Як іноземці потрапляють на війну в Україну, чому воюють за нашу свободу, як керувати підрозділом із громадянами інших країн та українцями, як змінилася війна за останній час і навіть що їдять іноземні добровольці — про все це в інтерв’ю Тижню розповів командир 2 інтернаціонального легіону оборони України Олександр Якимович.
У Сухопутних військах є чотири інтернаціональні легіони. До прикладу, лише в другому за Україну воюють представники більш ніж 30 країн світу.
— Легіони — це, напевно, останні добровольчі підрозділи в Збройних Силах України, — каже Олександр Якимович. — Підрозділи, куди люди йдуть лише за власним бажанням. Нехай це іноземці, але вони всі знають, чого до нас приїхали. Кістяк — це хлопці, у яких є серйозна мотивація воювати проти агресора, проти звірів, які влаштували Ірпінь, Бучу й ще багато чого.
Є хлопці, які в нас відслужили, побачили все на власні очі, побачили війну, Україну, наших людей. Потім вони повертаються додому й розповідають усе як є, несуть правдиві меседжі. Це теж дуже важливо.
Виник 2 інтернаціональний легіон на базі 1 інтернаціональної роти полку Богуна (1 інтернаціональна рота спеціального призначення 1 ОБр СпП ТрО ЗСУ. — Ред.). На весні та влітку 2022-го рота воювала на луганському напрямку. Там були важкі бої. А вже восени того ж року полковник Руслан Мирошниченко почав створювати 2 інтернаціональний легіон на основі цієї 1 інтернаціональної роти.
Кістяком легіону тоді були переважно грузини, білоруси й американці.
Нині в нас найбільше латиноамериканців, але збільшується й частка європейців та американців. Воювали ми в Серебрянському лісі, у Тернах, Часовому Яру, під Покровськом.
— У чому полягає специфіка управління інтернаціональним підрозділом? Чим відрізняється від звичайного?
— Відмінностей дуже багато, починаючи від дещо іншого документообігу, хоч іноземці й підписують такий самий контракт, як українці. В іноземця є два місяці випробувального періоду, після яких частина може його звільнити через профневідповідність. Крім того, за пів року іноземець має право розірвати контракт. Але шість місяців обов’язково має відпрацювати.
До того ж на керуванні позначається інша ментальність, інша мова легіонерів, навіть інші вподобання в їжі. Наприклад, латиноамериканці не їдять гречки, перловки чи пшонки. Вони полюбляють рис. Відповідно, навіть на такому рівні потрібні певні коригування.
Під час бойових завдань головною відмінністю є мовний бар’єр. Тож у нас є цілий, так би мовити, підрозділ перекладачів — як іноземців, так і українців. Коли ми були в Серебрянському лісі у 2023 році, наші сержанти-перекладачі перебували безпосередньо на позиціях. Тепер ми відійшли від цієї практики, бо в нас не так багато цих кваліфікованих кадрів, щоб ними ризикувати. У нашому підрозділі переважно іспаномовні легіонери. Тому військовослужбовців-перекладачів використовуємо переважно в комунікації на командних пунктах і пунктах управління, звідти вони передають накази й команди через рацію.
Менталітет українців, бразильців, колумбійців і британців різний. Це треба завжди враховувати. Наприклад, колумбійцям, щоб вони якісно працювали, потрібен тимлідер — командир, якого вони будуть поважати й слухати. Тож групу треба добирати відповідно — за мовними відмінностями й ментальністю.
— У 2 інтернаціональному легіоні всі військовослужбовці — добровольці. Це теж додає певні особливості в роботу?
— Звичайно. Вони по-іншому ставляться до своїх обов’язків. Кожен прийшов по щось своє: хтось — по досвід, хтось — по правду, хтось прийшов захистити свободу.
— Чи потребують вони додаткової мотивації?
— Залежно від обставин. Більшість людей не має бойового досвіду або має той, що був у їхніх арміях. Але досвіду такої війни, як у нас, не мав ніхто у світі. Навіть ми рік тому не мали такого досвіду, який є тепер.
Війна змінюється кожні декілька місяців. На початку вона була окопною на зразок Першої або Другої світової. Так воювали наші діди, а латиноамериканці — ні. Тепер з’являються нові технології — відповідно, змінюються бойові дії.
