Ішхан Григорян очолив перший штурмовий батальйон полку «Арей» після розширення підрозділу до рівня полку. Військовий, який пройшов шлях від штурмової роти до командира батальйону, нині бере участь у бойових і пошуково-ударних діях на Запорізькому напрямку. У розмові з Тижнем ділиться: його становлення як командира відбулося безпосередньо на фронті — у штурмах і під вогнем.
— Я вперше на бойовці як командир батальйону. Коли «Арей» став полком, мене з командира штурмової роти призначили командиром батальйону. Зараз проводимо ударно-пошукові дії. Виявляємо ворога й знищуємо, — розповідає Ішхан Григорян, командир першого штурмового батальйону полку «Арей». — Як командир я не з неба впав, а виліз з окопу. Брав участь у штурмах взводним, ротним. Багато було моментів, коли повертався зі штурму і не вірив, що лишився живий. На Донеччині брали Нескучне, Старомайорське. Дуже важкі були штурми, перші. Але слова «мама» і «Бог» допомагали.
Ішхан народився у Вірменії. У 1990-му батьки переїхали до України, у Кропивницький (тоді Кіровоград). Закінчив Білоцерківський аграрний університет. Після навчання поїхав до Євросоюзу, пропрацював там п’ять років. Коли почалося повномасштабне вторгнення, вирішив повернутися, відправив за кордон рідних і взяв до рук зброю, щоб «захищати близьких і Україну».
— Мені подзвонив «Македонець» (Олександр Грищук), наш командир полку, і запитав: «Готовий воювати?». Я був готовий: навчіть-покажіть, — згадує Ішхан. — Мої двоюрідні брати дружили з «Македонцем». Я був молодший за віком, тому був трохи в стороні… До повномасштабної війни зброю в руки не брав, не знав, що це таке. Мої навчання були в бою. Навчали побратими. Йшли тільки вперед. З Миколаївської області почали, потім Херсонська — погнали росіян звідти. Потім Запорізький напрямок, Донецьк, Курськ… Зараз на Запоріжжі.
Тоді батальйон, а зараз полк «Арей» пройшов великий і тяжкий шлях. Багато побратимів відали життя за близьких і країну. Сумую за ними. Сняться, і я дуже радий цьому. Прокидаюся весь спітнілий, але радий, що бачив їх. Якщо, звісно, є сон. Бо часто немає, така інтенсивність війни зараз. Тим паче ми на бойовці, проводимо штурми новоствореними ротами, бо стали полком.
Ішхан не любить сидіти на місці, полюбляє рух. Саме тому ще після навчання не став працювати за спеціальністю, а поїхав за кордон. Міг допомагати звідти, відправляючи фури з допомогою. Та про вибір повернутися і воювати жодного разу не пошкодував:
— Якщо хоч комусь одному стало краще від того, що я тут, то воно того варте. Я так вважав, і коли був на фронті й знав, що можу загинути, а не лише коли став командиром. Ще важливо, коли ти й твої побратими єдині — за одну ідею. Навіть якби зараз сказали піти й зробити роботу, я б не задумувався — пішов би, знищував би ворога. Я вже не уявляю, як бути цивільним. Мабуть, уже й не зможу. Дехто зараз думає, що от, уже коли ворог прийде в його місто, то він візьме автомат і буде вбивати. Але тоді вже буде пізно.
— На позиціях видно, хто є хто. Коли ішов у штурми, я хотів себе перевірити. Чи я справді «з яйцями», чи тільки хочу таким здаватися. Виявилося, що я контужений на всю голову. Мене завжди зупиняли побратими. Якось був випадок: ми штурманули й закріпилися. Суміжники зайшли… на мінне поле фактично. Не встигли пройти 20 метрів, як ми вже почули крики «в нас 300, допоможіть». Довелося рятувати. Я розумів, що там заміновано. Не відправлю ж інших під обстріл — пішов сам із побратимом. На собі протягнув хлопця, втричі більшого за мене, кілометр, поки зайшли в укриття. Йому п’яту відірвало. Ти ж не плануєш віддати життя за побратима, просто він потребує допомоги — й ти надаєш її не роздумуючи. Не замислюєшся, що ворог може бути за 20 метрів. Це вже потім починаєш думати. З людиною, яку рятуєш, зближуєшся навіть більше, ніж із братом по крові. Приємно, коли дзвонять хлопці і кажуть: «Командир, а ти пам’ятаєш?..». Словами це не передати.
Зі страхом Ішхан має свої рахунки. Але більше піклується про те, щоб зберегти життя побратимів:
— Я не розумію, коли людина каже, що не боїться. Коли заходиш і виходиш, а потім знову заходиш — розумієш, куди йдеш. Максимально готуєш себе й особовий склад. Адже це життя людей і твоє життя. Страшно було заходити, але слова «ні» у нас не існувало. Зараз така війна, що можна і не встигнути заїхати. Ніщо так не підбадьорює, як коли твій командир з тобою. Не десь у тилу в «радєйки» кричить, а ти його бачиш і він тебе веде в бій. Це дорогого варте.
