Початок за посиланням.
— Як впливає анонсоване американським президентом припинення війни на ситуацію на фронті? Що сьогодні відбувається в зоні відповідальності бригади / корпусу?
— Що думає противник, я не знаю. На нас це не впливає, ми й далі виконуємо свої завдання. У нас є смуга відповідальності, ніхто завдань оборони конкретно з нашої бригади не знімав. Ми перебуваємо на лінії бойового зіткнення. Я приїхав до Києва на три дні, щоби розв’язати організаційні питання щодо підрозділу, який створюється. Потім повертаюся й далі виконую бойові завдання. Поки мене немає, підрозділ працює під керівництвом мого заступника.
Та ж ситуація і з Третьою штурмовою бригадою. У нас є досить велика смуга відповідальності. Противник щоденно атакує. За останній рік не було, напевно, жодного дня без штурмових дій з його боку. Але за останні півтора місяця ми не втратили жодної позиції. Навпаки — контратакували й звільнили населений пункт Надія, нині його утримуємо. Противник намагається повернути втрачене. Продовжує намагатися вийти на річку Оскіл, щоб захопити на нашому Сватівському напрямкові населений пункт Борова. Те ж саме північніше — на Куп’янську, те ж саме нижче — на Лимані. Річка Оскіл — це бар’єрний рубіж. Хто контролює берег, той має плацдарм для подальшого наступу. Тому наше завдання — утримати підходи й не дозволити ворогу виконати свої оперативні цілі.
Щодо тенденцій. Я можу казати про те, що збільшується кількість особового складу противника й активність його дій. Чи пов’язано це з політичними заявами, мені невідомо. Але зрозуміло одне: ворог і надалі буде нас давити. Головний момент у тому, як узагалі стратегічно ставимося до цього протистояння. Ми для себе чітко усвідомлюємо: незалежно від будь-яких перемир’їв ворог перебуває на нашій землі, веде бойові дії — і ми маємо цьому протистояти. Ми не чекаємо — ми самі проводимо контратакувальні дії.
— Чи варто очікувати бодай тимчасового затишшя на фронті?
— Для нас насправді не принципово — буде примирення чи не буде. Важливіше, чи зможемо ми перебудувати українське військо як у разі війни, так і в разі перемир’я. Сьогодні готуємося до будь-якого сценарію. Ми розуміємо: глобальну проблему перемир’я не розв’яже. І тому завдання залишається незмінним — реформувати військо.
І навіть якщо не буде перемир’я, нічого не втрачено: ми три роки тримаємо оборону, успішно проводимо контрнаступальні дії, відвойовуємо свою територію, завдаємо противнику колосальних втрат. Однак це не скасовує потреби переформатування українського війська. Саме тому ми почали перехід на корпусний рівень. І перемир’я аж ніяк не впливає на цей процес.
Мені здається, історія з перемир’ям — це більше для цивільних. Можливо, їм так буде простіше спати. А військовикам без різниці. Основна проблема нікуди не дівається.
Ми перебуваємо у фазі довготривалої, масштабної війни, де вирішальне значення мають системні зміни. Не буде завтра-післязавтра швидкого результату. Треба мати постійне, боєздатне, реформоване українське військо, спроможне вести як оборонні, так і наступальні операції в будь-яких умовах: війни, миру чи перемир’я.
— Ви казали, що спостерігаєте збільшення активності ворога, накопичення людей і техніки. Чи можна прогнозувати, що противник готується до наступу, про який сьогодні багато говорять? Як ви це бачите?
— Від своїх планів — узяти під контроль Донецьку, Луганську, Запорізьку, Дніпропетровську та Херсонську області — противник, наскільки я розумію, не відмовився. З погляду військової справи він активно намагається досягти результату.
