Як формувався, розбудовував позиції в Серебрянському лісі й воював 2 інтернаціональний легіон, Тижню розповів командир — полковник Руслан Мірошниченко, позивний Санта. Він має 25-річний досвід миротворчих операцій і реформування Збройних Сил відповідно до стандартів НАТО.
— З вересня 2022 року ви в 2 інтернаціональному легіоні оборони України. У листопаді того ж року очолили його. Що вважаєте найбільшим досягненням підрозділу?
— Частина ще формується, тому я скажу, що вже вдалося зробити й чим ми можемо пишатися.
Батальйон створюється в дуже складних умовах. Це інтернаціональний підрозділ. Отже, його комплектація особовим складом залежить від наявності добровольців. Прихід людей — від певної реклами, рекрутингу й іміджу Інтернаціонального легіону. Люди здебільшого йдуть туди, де прозоро й прогнозовано, де хороші умови та командування відкрите й доступне для кожного військовослужбовця. Отже, перше досягнення — нам удалося створити такі умови. Офіцерський склад, усі наші служби, командири підрозділів налаштовані на роботу з людьми. Ми називаємо наш батальйон людиноцентричним. Якщо хтось щось не розуміє, у будь-який час може звернутися до командира. З перших днів потрапляння до нас легіонера ми робимо все, щоб він розумів, де опинився.
Перед підписанням контракту ми роз’яснюємо людині, що її очікує. Головне — чесність. Мені не подобаються певні оголошення, де великими літерами пишуть: «Гарантуємо заробітну платню 150 тисяч гривень». Це брехня. У таких випадках підрозділи ставлять собі за мету схантити людину, уполювати її. Якщо обіцяєш таку суму, то дістань і поклади.
Є базова платня, є надбавка за перебування в районі виконання завдань. Ще додатково — у районі бойових дій. 150 тисяч виходить, коли перебуваєш постійно на лінії зіткнення або безвилазно в штурмах.
Нам удалося побудувати прозору систему. Ми не обіцяємо того, що не можемо дати людині. Попереджаємо, що наша робота в максимально небезпечних умовах. Перед тим, як підписати контракт, людина отримує довідку про права й обов’язки англійською та іспанською мовами. Велика частина Інтернаціонального легіону — це іспаномовні хлопці. Був період, коли вони становили 70 %.
Що цікаво, хлопці, які були в нас раніше й розірвали контракт через утому, повертаються. Це теж показник довіри.
Також у підрозділі створили позаштатну патронатну службу. Коли легіонер дістає поранення, його не кидають напризволяще. Ми супроводжуємо, знаємо, де він перебуває. Наші психологи його відвідують. Завдання служби знати, чи дістав легіонер весь обсяг медичного забезпечення. Та й спілкування важливе. Поранена людина відірвана від підрозділу. Цей вакуум ми заповнюємо й намагаємося зробити, щоб його взагалі не було.
Поранених багато, і роботи для патронатної служби вистачає. Є також мережа волонтерів, яка нам у цьому допомагає. Це теж досягнення.
Бійці знають, що батальйон про них дбає.
— Скільки легіонерів пройшло через підрозділ?
— Ми активно почали формувати батальйон на початку 2023 року. З вересня й до кінця 2022-го він був не в пріоритеті щодо комплектування. Цей пріоритет мав 1 інтернаціональний легіон. Це коштувало мені чимало зусиль — переконати командування Сухопутних військ Збройних Сил України в тому, що ми можемо формувати 2 інтернаціональний легіон оборони України й для цього на тому етапі вже є достатній ресурс іноземних добровольців. До мене прислухалися, думаю, тому що з вересня до грудня 2022 року мені вдалося сформувати організаційне ядро — штаб і половину першої роти, яку я вкомплектував ветеранами, з якими пройшов бої за Лисичанськ і Сіверськ.
