував поставити Росію під жорсткіший моніторинг не Парламентської асамблеї, а Комітету міністрів, щоб наголосити, що ситуація всередині країни невпинно погіршується. Задум не спрацював, позаяк 121 із 206 голосів – це менше ніж необхідно для схвалення таких рішень.
Серед тих, хто не схотів дратувати господарів Кремля, традиційні партнери політичної групи «Единой России», але також кілька несподіваних народників та лібералів. «Не скажу, щоб усіх матеріально заохотили, – заявив Тижню один із парламентаріїв, що представляє Європейську народну партію. – Є й такі, хто не бажає клопотів. Не хочуть брати на себе хоч малу, але особисту відповідальність за перехід до конфронтаційного тону у спілкуванні з Москвою».
Справжньою інтригою сесії стало голосування за визначення терміна «політичний в’язень». Долю формулювання, яке протягом трьох років уточнював і виписував Правовий комітет ПАРЄ, вирішив один голос. Більшість російських, провладних українських, турецьких, азербайджанських та іспанських депутатів за підтримки кількох скандинавів, італійців, андоррців, британців та бельгійців ледь не залишила все в термінологічному тумані. Протистояння виявилося драматичним, але реформа перемогла.
«Віднині для визнання політичних переслідувань з’явився додатковий механізм, – пояснив Тижню французький депутат Франсуа Рошеблуан. – Крім скарги до Європейського суду з прав людини тепер можна подавати ще заявку до Правового комітету ПАРЄ, уповноваженого схвалити рішення з цього питання, перевіряти країну на наявність політичних в’язнів».
Право формулювати таку заявку мають депутати національних делегацій. Невдовзі Правовий комітет ПАРЄ розробить порядок застосування резолюції, яка визначила статус «політичних в’язнів». Це означає, що можливою є перевірка сторонніми особами того, чи людина втратила волю внаслідок «порушення державою основоположних свобод, тобто свободи думки, слова, віросповідання, зборів та об’єднання», або «одержала з політичних мотивів непропорційно жорстке покарання за скоєний проступок», була затримана «в результаті дискримінаційного застосування законів» або «судового розгляду, який був явно нечесним». Резолюція ПАРЄ також передбачає можливість консультацій з експертами, проведення місій та досліджень, підготовку звітів.
Не варто сумніватися, що опоненти нововведення мобілізуються, щоб захистити авторитарні режими від дискомфорту. «Люди поділяються на тих, кому свобода важливіша за гроші, і тих, для кого гроші, матеріальний комфорт варті більше, ніж свобода», – заявив у одному з інтерв’ю Нобелівський лауреат Мілтон Фрідман. Це було ще півстоліття тому. Але окреслений ним поділ відтоді не змінився, зокрема і у міжнародній політиці.