Щойно обравши президента, французи, не гаючи часу, обирають парламент. Перший тур 11 червня. Прогнозувати його результати та репрезентативність політичних партій доволі складно. Попри довгі дебати, Франція так і не перейшла на пропорційну систему. Отже, результат волевиявлення на кожній дільниці залежить не лише від партійної належності кандидата, а й від його особистості. Найважливіше питання, на яке мусять відповісти парламентські вибори, — кількісна підтримка президента Макрона в законодавчому органі (див. «Bon chance»). Якщо новоспеченій «Вперед, Республіко!» вдасться зібрати чітку більшість, новий лідер матиме всі необхідні важелі, щоб втілювати заплановане, не надто переймаючись опонентами. Якщо ж більшість назбирається відносна, Макрону доведеться йти на коаліцію: або з поміркованими правими, або із соціалістами. З огляду на те що Соціалістична партія президента Олланда розгубила ледь не всю підтримку виборців, імовірнішим видається тактичний союз Макронової партії з впливовішими республіканцями. На його користь свідчить також призначення правого прем’єра Едуара Філіппа та правого міністра економіки Брюно Ле Мера.
Читайте також: Макрон незгоди нашої
Економіка для Макрона була й буде пріоритетною не лише тому, що й сам він не так давно був міністром економіки. Новий президент уже проголосив зміни до трудового кодексу. Двома словами: він прагне перетворити ЄС із переважно економічного та митного союзу на співдружність спільного соціального захисту. Проект вельми амбітний і багатоетапний. Перші цеглинки, зрозуміло, закладаються у Франції. Зайве казати, що без належної підтримки з боку парламенту він приречений. Поки що попутні вітри рухають президентський човен уперед, до справді масової підтримки його партії на виборах. Багато з тих, хто проголосував за президента у квітні й травні, активно переконує своє оточення надати новому лідерові можливість попрацювати та показати на ділі, на що він здатний. «Партію «Вперед, Республіко!» можна порівняти зі стартапом, — вважає знайомий паризький журналіст. — Її розвиток в умовах стагнуючої політичної системи вражає швидкістю. Це як Uber, що витісняє класичні таксі, як Airbnb, що успішно конкурує з готелями, як інтернет-крамниці та система звичних супермаркетів… У Франції й до цього виникали такі собі партії-комети: під керівництвом генерала Буланже за Третьої республіки, під проводом П’єра Пужада за Четвертої республіки… Але за кожним разом блискавичний успіх довго не тривав. Виклик, на який мусить відповісти Макрон, — випробування часом, спротивом із боку опонентів, контекстом…»
Справді, «Вперед, Республіко!» — це не перша партія, яка створилася нібито з нічого, у дуже короткий проміжок часу. Але на відміну від правоконсервативних буланжистів та праворадикальних пужадистів, про яких згадує колега, політична формація Макрона центристського плану. Прихильниками Макрона є переважно освічені люди, добре обізнані в інформатиці, вправні користувачі соціальних мереж. Вони не комплексують із приводу популістських протиставлень між «народом» та «елітами» й спокійно визнають свою належність до елітарних кіл.
За правильно продуманих політичних кроків центристам легше гуртувати союзників, ніж тим, хто пропонує радикальні програми. Ресурс гнучкості, закладений у самій концепції нової політичної сили, відкриває широкі можливості. Сьогодні під знаменами Макрона у виборах беруть участь вихідці з дуже різних політичних сил: соціалістка, колишній міністр охорони здоров’я Марісоль Турен, чимало республіканців, центристи з команди нинішнього міністра юстиції Франсуа Бейру, кілька екологів і, що цікаво, добра чверть представників громадського сектору без будь-якого попереднього політичного досвіду.
Читайте також: Військова політика президента Макрона
Наскільки успішно дібрано команду, казати зарано. Але вже очевидно, що проект Макрона суттєво оновлює французьку політичну практику. Чи може статися, що «Вперед, Республіко!» в Національній асамблеї опиниться в меншості? Категорично нічого не варто виключати, але такий розвиток подій, станом на сьогодні, малоймовірний. Якби це сталося, суто теоретично, претендувати на позиції відносної більшості можуть помірковані праві («Республіканці») та ультраправі («Національний фронт»).
Щодо республіканців, невдача Франсуа Фійона на президентських виборах завдала партії «Республіканці» серйозного іміджевого удару. «Наша поразка — наслідок фінансових скандалів», — чесно визнав Бруно Ле Мер у ніч після першого туру, коли Фійон виявився третім. Частина яскравих політиків цієї формації вже перейшла до табору Емманюеля Макрона. На мітингу на підтримку правих, що відбувся минулої неділі в Парижі, багато хто висловився за підтримку нового керівника держави, що, з одного боку, логічно та по-державницьки, а з другого — ускладнює завдання конкуренції правих із командою Макрона.