Ти не можеш довго тримати легіонерів у певному районі комплектування. Бо якщо годуватимеш їх сніданками, мовляв, поїдемо воювати через місяць чи три, вони розірвуть контракт. Приєднаються до іншої бойової частини. Тому я поставив пріоритет сформувати спочатку одну роту й провести інтенсивне злагодження. Тоді відчув, що не можна гаяти час і треба відправляти роту в район виконання завдань. Через командувача Сухопутних військ запропонував головкому сформувати тактичну групу. На півночі країни ми визначили район виконання завдань, й у квітні група почала виконувати бойові накази. І працює там до сьогодні дуже ефективно. Коли група виконує завдання майже без утрат, цим уже варто пишатися.
— Коли 2 інтернаціональний легіон вирушив на Донбас?
— Тактичну групу «Схід» ми сформували в травні 2023 року. Це вже був комбінований підрозділ. Тактична група складається з таких компонентів: командування й оперативна служба, потужна аеророзвідка, наземна частина. На Сході вже потрібні були піхотинці, які можуть провести й дорозвідку переднього краю, й штурмові дії. Тож нам удалося створити угруповання, яке гідно виконувало завдання в славнозвісному Серебрянському лісництві. Почали з невеличкого підрозділу — трохи менше ніж сто людей. Піхотинців було лише тридцять. Решта — мінометні розрахунки, аеророзвідка… Проте в травні 2024-го, наприклад, у нас уже був повноцінний мінометний взвод. Плюс повноцінний взвод аеророзвідки та взвод ударних дронів.
Досягненням також є те, що все це ми створювали, паралельно виконуючи бойові завдання. Комплектуєшся, учиш персонал і вводиш його в бій. Це постійне нарощування м’язів в умовах виконання бойових завдань. Відповідно, у тебе з’являються нові спроможності через появу сил і засобів. Тобто ти можеш бути більш ефективним. Тож у травні 2024-го ми вже могли тримати повноцінний батальйонний район оборони. У червні 2023-го почали з однієї позиції: одна — для піхоти, одна — для розрахунку, одна — для авіарозвідки. І ми гідно тримали наш район оборони майже 14 місяців.
— Як минув перший бій 2 інтернаціонального легіону на Донбасі?
— Коли ми зайшли в район виконання завдань у Серебрянському лісі, були в підпорядкуванні 95 бригади. 25 червня 2023 року вона мала там штурмові завдання. Треба було відбити втрачені позиції. Дві мої штурмові групи брали участь у цих заходах. Виконали завдання, але, на жаль, зазнали втрат. Тоді запропонував 95 бригаді, щоб ми більше не штурмували й не втрачали людей. Вирішили, що я знайду слабке місце в обороні механізованої бригади, якій ми допомагали тоді, і з тієї точки почну будівництво свого опорного пункту. Спочатку позиція відділення, потім у мірі поповнення — взводний опорний пункт і, відповідно, ротний. Ми робили це на позиціях, які бригада була вже не в змозі тримати. Або між спостережними пунктами бригади, розташованими на відстані 100–150 метрів одна від іншої. У цій прогалині я будував повноцінний опорний пункт з бліндажами й ходами сполучень. Усе це робили іноземці з нашими хлопцями. Наприклад, колумбійці дуже класно копають. Мені казали, що грузини не копають, але й вони робили це добре.
Якщо жити хочеш, будеш копати. Саме наш опорний пункт командування відзначало як якісний — правильна глибина й конфігурація окопів, оптимальна система вогню. Жодна спроба противника штурмувати позиції не завершилась успіхом. Усе, що вони намагалися робити піхотою, їм не вдалося.
— Хлопці казали, що ви теж виходили на позиції.
— Я виводив групу. Треба було переконатися, що ми в правильному місці. І раз на місяць, як командир батальйону, мусив провідати хлопців, підтримати.
Був випадок, коли не вдалося забезпечити ротацію. Хлопці стояли чотири доби на позиції. Знали, що їх мають поміняти. Але інша ротаційна група захворіла. Треба було швидко шукати резерви, а для цього потрібна доба-дві. Я не міг просто сказати в радєйку. Треба було просити вибачення перед бійцями й повідомити це в очі. Ніхто не очікував — Санта прийшов на позиції. Пройшовся по всіх окопах. Каву випив з хлопцями.