Зокрема, на нашому напрямку проти Третьої штурмової бригади діють дві російські армії — 1 танкова й 20 загальновійськова. Перша активно застосовує техніку, друга діє більш гнучко, використовуючи малі штурмові групи на легких маневрових транспортних засобах. Тактика малих груп складніша, адже техніку ми знищуємо досить швидко й усі їхні спроби атакувати за останні півтора місяця виявилися невдалими. До цього в них теж особливо нічого не вдавалося, але сьогодні ми вже освоїлись, вибудували повноцінну систему оборони й спостереження, маємо відпрацьовані алгоритми дій, що дають змогу нам ефективно нищити противника.
Утім, ворог і далі наступає, нарощує кількість особового складу, залучає нові підрозділи. Ці підрозділи складаються з нещодавно мобілізованих громадян, які пройшли певну підготовку на полігонах. Якщо раніше росіяни часто одразу кидали мобілізованих у бій, то тепер більше уваги приділяють їхній підготовці. Хоча якщо порівнювати нашого бійця та їхнього, то наш в рази краще навчений та оснащений.
Крім того, вони додатково нарощують кількість розвідувальних засобів і засобів радіоелектронної боротьби. Нам стало складніше працювати в повітрі. Ми бачимо накопичення й протидію. Також помітне останнім часом накопичення боєкомплекту, очевидно, що їхні східні партнери допомагають далі. Стало більше БК летіти в наш бік.
Як військовики, ми завжди прогнозуємо дії противника на основі якихось фактів чи факторів. І ті факти, що ми спостерігаємо сьогодні, свідчать: він готується до посиленого тиску. Цей тиск уже відбувається. А що стосується стратегічних або оперативних планів, то це краще коментуватиме ГУР.
— Які шанси ворога пробити нашу оборону?
— Ми вже три роки його стримуємо. Сьогодні в росіян немає можливості формувати справді елітні підрозділи. На стратегічному й оперативному рівнях, у плануванні вони ще досить сильні. Але на тактичному їхня система управління деградувала. І як вони не намагаються покращити підготовку бійців, але на рівні взаємодії відділень, взводів є великі проблеми. На полі бою ми в рази кращі: ширше застосовуємо наземні й повітряні безпілотні системи, маємо технологічні переваги та активно їх використовуємо.
Давати точні прогнози складно. Але сам факт того, що ми втримали Дніпро, Київ, Харків, змогли звільнити Херсон і значну територію, свідчить, що ми вчимося з першого дня повномасштабного вторгнення. Ми знаємо, що робити, і робитимемо це далі.
— Що цікавого сьогодні в технологічному плані на лінії зіткнення? Якесь ноугау з’явилося, якісь роботи? Може, вам щось давали випробовувати? Усе-таки наша війна — це великий полігон для тестувань.
— Насправді багато цікавого. Але як тільки ми відкрито говоримо про якусь новинку, це перестає бути новинкою і противник починає шукати способи протидії. Тому про щось дієве розповідаємо вже тоді, коли вони перестають бути таємницею для ворога.
Звісно, основний акцент сьогодні на безпілотні системи: наземні мобільні комплекси, турелі, вогневі комплекси, які можуть здійснювати вогневе ураження цілі без участі людини, а за допомогою зовнішнього пілота, який перебуває в порівняній безпеці.
Та ж сама історія по безпілотній авіації. Це і квадрокоптери, і літакового типу дрони, які виконують завдання на тактично-оперативному рівні по наземних та повітряних цілях.
У безпілотних системах арсенал дуже великий. Також дуже велика кількість різних проєктів, які нам передають на тести. І українських, і західних. Літаємо, їздимо, дивимось. Щось ефективно, щось менш ефективно, надаємо фідбек. Потім, якщо проблеми виправляються й проєкти масштабуються, ми беремо їх на озброєння та використовуємо. Мова переважно про технічні характеристики, різні системи управління — аналогові, цифрові, передачі відеосигналу тощо. Те ж саме стосується засобів РЕБ, які намагаються подавити та які ми намагаємося обходити, різні частоти, різні прошивки. Бо це дійсно таке технічне протистояння.
