Чи здатні росіяни прорвати українську лінію оборони та чого варто очікувати на фронті — перемир’я чи ворожого наступу, навіщо ЗСУ корпусна система та які ще зміни сьогодні потрібні українському війську, у чому унікальність Третьої штурмової, які ноухау з’являються на лінії зіткнення й чи змінила насправді війна українців, Тиждень поспілкувався з командиром зенітно-ракетного артилерійського дивізіону Третього армійського корпусу, донедавна Третьої окремої штурмової бригади Максимом Зайченком.
— Як відбувається переформатування 3 ОШБр у корпус? У чому важливість цих трансформацій? Наскільки складно це робити в умовах ведення бойових дій бригадою?
— Перехід на корпусну систему й участь Третьої штурмової бригади в цій реформі як основи для створення Третього армійського корпусу — це для нас великий виклик. На початку повномасштабного вторгнення ми створили добровольчий підрозділ, згодом трансформувалися в Третю штурмову бригаду, а тепер на базі нашого бойового досвіду й принципів роботи формується Третій армійський корпус.
Командир корпусу, а раніше командир бригади, полковник Андрій Білецький не раз наголошував на потребі цієї реформи. Корпусна система, на відміну від тимчасових угруповань військ, які об’єднувалися в тактичні групи, оперативно-тактичні угруповання чи вищі структури, забезпечує стале управління бригадами в конкретній зоні відповідальності. Є командир корпусу, є управлінська вертикаль, є чіткий перелік підрозділів.
Командир корпусу відповідає за бойову підготовку, рекрутинг і поповнення особового складу, а також за ведення бойових дій цими ж силами. Завдяки цьому він чітко знає можливості свого підрозділу, наявні сили й засоби та ефективно управляє ними на всій смузі відповідальності. З управлінського погляду це значно ефективніше.
Процес формування корпусу триває. Він не публічний, але дещо можна озвучити. Зазвичай корпус містить від чотирьох до шести лінійних бригад — піхотних, механізованих різних модифікацій. Окрім цього, до складу входять артилерійські бригади, можливо, танкова бригада або окремі танкові підрозділи, наприклад танковий полк. Також додаються безпілотні підрозділи, зенітно-ракетні частини й різні підрозділи забезпечення.
Окрім того, корпус отримує озброєння корпусного рівня — засоби ураження для оперативної глибини, яких наразі бракує. Бригади зазвичай мають обмежені можливості через відсутність таких засобів, а в оперативно-тактичних угрупованнях їх узагалі й не було. У корпусі вони мають з’явитися. Це дасть змогу значно посилити спроможності на смузі відповідальності, де ведуть бойові дії як у ширину, так і в глибину. Саме тому ми були і є одним з рушіїв переходу на корпусну систему.
— Як це допоможе змінити ситуацію на фронті?
— Корпусна система забезпечує кращу взаємодію між підрозділами. Основні проблеми в нас виникають через незлагоджені дії або нестачу сил і засобів на певних ділянках прориву, про це свідчать аналітика й висновки військових експертів. Саме корпусна система й чітка взаємодія сталих угруповань дають змогу побудувати повноцінну смугу оборони, де для старшого начальника зрозуміло, хто й де перебуває. Тоді він ефективно контролює ситуацію, може підсилити засобами складну ділянку фронту, адже розуміє загальну картину.
Запровадження корпусної системи зменшить кількість випадків невідповідності між загальним замислом командування й реальним становищем на полі бою.
Керуватимуть такими угрупованнями досвідчені командири, які пройшли рівні батальйону й бригади, що дасть змогу налагодити якісну координацію, взаємодію та управління.
До цього додамо ще один важливий аспект — глибину розвідки й ураження противника. Бо це важливий фактор. Ворог спочатку накопичує сили в оперативній зоні: проводить навчання, розміщує особовий склад, облаштовує штаби й здійснює управління. Якщо ми почнемо завдавати ударів по їхніх резервах і командних пунктах на рівні бригади та дивізії, це суттєво вплине на перебіг бойових дій безпосередньо на лінії бойового зіткнення.
— Як на вас особисто вплине ця нова реальність?
— Нині я командир зенітно-ракетного артилерійського дивізіону Третьої окремої штурмової бригади. З переходом до корпусної системи ми масштабуватимемося. У мене буде підрозділ корпусного типу. Поки що не оголошую, який саме, але основні завдання залишаться приблизно такі, як і були.
За останні пів року як зенітно-ракетний артилерійський дивізіон 3 ОШБр ми знищили 350 повітряних цілей. Це найкращий показник серед лінійних бригад Сухопутних військ ЗСУ. Є відеопідтвердження кожного випадку. Завдяки цьому можемо об’єктивно порівнювати результативність дій підрозділу. Чому говоримо за лінійні бригади сухопутних військ? Тому що тут можна порівнювати по комплектності, по специфіці й по умовах. Так от серед сухопутних військ, серед бригад ми на першому місці по знищених цілях з моменту запровадження цієї системи в ЗСУ.