— Який період був найскладнішим?
— Спочатку грудень 2023-го. Активізувалася ворожа артилерія: чи снарядів більше стало, чи пристрілялися. Та й ми почали розростатися. Ворог побачив, що будується нормальний опорник. Тоді ми втратили командира роти — Юру Савчука. Кожна втрата болісна, але та шокувала всіх. Юра був душею батальйону.
Потім почалася весна: і з квітня до кінця літа було важко. Противник підтягнув резерви. Перед тим спроби штурмувати наші позиції були радше промацуванням. Вони повторювалися щомісяця. У квітні-травні ворог почав точково застосовувати артилерію і реактивні системи залпового вогню. Дуже прицільно. Намагався знищувати позицію за позицією. Спочатку те, що можна було знищити легше, — з правого флангу бригади, у підпорядкуванні якої ми були. Дістався до мого правого флангу. Почав штурмувати. Ми регулярно їх відбивали. 6 липня 2024-го — три штурмові групи. Можна сказати, знищили. Тоді противник, як ми чули через радіоперехоплення, сказав: «Цих злих хохлів більше не штурмувати, щоб не втрачати людський ресурс. Знищити ствольною артилерією». І почав утілювати цей план.
Липень, певно, був найчорнішим місяцем для 2 інтернаціонального легіону. У нас зросли втрати. По суті, ми добровольчий батальйон — кожна людина стає членом родини. Втрати були дуже болісними.
— Що запам’яталося з позитивного за цей час?
— Пам’ятаю, як у листопаді 2023 року прийшов на позиції. Дай, думаю, перевірю, як там мої колумбаси (колумбійські добровольці. — Ред.). Заходжу — тихо так. Хлопці на варті. Іду в бліндаж — один розплющує очі й каже: «Санта, ти мені снишся». Як примара. Я крикнув, що ворог наступає. Він вскочив. Пильнує.
Пригадую, як святкували Різдво. Волонтери привезли нам Вифлеємський вогонь. Ми ним ділилися з хлопцями в будівлях, які вони займали. Розносили смаколики, колядували. Це було дуже тепло. Закупили запальнички з емблемою легіону. Я одягнув сантівську шапку й розносив подарунки.
Ще нам удалося побудувати свій полігон. Хлопці тоді дуже раділи.
Перемоги пам’ятаються, коли вдавалося завдати противнику втрат. Бійцю завжди потрібна хоча б маленька перемога, щоб був упевнений: може давати відсіч ворогу.
Ще наш боєць узяв полоненого. Про це легенди ходять. Він, коли побачив ворога, схопився за рушницю, але вирішив, що то занадто близько, як для снайпера. Не вистрелив. А той заблукав просто. Думав, що свої. Сказав, водички хоче. Йому запропонували попити, і він підійшов. «Сушняк?» — запитали його. «Так. Удень працюємо, уночі бухаємо», — відповів. Тоді в Інтернаціонального легіону з’явився перший полонений.
Також приємно згадувати взаємодію підрозділів батальйону. Піхота в окопі відчуває, що прикрита мінометкою. Противник не підійде до позицій. Те саме стосується й автоматичних гранатометів. Щоб вчасно помітити, у тебе має працювати аеророзвідка. Потрібна налагоджена комунікація між усіма ланками. У нас це працює як годинник. Також є FPV-дрони, скиди.
— У складі батальйону служили й служать далі представники понад 30 держав. Спілкуються різними мовами, виховані на різних традиціях. Як удається знаходити спільну мову?