— Часто говорять, що суспільство сьогодні розколоте: частина воює, частина волонтерить, а дехто відмежувався від війни. Як ви це бачите? Чи проблема в самому суспільстві, чи, можливо у відсутності в потрібний час адекватних рішень від людей, які їх ухвалюють? Щодо мобілізації на початку війни, ротацій, демобілізації тощо.
— Насправді політики — це люди, яких вибрало суспільство. Яке суспільство — така й влада, яке суспільство — така й держава. Тому кожен має сам себе запитати, а що ти зробив для того, щоб наблизити перемогу? Звісно, і у військовиків, і у цивільних є багато питань на різні болючі теми. Це ж не тільки про мобілізацію. Є питання щодо термінів служби, щодо забезпечення. Але якщо я думатиму, а що зробила держава або що зробив президент, або хтось інший, і даватиму собі через це право нічого не робити, тоді винний у тому, що нічого не змінюється, буду насамперед особисто я. Бо тут мова саме про відповідальність.
Дійсно є люди, які усвідомили та взяли відповідальність на себе. Але це має стосуватися всього. У тому числі й політики. Якщо людина голосує, вона дає комусь право від себе ухвалювати якісь рішення. Не можна сказати, що я проголосував, а потім п’ять років не маю до цього стосунку. Або проігнорував вибори, тому це мене не стосується. Це насамперед про відповідальність.
Те ж саме, коли деякі люди намагаються вдавати, що сьогодні нічого не відбувається й далі живуть своїм життям. Або, навпаки, сприяють ворогу. Тут уже компетенція правоохоронних органів. Хоча щодо окремих проросійських фігурантів теж є багато питань. Таке враження, що не сильно докрутили. Хоча загалом з явними помічниками РФ боремося.
А таких, хто вдає, що нічого не відбувається, видно… Це дійсно щонайменше неприємно. Але я думаю: треба працювати над тим, щоб кожна людина сама собі чесно відповіла, що вона конкретно зробила для наближення перемоги.
— Чи змінила війна насправді українців та їхнє ставлення до держави? Чи це дещо тимчасове, яке забудеться? Наприклад, багато школярів у Києві досі слухають російську музику й не сильно вдумуються, чому та за що воює країна. Ви якийсь час працювали з молоддю. Як виховувати молоде покоління, щоб воно було не інфантильним і готовим до безпекових викликів, які стоятимуть перед країною в майбутньому? Як нам позбутися колоніального багажу?
— Так, трапляються випадки, як той нещодавній із хлопцями, що слухали російську музику. Звісно, на це треба звертати увагу. Але я не став би узагальнювати, що вся молодь така. Тому що насправді ядро тих людей, які сьогодні в Третій штурмовій, які приходять до нас, — дуже багато активістів молодіжних організацій, це саме ті хлопці й дівчата, які добре усвідомлюють і пояснюють своїм одноліткам потребу своєї чіткої ідентифікації. Чіткої ідентифікації українця, наших цілей, потребу підтримувати державу, розвивати й захищати. Сьогодні є можливість йти в Збройні Сили з 18 років.
На мою думку, війна дійсно змінила суспільство. Усе ж у порівнянні. До 2014-го, коли революція відбулася, почалась АТО, було одне сприйняття. Я пам’ятаю Запоріжжя після того, як повернувся з АТО, — тоді ще російський вплив був дуже відчутний. Мали пояснювати елементарні речі. Сьогодні, після того як люди на власні очі побачили війну, що наш сусід, колишній брат чи як там вони себе називали, просто вбиває кожен день нас, жінок і дітей, то й пояснювати в більшості випадків нічого не доводиться. Багато хто сам приходить і питає, як допомогти. Мені здається, що в Україні значно збільшилось ядро людей, які розплющили очі на те, що відбувається.