Тож нові люди не одразу розуміють, куди вони потрапляють. Наприклад, нещодавно ми були в Часовому Яру, там просто неможливо підняти голову через ворожі дрони. Як удень, так і вночі. Максимальне переміщення — п’ятдесят-сто метрів, і ти одразу маєш сховатися. Перехід на один кілометр може зайняти добу. Це складно навіть для досвідченого бійця. Часто нові люди виявляються до цього неготовими. Тому, звісно, потребують додаткової мотивації.
Але найкраща мотивація — це гарна підготовка. Людина бачить, що може виконувати завдання. А додаткова — нагороди, медалі.
— Легіонери мають досвід служби в інших арміях. Це впливає на боєздатність, покращує її?
— Якщо людина загалом служила в армії, вона розуміє, що таке субординація, дисципліна та обов’язки. Вона має досвід поводження зі зброєю. Солдат на полі бою не має думати про зброю, а має працювати з нею на рівні моторики й автоматизму. Він не має думати, як вистрілити. Тож військовий досвід завжди в пригоді. Тому, хто приходить із цивільного життя, потрібен певний час перелаштуватися й усвідомити, що таке наказ і що його треба виконувати.
— Яка атмосфера в підрозділі, де багато людей з різних країн?
— Чудова. У нас хороші командири-українці. До речі, підрозділом загалом і на рівні рот керують українці. Це логічно, бо командири комунікують з вищим управлінням. До того ж тут додається робота з великою кількістю документів. Отже, завдання командування — створити бойову й робочу атмосферу. Хлопці знаходять спільну мову. Намагаємося разом проводити дозвілля. У нас зібрався хороший колектив: командири рот, сержанти-перекладачі. Із цим проблем немає.
— Які технічні засоби збільшують можливість зберегти особовий склад?
— Якщо не брати до уваги зброю, то головне — це БПЛА. Нині йде війна безпілотників. Це впливає на все — від пересування на полі бою до вибору позицій для оборони. Раніше треба було спостерігати очима, виставляти розвідку. Тепер це роблять, використовуючи безпілотники, хоч і не завжди, бо безпілотники — це добре, вони ефективні на 99 %, але, наприклад, у дощ вони не літають. Тож у цей період зазвичай і відбуваються штурми чи якийсь інший рух. На жаль, певний час інтернаціональні легіони не були в пріоритеті забезпечення різними засобами, але це питання вирівнюється: держава, а також різні громадські організації забезпечують нас безпілотниками. Усе потрібне в нас є.
— Чи змінилася специфіка роботи піхоти під час масового застосування дронів та інших технологій?
— Теперішнє завдання нашої піхоти — утримувати лінію фронту. Піхота завжди має вести спостереження й доповідати про рухи противника. Не завжди дрони можуть усе побачити. Дрон не панацея, хоч і дуже серйозна зміна у війні.
Неможливо перемогти лише дронами, навіть якщо в тебе їх мільярд. По-перше, позиції, звідки запускають дрони, знищують. По-друге, і самі дрони не всесильні.
Але робота піхоти з появою дронів дуже ускладнилася. Раніше достатньо було траншей з мінімальним перекриттям, була небезпека лише прямого влучання артилерійського снаряда чи міни. Тепер маєш закриватися з усіх боків від дронів.
Щодо техніки, важливе значення відіграє транспорт. Для ротації, евакуації поранених потрібні броньовані машини. Без них нині неможливо. Перші 14 місяців у нас не було жодної броньованої машини, ми все робили на пікапах. Але тоді не було такої проблеми з ворожими дронами. Броньованого транспорту нам не вистачає. Ми перебуваємо на відновленні й чекаємо, що нас доукомплектують броньованим транспортом. Так само в нас є окрема служба, яка займається засобами РЕБ. Маємо засоби для транспорту, для окопів і загальної дії з великим радіусом. Без цього тепер ніяк.
— До речі, легіон — це штурмовий підрозділ чи більше працює над утриманням позицій?