— Я жартую, що Інтернаціональний легіон — це великий міжнародний дитячий садочок. Потрібен був певний час, щоб роти Альфа й Чарлі почали працювати спільно. Перша — українці, білоруси, грузини, азербайджанці. Тобто вони розуміють один одного. Друга — англо- й іспаномовні. Під час ротації вони змінювали один одного. Були певні тертя. Мовляв, не прибрали за собою. Потім ми зробили, щоб на ротації були і ті, і ті. Почалося братерство в окопах. Колумбійці вчилися в українців, українці — в британців чи навпаки. Грузини мають досвід ще з Абхазії. Деякі українці ще з 2014 року воюють. Американці й британці — бойові та нарвані, але без досвіду окопів. Це для них нова війна. Але вони показують себе добре в штурмах чи контрштурмах. Також всі мешкають поруч, ходять у гості, влаштовують вечори іноземної кухні. Колумбійці здебільшого готують рис із м’ясом, американці — барбекю, наші — борщі й вареники, грузини — шашлик, лобіо. Хлопці навчилися дружити й чути один одного. Наші почали вживати іспанські слова, колумбійці — матюкатися й дякувати по-нашому. Круто спостерігати, як формується така багатонаціональна родина. Вони бачать один одного в окопах і тягнуться до найкращих. Болісно, коли найкращих утрачаємо. Це драма для всього батальйону.
— Які мотиви в іноземців воювати за Україну?
— По-перше, ніхто не скаже одразу, що приїхав за грошима. Це природно. Усі говорять, що приїхали допомогти. Але ті, кого цікавить тільки фінансова винагорода, не затримуються. Це не може мотивувати бути пораненим і щодня ризикувати життям. Ти не витримаєш. Ті, хто за гроші, бачать у яких умовах доводиться працювати й за місяць-два залишають підрозділ.
Лишаються тільки ті, хто за цінності. Вони кажуть: «Ми побачили звірства росіян і хочемо їх покарати, бо це несправедливо». Це головний мотив. Вони хочуть нам допомогти. Я очі заплющую: усі переді мною — і живі, і мертві.
У районі виконання завдань щодня бачилися й спілкувалися. Але, звісно, ти, як командир батальйону, не можеш приділити увагу кожному. Коли рахунок легіонерів пішов за дві сотні, спілкуватися з усіма стало важко. Але я організовував брифінги, щоб охопити всіх. Не масово, а групками. По черзі. Комбата мусять бачити. Я навчив їх робити скриньки з піском — макети місцевості, позиції. Тоді наочно краще пояснити, де чия позиція. Краще видно, хто в тебе збоку, позаду й де противник. Звичайно, спілкуватися індивідуально хотілося б більше. Але збиралися для уточнення завдань раз на два-три дні точно.
— Чи хотіли б і далі працювати на тому ж напрямку в майбутньому?
— У хлопців є бажання завершити почате в Серебрянському лісі. Але буде як буде. Тут радше хотілося б дістати хорошу бригаду та її командира, які не будуть використовувати легіонерів як гарматне м’ясо. На жаль, інколи легіонерів використовують там, де їх не шкода. Часто без належного планування, необдумано.
У мене є досвід роботи як з адекватним командиром бригади, так і не дуже. Адекватність — це спільне планування. Легіони зазвичай придаються до бригад. Тож працювати нормально — це викликати командира суміжного батальйону й порадитися. Може, ми щось підкажемо. Така співпраця в мене була з Петром Скибою — талановитим командиром 63 бригади з величезним досвідом. У нас була дуже продуктивна співпраця із серпня 2023-го по січень 2024-го. Ми ухвалювали спільні виважені рішення. Я знав, що коли мені потрібна контрбатарейна боротьба, то Скиба в дошку розбивався, але знаходив це прикриття. Щоб не гатили ствольною артилерією по нас. Він дуже грамотно застосовував FPV-авіацію як контрбатарейну боротьбу — для знищення артилерії та мінометів противника. На жаль, із заміною Скиби ситуація погіршилася. Рішення нового командира бригади були спонтанні, часто необдумані. Це призвело до трагічних наслідків.
Як на мене, потенціал інтернаціональних легіонів не використовується на повну. Це платформа, яка надає можливості акумулювати досвід іноземних армій. За правильного й системного підходу можна зібрати носіїв міжнародних стандартів, стандартів НАТО.
На жаль, у нас навіть молоді офіцери мислять радянськими категоріями. Радянщина — це недбале ставлення до особового складу. За польовим статутом США, командир взводу може самостійно ухвалити рішення відмовитися виконувати бойове завдання, якщо усвідомлює, що втратить більше як 30 % особового складу.