Я особисто, як і ті хлопці, з якими воюю, прагну, щоб Українська держава, за яку ми б’ємося, була самостійною та соборною. Щоб ми самі ухвалювали ті рішення, які будуть для нас корисні, незалежно від того, хто там праворуч, хто ліворуч, як називаються наші сусіди.
І якщо ми говоримо про колоніальний спадок, то не маємо наступати на граблі вдруге чи втретє. Маємо бути достатньо сильними. Нам же ж відверто сказали: «Хлопці, ми вас не спонсоруватимемо завжди. Ви маєте бути самостійними».
Кількість ініціативних, рішучих, дієвих людей сьогодні значно збільшилася. Тому я точно впевнений, що ця історія не забудеться щонайменше кілька поколінь. Сьогодні багато молоді, яка свідома й чітко розуміє, що таке Україна, що таке національні інтереси, що таке інтереси українського народу. І це не тільки у військовій сфері, а й молоді науковці, спортсмени, айтівці. Я особисто знаю дуже багато таких людей і бачу, як вони себе позиціюють.
Щодо державної політики має бути комплексний підхід до виховання молоді, до роботи з нею. Треба стимулювати її до розвитку, до руху в правильному напрямі. Більше працювати над створенням інфраструктури, щоб молоді було куди піти. Де вона зможе послухати українську музику, подивитись українське кіно, поспілкуватись. Що більше українського контенту, що він буде якісніший, конкурентніший, то швидше замістить оту всю історію, яка приходить зі сходу.
Це ж стосується й створення інфраструктури з підготовки молоді та цивільного населення. Навченості культури поводження зі зброєю, медичної грамотності, технологічної. Це має бути комплекс дій для населення з великим акцентом на молодь. Тому що мова не лише про війну. Можна в аварію попасти, а люди не знають, що робити. Держава має комплексно працювати. І ми сподіваємося, що на це вистачить часу й ресурсу. Від себе готові долучатися, але поки що основне завдання там, на фронті.
— Що для вас перемога?
— Це відсутність військово-політичного устрою під назвою Російська Федерація. Я не знаю, у якій формі це буде. Але позиція Кремля стосовно України й нашої ідентичності підказує, що ми завжди будемо для них, як кістка в горлі, і вони намагатимуться нас захопити й знищити. Тому поки Росія існує в такій формі, говорити про перемогу неможливо незалежно від того, де проходитимуть наші кордони. Навіть якщо ми повернемося до кордонів 1991 року, ми завжди будемо в небезпеці. Вони завжди посягатимуть на наші цінності й світогляд.
Перемога для мене буде тоді, коли Росія припинить існування в тій формі, у якій є сьогодні.
— У досяжній перспективі це реально?
— Я більше вірю в це. Можливо, інколи ця віра ірраціональна, але головне — мати мету. Раніше нам здавалося неможливим створення, скажімо, Третьої окремої штурмової бригади, а тепер ми маємо навіть Третій армійський корпус. Усе залежить від того, яку мету ти собі ставиш і чи готовий пройти весь шлях — пожертвувати часом, здоров’ям, усім іншим — заради неї. От я вірю, що ми, український народ, до цього можемо й спроможні дійти. Головне — це не забути її, не переключитися на якусь іншу історію. І чітко розуміти, що ці спіралі історії повторюються, ми не перші, хто із цим всім бореться. Тут складно казати про якусь точку, вона навряд чи буде, але маємо створити такі умови, щоб відбити бажання сусідів, неважливо яких, на нас зазіхати.
Наше завдання полягає в тому, щоб українська держава існувала й розвивалася. Щоб побудувати систему, яка відстоює інтереси українського народу. Нам треба мати силу захистити себе, мати сильну армію, бо сподіватися на чиєсь військове прикриття ззовні — це марна справа. Кожна держава відстоює тільки свої інтереси. Маємо створити в Україні такі умови життя, щоб хотіли не звідси їхати, а, навпаки, сюди інвестувати.