Коли закінчується геноцид?

Хід дискусії щодо того, чи є Голодомор геноцидом, визначили публікації на кшталт роботи професора Володимира Василенка The Ukrainian Holodomor of 1932–1933 as a Crime of Genocide («Український Голодомор 1932–1933 років як злочин геноциду»). Низка таких страшних подій у ХХ сторіччі почалася з вірменського геноциду. Складається враження, що геноцид, найжахливіший з усіх злочинів, із часом ставав дедалі популярнішим. Тому нині наше завдання – проаналізувати історичні дані про події минулого, осмислення яких може допомогти певною мірою запобігти повторенню геноциду в майбутньому. Однак, власне, фразу «осмислення минулого» часто тлумачать неправильно.

В самому злочині геноциду неможливо чітко визначити початок, середину й кінець. Наслідки його значно глибші й триваліші, ніж будь-яких інших аномалій історичного процесу, бо геноцид – це раптовий і багатогранний шок для суспільства. Нині світ повільно наближається до визнання Голодомору однією з ланок в геноцидного ланцюга, сплетеного сталінським режимом. Україні ж потрібно усвідомити наслідки цього злочину для свого народу і політиків. Вона має подивитися мужньо й впевнено на реалії постгеноцидного суспільства й травми, яких воно зазнало.

При цьому варто розглядати різні аспекти проблеми. По-перше, слід визначити, що мається на увазі під геноцидом, якомога точніше відтворити факти й встановити, коли ж припинилася загибель людей. Відтак треба змусити самих злочинців визнати свою провину й надати процесу розслідування правового статусу, хоч це й проблематично з огляду на давність справи. Тому, влас­­не, покарати винних склад­­но. Насамкінець ми маємо вшанувати й зберегти пам’ять про загиблих, а також використовувати цю пам’ять для покращення життя живих.

Розгляньмо ці етапи по черзі. Питання, коли закінчується геноцид, найкраще аналізувати крізь призму настанови Канта про те, що під час війни не можна вдаватися до жодних дій, які б зробили неможливим майбутній мир. В Україні це відбувалося в контексті не традиційної, а класової та національної громадянської війн. І тут питання те саме. Чи було в центрі цього масового винищення національної групи щось таке, що унеможливлює примирення в майбутньому? Вбивства набирають таких масштабів, що фактично не припиняються, коли вичерпується конфлікт, а й далі резонують крізь час через особисте переживання бо­­лю і, в ширшому сенсі, через присутність цього злочину й сьогодні в житті народу. Якщо вийти за межі фізичного винищення людей та його концен­трації в історичному часі й певному географічному регіоні, перше, з чим ми стикаємося, – це феномен заперечення. Геноцид закінчується тоді, коли припиняються вбивства, чи тоді, коли люди перестають запитувати: чи він був?

Ці страшні запитання породжують багато інших. Якщо вести мову про кінець геноциду, то з якого моменту треба переставати рахувати жертви? І як варто їх рахувати, скільки поколінь уважати жертвами? Наведемо випадок Мері, яка втекла з Руанди до Великої Британії до того, як там почалися вбивства. Вона втратила 80 членів своєї родини. Отже, ця жінка теж є жертвою, як і всі її нащадки. Треба рахувати всіх ненароджених дітей тих, кого було вбито, й, крім того, самотність, ізоляцію тих, хто вижив.

Геноцид і далі впливає на життя людей навіть після того, як він закінчився. Він проявляється у вигляді травм, скорботи й дисгармонії, що їх переживають як безпосередні свідки й жертви, котрим вдалося вижити, так і нащадки тих, хто вижив, у другому чи третьому поколінні. Часто трапляється, що люди, які пройшли нацистські концтабори масового знищення, живуть настільки довго, наскільки можуть витримати спогади про побачене, а потім накладають на себе руки. Найяскравіші приклади – письменники Прімо Леві, Пол Селан, Жан Амері. Можливо, це просто бажання контролювати власну смерть. А може, людей, які бачили й пережили геноцид, він уже ніколи не відпускає. Це такий шок, який унеможливлює усвідомлення й, зрештою, подолання пережитої реальності. А з того, що писали вищезгадані автори, можна дійти висновку: сам факт, що вони вижили, жахає їх. Щоб вижив ти, хтось інший має померти.