«Партія «Республіканці» має оновитися зі стелі до підлоги, — вважає Жан-Франсуа Копе, колишній голова структури та учасник праймериз. — Нам особливо треба попрацювати над тим, щоб лідер навчився не витискати за межі політичної сили всіх тих, хто не згодний із ним або з його пропозиціями». У цих словах прямий натяк на Ніколя Саркозі, колишнього президента Франції та недавнього керівника партії. У республіканців є суттєві особистісні проблеми, боротьба несумісних «его» з подібними політичними пріоритетами, а також брак спільної позиції щодо питань безпеки та зовнішньої політики. Скажімо, учасник праймериз Ален Жуппе — прихильник активної ролі Франції в ЄС та прибічник санкцій проти Росії, допоки причини до них не зникнуть. Тим часом близькі кола Саркозі та Фійона не приховують пропутінських симпатій і закликають до послаблення партнерства зі Сполученими Штатами. Одіозний Тьєррі Маріані — найактивніший лобіст Кремля у французькому парламенті — знову висувається від республіканців, як і кілька інших недружніх до України політиків.
На сьогодні соціологи обіцяють республіканцям близько 20% місць у Національній асамблеї. Себто досить велику фракцію, яка зможе впливати на результати стратегічно важливих голосувань. Якщо республіканці, як і за правління Франсуа Олланда, знов опиняться в опозиції, Макрону не оминути компромісів із ними, аби відстояти те, що є для нього насправді пріоритетним. Але якщо з поміркованими правими в нового керівника країни можливість домовитися є, то з іншою імовірною великою опозиційною до нього фракцією — «Національним фронтом» — промальовуються суцільні протистояння.
Донедавна «Національний фронт», попри помітні результати на виборах до Європарламенту, майже не був представлений у Національній асамблеї. Причина — система так званого республіканського фронту, що зобов’язувала правих і лівих об’єднувати зусилля проти партії Ле Пен — спочатку батька, а тепер доньки. Нині ж, схоже, Марін зуміє провести до нижньої палати понад 100 депутатів, що поламає один із найбільших шаблонів французької політичної системи. Зайве нагадувати, що політична сила, фінансована російськими банками, намагатиметься просувати інтереси свого спонсора. Марін Ле Пен також заявила про «ґрунтовне оновлення» своєї політсили відразу після виборів. Популістська партія вождистського типу поп’є Макрону — та й усім прихильникам сильного Європейського Союзу — чимало крові: вона має для цього і ресурс, і волю, і заохочення з боку зацікавленої Москви.
Читайте також: Перемога Макрона: все тільки починається
Популістське крило нового французького парламенту неминуче буде представлене й крайніми лівими з «Нескореної Франції» Жана-Люка Меланшона. Сам він, швидше за все, пройде до Нацасамблеї в Марселі з першого туру. Небезпечний своєю ораторською вправністю, швидкістю розуму та концентрованою негативною енергетикою, Меланшон легко принаджує молодь із лівацькими симпатіями. Прихильник перегляду кордонів, що утворилися після розпаду СРСР, він навряд чи згуртує парламентську більшість, але в опозиції здатний бути доволі ефективним. Спільність позірно протилежних за поглядами популістів — крайніх лівих та крайніх правих — виявляє себе у Франції в ставленні до ЄС, НАТО та спільної валюти євро. «Нацфронту» та «Нескореній Франції» зовсім не потрібно укладати формальні партнерські угоди. Досить проголосувати однаково, при цьому нещадно критикуючи одне одного. Потенційний ресурс такої ситуативної спільноти — близько 40% голосів. Це не більшість, але спільно з республіканцями з оточення Маріані є цілком реальною небезпекою.
Очевидно, що й соціалістам — недавній правлячій партії — необхідно цілковито перезавантажитися, «наново вигадати себе», як висловився її керівник Жан-Крістоф Камабделі. Чимало з представників Соцпартії перейшло до Макрона, а передвиборча статистика засвідчує, що й симпатії багатьох виборців, які десятиліттями голосували за СП, нині на боці «Вперед, Республіко!». Та річ у тім, що у Франції саме за результатами парламентських перегонів визначається державна допомога партіям.
Читайте також: Задача для Макрона: не стати Обамою
Тож соціалісти, якщо наберуть якісь 5–6% до Асамблеї, будуть змушені звикати до зовсім скромних умов діяльності, зіставних із рівнем життя тих соціальних категорій, які вони, за назвою, покликані захищати.
Прогнозуючи результати парламентських виборів, часопис Libération наголосив, що в червні станеться велике оновлення політичного класу Франції: 212 депутатів вирішили знову не висуватися — це вдвічі більше, ніж у 2012 році. Як Макрон, так і Меланшон активно залучають до своїх лав представників громадського сектору. «Матимемо рекордну кількість неофітів та непрофесіоналів», — написав Libération.
Поки що президент Макрон має 62% народної підтримки. Йому щастить, а фактор удачі — ефемерний, нематеріалістичний, що не піддається ані обмірам, ані логіці, — завжди був і є чималою складовою в політиці. Несподівано для всіх французький президент зважився прийняти у Версалі в розпал парламентської кампанії Владіміра Путіна, із яким, згідно з численними заявами, у нього не збігаються принципи. Хід ризикований, бо російський лідер не вміє і не хоче вчитися поступатися своїми інтересами. Від того, як відбудеться зустріч і чим завершиться, залежить репутація Макрона в міжнародній політиці. Французький виборець також дістане нагоду пересвідчитися, наскільки новий лідер здатний не піддаватися московському тиску. А що Путін приїде не з порожніми руками пробивати скасування санкцій, сумніватися не випадає.