Отже, запитання: що іноземець може нам принести? Легіон може бути хабом для іноземного досвіду. Іноземні сержанти — стати інструкторами для наших. Наприклад, навчити, як проводити брифінги.
Я питав випускників наших сержантських «учебок», як вони ставлять завдання? Як роблять макет місцевості? Що таке скринька з піском? Як поставити завдання, щоб кожен знав, що він робить? Чи знає кожен боєць своє місце в окопі? Що він мусить робити під час відбиття штурму? Бійця перед виходом на бойову позицію треба проінструктувати, як він діє за різних сценаріїв.
У нас командири відділень, взводів і бригад не вміють робити елементарні розрахунки з огляду на наявні сили й засоби. Тому прилітають завдання, які апріорі неможливо виконати. Узяти взводний опорний пункт противника в умовах дії дронів і потужної аеророзвідки противника — це вже операція із залученням сил та засобів бригади. Бо треба планувати відвертальні маневри на іншій ділянці. А в нас — кавалерійські наскоки. Мій легіон, певно, єдиний в Україні, який спромігся за своєї ініціативи побудувати батальйонний район оборони й довгий час його утримувати. Шість місяців точно.
Крім того, нема системи, що через ТЦК постачала б в інтернаціональні легіони українців (усього в Україні чотири інтернаціональні легіони в складі Сухопутних військ. — Ред.), які знають англійську. Це так логічно. Їх доводиться шукати самотужки. Сержантський склад, як і офіцерський, має знати англійську. Мій досвід показав, що командиром позиції мусить бути українець. Командир взводного й ротного опорних пунктів — теж. Бо українець буде тримати цю позицію, а на нього дивитимуться іноземці й робитимуть як він. Командир показуватиме приклад. Бої в Серебрянському лісі підтвердили, що як тільки закінчуються українці, закінчується й оборона.
Іноземні легіони запрацюють на повну за умов серйозного підходу до комплектування.
Так само й щодо техніки: легіони комплектуються за залишковим принципом. У мене має бути три роти особливого призначення на «хаммерах». Три «хаммери» на відділення — два з кулеметами «Браунінг» і один з гранатометом Мк-19. У мене не було жодної одиниці броньованої техніки за два роки.
За 14 місяців я не отримав жодного безпілотного апарата коштом держави. Самі скидалися, і волонтери допомагали. Усі мої спроби ввести в штат підрозділ радіоелектронної боротьби не спрацювали. Бо, як з’ясувалося, окремий батальйон спеціального призначення не може мати такі засоби. Треба тоді міняти норми. Війна диктує зміни, які треба втілювати. Окопні РЕБи й РЕБи на автівки нам купили волонтери.
Є певна недовіра. Бо іноземець — це доброволець. Він потребує поваги й ніколи не буде виконувати дурні накази. Простіше командувати українцями, які не скажуть «ні», бо служать до перемоги. А іноземець може просто розірвати контракт. Треба зважати на це.
Легіон дисциплінує. Тому ми зручні тільки для адекватних командирів бригад, які цінують особовий склад та ухвалюють рішення як для виконання задачі, так і для збереження особового складу. У мене посипалася оборона, коли я втратив останнього командира роти — Андрія Костельного. Людина-скеля! Моральний дух хлопців упав. Ми спромоглися його відновити. Але в умовах прицільного знищення позицій і відсутності контрбатарейної боротьби наші іноземці були вже на межі. Я доповідав, що нам потрібне відновлення.
Мені важко було пояснити легіонерам, чому вони мусять іти на позиції, які на 100 % знищать. Вони мені казали: «Сер, ми ідемо заради поваги до вас». Я розумів, що це безглуздо. Але в нас був наказ командира бригади. Пишаюся, що вдалося переконати командування й вивести батальйон на відновлення. І привернути увагу до його проблем.
— Завдяки чому можемо перемогти в цій війні?
— Ми здатні перемогти. За умови, що ця війна стане війною всього українського суспільства. І всього західного суспільства. Коли всі усвідомлять, що це війна цивілізацій. Потенціал для перемоги є. Працюємо для цього.