Серед цих 350 збитих цілей — ударні дрони противника, що намагаються вразити й знищити наш особовий склад, озброєння (гармати, танки, бронемашини), командні пункти. Ліквідуємо також розвідувальні дрони оперативного рівня: «Орлани», «Суперками», «Зали». А ще баражувальні боєприпаси типу «Ланцет», «Привет-82», «Привет-120», малі ударні квадрокоптери й «Шахеди», що летять через Харківщину на Київ, Дніпро, Полтаву. Через Харківщину, де ми працюємо, проходить якраз один з коридорів.
— Чим ви їх знищуєте?
— Одна з основних проблем ЗСУ — застаріле озброєння, з яким треба щось робити. Ми розв’язуємо її через упровадження нових технічних засобів і підходів. Наша висока ефективність — результат цих зусиль. Скажімо, мобільні вогневі групи мають кулемети калібру 7,62 мм і великокаліберні 12,7 мм, наприклад «Браунінг». Модернізуємо їхні системи прицілювання й цілевказання.
У деяких випадках стрільцю треба лише підтвердити ціль на знищення — решта виконується автоматично. Поки що це не працює масштабно, але ми активно розвиваємо ці рішення, намагаємося підвищити рівень КПД, мінімізувати людський фактор, зробити процеси автоматизованими.
Те саме стосується й безпілотних систем: впроваджуємо автоматизовані рішення для виявлення й захоплення цілей. Попри те що досвід пілота та стрілка залишається критичним, ми рухаємося до автоматизації.
— У вас там цілі інститути працюють?
— У нас є власні майстерні, є люди. Можна обіймати посаду оператора або стрільця-зенітника, але водночас бути зацікавленим у тому, щоб її зенітна установка чи дрон працювали щонайбільш ефективно, якісно знищували ворожі цілі. Ми, як командири, також зацікавлені, щоб усе працювало на найвищому рівні, тому шукаємо ресурси, підтримуємо ініціативу й допомагаємо впроваджувати новації. Усе впирається в три складники: час, люди й гроші. Якщо ти хочеш щось модернізувати, маєш знайти ці ресурси. У нас це працює, бо є довіра між командирами й солдатами, а також довіра старшого командування до нас.
— У 3 ОШБр завжди робили ставку на добровольців. Як тепер відбуватиметься поповнення корпусу? Чи залишиться принцип — тільки добровольці?
— Так, ставка на добровольців залишається. У нас діє розгалужена система рекрутингу. Наше завдання — правильно пояснити, що таке військова служба, які реальні вимоги. Тому що це ж не на відпочинок поїхати, це обороняти державу. Ми пропонуємо отримати хороше навчання, найкраще забезпечення й командирів, що самі пройшли весь шлях від окопу та чітко розуміють, які завдання адекватні, їх можна виконати, а які — ні. Тому люди відкликаються, приходять, записуються.
Ми активно працюємо з новими «Контрактами 18–24» для молоді, залучаємо людей із СЗЧ, даючи їм другий шанс. У більшості випадків люди готові служити далі — і ми їх беремо. Часто проблеми, через які військовики залишали підрозділи, стосувалися не бажання служити, а конфліктів чи невідповідних умов. У нас багато таких бійців заново проявили себе на полі бою як справжні мужні воїни й навіть здобули командирські посади. Також активно працюємо над переводами військовослужбовців із інших частин. Тобто ми залучаємо і молодь, і досвідчених воїнів, але принцип добровільності незмінний.
— У чому, на вашу думку, феномен Третьої штурмової? Чому до вас ідуть, вам довіряють?
— По-перше, думаю, річ у нашому бойовому досвіді — 11 років із 2014-го. Це передовий досвід — безпосередня участь у військових діях. Ми завжди перебуваємо на вістрі цього протистояння. Є учасниками процесів, які постійно змінюються. На фронті все дуже швидко змінюється. Ми мусимо вчитися, адаптуватися, нав’язувати свою ініціативу й розробляти нові підходи в озброєнні, тактиці, стратегії. За 11 років не зупинялися, постійно прагнули розвитку.
По-друге, це, напевно, прагнення досягати результату, а не шукати формальні причини для невиконання завдань. Бо це одна із загальних проблем.
По-третє, професійні командири. Увесь управлінський, командний склад починав з рядових посад — штурмовиків, піхотинців. І ми розуміємо та знаємо, як це, що реально, а що ні. Тому й завдання планують відповідно до можливостей.