— Саме 2 інтернаціональний легіон задумували як підрозділ спеціального призначення для виконання спеціальних завдань — штурмових, контрдиверсійних тощо. Але донедавна нас так не використовували. На початках була сформована група розвідки зі ста людей, яка до останнього часу виконувала завдання на Чернігівщині й курському напрямку. Це розвідники й контрдиверсійники. А решта другого легіону із червня 2023 року — це фактично піхотний підрозділ. Спочатку ми 14 місяців тримали оборону в Серебрянському лісі на лиманському напрямку. Потім місяць воювали в районі Тернів на тому ж напрямку. Згодом нас вивели на доукомплектування, а тоді ми працювали в Часовому Яру й під Покровськом.
— Як ви залучаєте добровольців? Розкажіть про рекрутинг легіону?
— Є декілька варіантів. Люди, які хочуть воювати, роботу знайдуть завжди. Є як загальні, так і спеціальні платформи, куди можна надіслати своє резюме.
Ефективно працює черезтинне радіо: наприклад, наші хлопці з Колумбії спілкуються зі своїми знайомими й розповідають, що в нас тут добре, а що погано. Крім того, у нас є спеціальний військкомат, до якого можуть звернутись іноземці.
— Дехто вважає, що зарплата в іноземців значно вища?
— Ні, це не так. Підписавши контракт, іноземець стає військовослужбовцем Збройних Сил України на тих самих умовах, що й українці. Жодних преференцій немає.
— Як оцінюєте ефективність командирів вашого підрозділу? Чи не помічаєте втоми на третьому році війни?
— Звісно, відчувають. Підрозділ з іноземцями — це набагато більше навантаження на командирів. Навіть не з якихось бойових питань, хоч ми виконуємо ті самі завдання, що й інші підрозділи, у тій самій смузі. Але специфіка змушує докладати більше зусиль від командира батальйону до командирів рот. Бо, як я вже казав, треба завжди пам’ятати, що потрібно більше рису, а не перловки. Крім того, завжди треба пам’ятати, що іноземець захищає не свою землю, а виконувати завдання мусить. Тож командир має коригувати свої накази, щоб їх правильно сприймали.
— Який бій вам запам’ятався найбільше?
— Таких боїв вистачає. Наприклад, узимку цього року в Часовому Яру стояло завдання зачистки будівель у лісі. Чисельність противника була невідома. Щоб дістатися будівель, треба було пройти 400 метрів відкритою місцевістю. А там засилля дронів. Це було дуже небезпечне завдання. За планом, ми мали заходити посадкою, але вона була повністю замінованою. Вирішили бігти полем — там, де нас найменше очікуватиме ворог. Так і вийшло. Дуже добре провели штурм. Хоч і було важко. Це велика будівля на три поверхи з підвалом. У споруді поруч теж засів ворог. Завдяки вдалому плануванню й чіткому виконанню все вдалося. Під час захо́ду були хлопці, які натрапили на «пелюстки» й FPV.
Сам штурм пройшов для нас навіть без поранених.
Під Покровськом цього року ми тримали три посадки й відбили 11 штурмів. За два місяці не втратили позицій. Уже коли вся лінія посунулася, тоді тільки ми змушені були відійти.
У Серебрянському лісі противник штурмував нас два місяці. Піхотними атаками нічого не досяг — планомірно розбивав наші укріплення артилерією з ранку до ночі. На жаль, тоді загинув наш колумбійський командир Сальмо. Він вів за собою людей. Хлопці відбивали позиції, виходячи з окопів і застрибуючи в зайняті противником укріплення.
— Як ви оцінюєте мобілізацію та готовність суспільства далі протистояти агресії?
— Моя думка, що початі процеси, а саме створення корпусної системи, заохочення, а не змушування тих, кому від 18 до 24 років, іти на контракт, упровадження чіткого періоду служби за контрактом, мільйон гривень за підписання, — це дуже хороші кроки. Але, як на мене, вони запізнілі щонайменше на два роки. Ми втратили багато часу й життів, бо підхід до мобілізації був не зовсім ефективний. Якщо людина — патріот, їй гасла не потрібні. Вона й без них пішла воювати одразу. А далі треба було заохочувати. А для цього людина має просто розуміти правила гри. У нас були проблеми з мобілізацією, бо люди не розуміли, куди вони потраплять, чим їх забезпечать і озброять, чого навчать. Тепер це нарешті вирівнюється. Я думаю, що в нас іще є потенціал. Якби такий підхід запровадили раніше й не тільки для тих, кому від 18 до 24 років, багатьох чоловіків не ловили б у Тисі.