Отже, тим, хто пережив геноцид, осягнути його надзвичайно важко. Це допомагає також пояснити поведінку тих, хто сумнівається у факті геноциду чи відкидає його. Заперечувати можуть із суто ідеологічних причин, або ж декому складно уявити, що такі злочини справді відбуваються. І заперечення є завжди остаточним етапом геноциду, набуваючи різних форм. Дехто просто заявляє: нічого такого не мало місця, не було системних убивств. Інші погоджуються, що щось таки сталося, але схильні грати цифрами: звісно, хтось загинув, але таких було небагато. В Україні часто співіснують обидві форми. Не визнаючи правдивості подій, опоненти також намагаються зробити факти убивств якомога відноснішими. Так, кажуть во­­ни, люди гинули, але все було вельми заплутано, до того ж ці жер­тви самі були злочинцями. Зрештою, найагресивніша реакція – це постійно вимагати матеріальних доказів Такі опоненти хочуть від науковців фактів, що це спра­вді сталося. Але щоразу, отримуючи незаперечні підтвердження одного аспекту геноциду, віднаходять інші й атакують з другого боку.

Уявімо, що час і терпіння сприятимуть встановленню параметрів події, за якими вона буде визнана. Її визнання буде таким одностайним, що опоненти сприйматимуться як маргінальні елементи суспільства. Другий етап на шляху до закінчення геноциду – це визнання власної провини самими злочинцями.

Багато пересічних жителів Західної Німеччини шукали порятунку від почуття провини в ідеях функціоналізму. Вони полягали в тому, що Голокост стався у відповідь на певні події, але аж ніяк не був запланований. Реакція російських націоналістів на геноцид українців подібна до поглядів функціоналістів на Голокост. Провину визнало нове покоління німців завдяки роботам історика, політолога Даніеля Ґолдхаґена. Отже, коли провину визнано, що важливіше – осуд чи покарання? У глобальному вимірі для репутації націй важливіший осуд, який має значно вагоміший, ніж покарання вплив.
Припустімо, що осуд стосується злочинців і їх карають, нехай суто символічно. Чи це можна вважати кінцем геноциду? Не зовсім, тому що в центрі будь-якого геноциду – мовчання мертвих. Усім, що ми знаємо про нацистські та сталінські табори, завдячуємо людям, які вижили в них. В Аушвіці 90% євреїв були вбиті відразу після їхнього приїзду. Це невисловлювана й невисловлена реальність газових камер. Як наділити голосом загиблих? Треба визначитися з відповіддю на запитання: як можна вшанувати пам’ять померлих? Визнання того, що сталося, має бути зримим. Можна зробити дуже вдало, як у меморіалі «Яд Вашем» у Єрусалимі, а можна погано, як, на думку багатьох, вшанували жертв геноциду в Руанді чи загиблих іракських курдів. Оптимальний варіант – місце, де жертви й убивці зустрічаються. Ця історія має бути частиною національного проекту.

У політиці є принцип, який можна сформулювати так: «Ли­­ше Ніксон може поїхати в Китай». Принцип простий. Ніксон так чітко позиціонував себе як антикомуніста, що міг наважитися пробити глуху стіну холодної війни, не боячись звинувачень у надто м’якотілому ставленні до комунізму. Те саме стосується й чинного уряду України. Він має змогу домогтися визнання й офіційного засудження Голодомору, і ніхто не матиме права звинуватити його в антиросійськості. Офіційне й національне визнання важливе, однак історичні та персональні виміри трагедії не менш значущі. Потрібно зафіксувати й прийняти історію, а опонентів і тих, хто намагається мінімізувати масштаб трагедії, ізолювати від суспільних мейнстриму та дискусії. Пам’ять має закладати й підживлювати усвідомлення геноциду нащадками тих, хто вижив. Тільки тоді з часом ми зможемо сказати, що український геноцид закінчився.