Мати загиблого на Донеччині 23-річного маріупольця Даниїла Сичова розповіла про свого сина й про мрію, яка допомагає їй сьогодні повернутися до життя.
На могилі Даниїла горить лампадка. Її запалює мати. Пані Тетяна щодня приходить до свого сина. Ділиться з ним думками, відчуває його незриму підтримку. Вона знає, що її Даня й далі живе в серцях тих, кого він любив. І що наша перемога, про яку мріяв, у яку вірив і яку так самовіддано наближав, неодмінно настане.
Даниїл писав вірші й захоплювався фотографуванням. Здобув освіту юриста й працював баристою. Любив пригощати смачною кавою рідних, друзів, дарувати іншим миті радості. Допомагав тим, хто потребує. Мріяв відкрити власну кав’ярню. Але коли 24 лютого 2022 року в його рідному Маріуполі пролунали перші вибухи російських бомб і ракет, не вагаючись став на захист країни. 12 вересня 2023 року Даниїл Сичов загинув у бою під Андріївкою на Донеччині.
Тільки в листопаді рідні змогли провести Воїна в останню путь. Місце його спочинку — на військовому кладовищі в Житомирі, поруч із побратимами.
— Я родом із Житомирщини. Після завершення школи поїхала навчатися до Харкова, потім 42 роки жила й працювала в Маріуполі. Там зустріла свого майбутнього чоловіка. Одружилися, народили п’ятьох дітей — трьох прекрасних синів і двох доньок. Маємо п’ятеро онуків, — розповідає пані Тетяна, мама загиблого солдата. — Ми були щасливою родиною, мирно жили в нашому місті, доки не прийшла війна.
Старший син, Ігор, з дитинства присвятив себе служінню людям у потребі — бідним, сиротам, безхатькам. Прочитав історію про Франциска Ассізького й вирішив стати його послідовником. Навчався в духовній семінарії, висвятився на католицького священника. Під час навчання мав перерву на чотири роки: коли почалася війна на Донбасі, був волонтером і воював в АТО. Сказав мені: «Мамо, у нашому домі війна. Хтось має піти від нашої родини захищати Україну».
Середульший син, Володя, дуже любить про когось піклуватися. Мріяв мати велику родину. Та коли одружився, Бог 12 років не давав їм із дружиною діток. Опікувалися дітьми-сиротами, працювали в християнській школі, а потім стали прийомними батьками для вісьмох дітей у дитячому будинку сімейного типу. Дев’яту — дівчинку — не так давно вдочерили. Вона кругла сирота: мама померла, коли Оксанці було чотири роки, а тато загинув під час першого обстрілу Житомира в лютому 2022 року.
Наша старша донька нині живе в Словаччині — виїхала туди з дітьми на початку російського вторгнення. Молодша, Люда, також виїжджала до Польщі разом із донею Лізочкою, але повернулися. Тепер мешкають з нами тут, у Житомирі.
А найменший наш син, Даниїл, з перших годин війни став на захист Батьківщини.
— Якими вам запам’яталися перші години повномасштабної війни в Маріуполі?
— Важко передати словами, коли летить ракета, падає буквально за сотню метрів і ти у вікні бачиш, як горять будинки. Світанок 24 лютого раптом перетворився на пекло. Ми жили неподалік заводу «Азовсталь», поруч була військова частина полку «Азов». Усе навколо вибухало, палало. Було дуже страшно.
Від обстрілів ховалися в погребі, у бетонній ямі, яку колись облаштували для зберігання картоплі. З нами жив хлопець з інвалідністю, Даня. Не ходив, був лежачим. Високий, кремезний. Ми не могли його носити туди-сюди, тож разом просиділи в тій холодній ямі 10 днів.
Вікна в будинку повилітали, навколо були вирви від бомб, земля здригалася від вибухів. Але Бог нас захистив. Знайомий священник допоміг перебратися в підвал церкви в центрі Маріуполя. Ми бачили все. Як бомби падали й нищили цілі під’їзди. Згорілі тіла. До нас у підвал приходили люди й розповідали, як російські літаки безперестанно скидали бомби на їхні будинки, а пожежі вже просто не було можливості гасити. Усе згоріло, залишилася тільки невелика частина будинку, під якою був наш підвал. Ми пережили в Маріуполі 50 днів окупації. Дивом вижили. Пройшли фільтрацію: це було жахливо. Бруд, хворі люди на матрацах. Молоді хлопці, яких окупанти перевіряли «на лояльність» — знущалися в підвалах. Усе це пройшло перед нашими очима. Про це можна довго розповідати, романи цілі писати. Це було нестерпно. Міста нашого більше немає.
Та я не боялася за себе. Мої найбільші переживання були в той час за сина, за нашого Даню.