По-четверте, це підготовка й детальне планування, підготовка особового складу. Ми витрачаємо величезні ресурси — час, сили, кошти — на те, щоб навчити бійців. Бо навіть найгеніальніший план без підготовлених виконавців приречений на провал. Тому значна увага спрямовується на бойову підготовку, на забезпечення бійців. Окрім цього бійця, ще є низка процесів бойового забезпечення, тилового забезпечення, морально-психологічного, медичного й так далі.
Ми детально плануємо операції, розписуємо кожен крок, кожну роль, потім роз’яснюємо безпосереднім виконавцям. Бо є ж управлінська ланка, а є ланка, яка буде виконувати. Кожен із цих елементів дотичний до планування. Враховуємо навіть думку останнього бійця, якщо йому доручили якесь завдання. Багато часу приділяємо плануванню, підготовці, відпрацюванню, злагодженню військовиків. Завдяки цьому більшість наших операцій закінчується успішно.
І, звісно, тут важлива особиста мужність самих хлопців, які на полі бою виконують це завдання. Нам удалося побудувати систему, яка дає змогу досягати результату, але знов-таки результату реалістичного.
— У вас переймають досвід інші бригади ЗСУ. Ділитеся секретами?
— Так. Окрім рекрутингових центрів, відкриваємо власні школи підготовки за різними напрямами. Насамперед для навчання свого особового складу. Навіть після базової підготовки кожен, хто приходить до нас, має пройти додаткове фахове навчання. Крім того, є різні навчальні програми, на які ми також залучаємо військовослужбовців з інших підрозділів. Тому обмін досвідом відбувається. Ми активно ділимося своїми навчальними програмами.
— Які ще зміни, окрім корпусної реформи, сьогодні потрібні ЗСУ? Зокрема, щоб позбутися радянських пережитків — від ставлення до людини до зайвої бюрократії?
— Насамперед треба довершити ті зміни, які вже розпочали, про що вже відомо. Зокрема, завершити реформу мобілізації та остаточно перейти на рекрутингову систему. Ідеться про нове ставлення до кадрової політики в Збройних Силах. Люди, які приходять в армію, мають чітко розуміти, навіщо це. Тим, хто вмотивований на досягнення результату, — а результатом є виконане бойове завдання, — потрібно менше часу на адаптацію, їх не треба змушувати. Це не про скасування мобілізації, ні. Це про те, щоб достукатися до кожного й пояснити: захист держави — обов’язок, він його мусить виконати. А держава зі свого боку зробить одне, друге, третє, і ця людина не буде кинута напризволяще, сам на сам з російським солдатом. Бо перед цим вона отримає все потрібне для того, щоб бути впевненою у своїх силах і перемогти на полі бою.
Друга важлива зміна — це розвиток сержантського корпусу. Він сформований, працюємо над цим, але треба довести роботу до завершення: сержантська ланка має здобути реальні спроможності та вплив. Сержанти відповідають за бойову підготовку, знають кожного бійця, більше працюють з особовим складом, тоді як офіцери планують. Це не означає, що офіцери нічого не роблять, просто правильно розподіляється час і ресурси.
Із сержантської історії випливає наступна потреба — повноцінна система підготовки бійців. Ідеться про інфраструктуру, сучасні навчальні програми й кваліфікованих інструкторів, більшість з яких мають бути саме із сержантського складу.
Ще один момент — доведення до сучасного вигляду організаційно-штатних структур підрозділів. Там є певні проблеми: невідповідність штатних розписів реальним потребам, нестача чиновницьких чи офіцерських посад у штабах, ротах тощо. Особливо це стосується нових підрозділів безпілотних систем, які вже довели свою ефективність на полі бою. Для того щоб масштабувати цю історію, треба мати організаційно-штатний розпис під ці підрозділи. Ми вже рухаємося в цьому напрямі, але треба те довершити.
Ну й, звісно, питання технічного оснащення й модернізації. Це критично для підвищення ефективності. Наприклад, зенітно-ракетний комплекс БМ «Стріла-10» — це зразок 1980-х років. У нього свої технічні характеристики по дальності й висоті ураження повітряної цілі. Якщо противник літає вище або далі — засіб стає неефективним. Відповідно, треба або модернізувати наявне озброєння, або закуповувати нове, або знаходити альтернативні підходи. Ми ці підходи шукаємо та впроваджуємо. Проте проблема залишається. Ця умовна «Стріла-10» нікуди не зникає. Є бойовий розрахунок, вона записана в штаті, має нести бойове чергування й робить це. Ми змогли її застосувати. Але ефективність значно нижча, ніж могла би бути із сучасними аналогами. Тому головне завдання сьогодні — довершити розпочаті зміни. Певні зрушення є, але треба ще багато докручувати, щоб зробити українську армію щонайбільш ефективною.
Продовження незабаром..