— Він пішов до військкомату в перший день війни?
— Так, останні кілька місяців перед початком російського вторгнення Даня працював на «Азовсталі». Якраз був на нічній зміні. Зателефонував на світанку: «Мамо, збери мої речі в наплічник Ігоря, і нехай тато піднесе мені на прохідну. Я йду до військкомату». Як? Чому, сину? «Війна, мамо».
Він ніколи не був на військовому обліку, не тримав зброї в руках. Тільки в тирі стріляв колись влучно. Але це таке юнацьке захоплення, як у більшості хлопчаків.
Коли син загинув, я почала читати його листування в телефоні. Думаю, він не ображається на мене. Тим паче це листування дружнє, ділове, у нього не було коханої дівчини. І ось я читаю його розмову з приятелем. Він теж Даниїл, молодший на п’ять років. Мій Даня ним опікувався, допоміг йому вибратися з Маріуполя, а потім перебратися до Німеччини й там улаштуватися, хотів також перевезти туди його батьків, але не вдалося. І ось цей Даня молодший пише моєму сину, який щойно перейшов служити в третю штурмову бригаду: «Ти такий відважний, ти тепер, мабуть, будеш нас зневажати, що ми повиїжджали, що не воюємо. Але ж ти розумієш, кожна людина має право вибору, не всі можуть воювати…». І я була вражена, коли прочитала відповідь сина: «Знаєш, Даню… Можна вибирати собі друзів, дівчину, можна вирішити, одружуватися чи ні, створити власну сім’ю чи ні. Врешті-решт, кожна людина вибирає, вірити в Бога чи ні. Але коли у твоє місто прийшли вороги, щоб його знищити, убити твоїх рідних, у тебе немає вибору. Я мусив піти, щоб їх захистити».
Дуже важко читати ці рядки.
Я по-новому пізнаю свою дитину. Коли перечитую його вірші, есеї, передивляюсь його фототворчість, я відкриваю собі свого сина.
— Яким він був?
— Даня народився, коли я мала 40 років. Важка вагітність, складні пологи. Він був гіперактивною дитиною. Таким, знаєте, «моторчиком». Наша сусідка казала мені, сміючись: у вашого хлопчика стоїть три постійно заряджені батарейки. Він не ходив, а бігав. Не їздив на велосипеді — він на ньому мчав. Завжди мав подряпини, постійно їздили з ним у відділення дитячої хірургії щось зашивати після травм. Був дуже рухливий. Коли вчителька просила в класі допомогти повісити фіранки на вікна, то він, завершивши справу, не стрибав униз із підвіконня — йому обов’язково треба було зробити сальто.
Був дуже вразливий. Не любив зла. Коли читала йому, маленькому, казку про Колобка, просив: «Зупинись, не кажи такого! Колобок хороший, це лисиця зла, прожени її!». Я дивувалася, бо багатьом діткам читала цю казку й ніхто так не реагував на сюжет.
Коли трохи підріс, із братом Ігорем вони читали разом твори Толкіна. І Даня так само казав: «Зупинись, не продовжуй, я не вірю, що так може бути. Хороші люди повинні жити».
Він дуже переживав і гірко плакав за кожним позитивним героєм, який гинув.
Часом мені здавалося, що він шукає не тих друзів, яких би мені хотілося. А потім я зрозуміла, що так він допомагає людям, які нікому в цьому світі не потрібні, — покинутим, тим, хто не має батьків. Мені це відкрилося, коли Дані був 21 рік. І коли читаю нині його листування, я дивуюся, як багато доброго моя дитина встигла зробити за своє коротке життя. Про це важко говорити, але… Після його смерті ми знайшли написаний ним від руки папірець, де син просив потурбуватися про своїх друзів. «Якщо ви це читаєте, це означає, що я загинув. Прошу вас: не забудьте допомогти ось тому, заповідаю вам пам’ятати про цю дитину…» Хтось із них був хворий, хтось дуже молодий, самотній.
Коли дізнався, що батьків його друзів не вдалося евакуювати з Маріуполя й вони дуже бідували, знайшов канали, через які перераховував їм власні кошти, щоб ті люди могли купити їжу. Але завжди просив: «Скажіть, що це гроші від їхнього внука чи внучки».
Я приходжу до нього на могилу й кажу: сину, я тебе не знала, яким ти був, я не знала всієї глибини твого серця, глибини твоєї думки, яка була в твоїх творах, і тієї любові, якою ти ділився з людьми.
Його бойові побратими всі старші. Кожен казав про нього: «Мій молодший брат Даня». Він спочатку служив у Маріупольському батальйоні, потім разом із більшою його частиною перейшов у Бахмутську тероборону. Даню любили обидва батальйони. Міг зателефонувати дружині побратима, коли бачив якусь непросту ситуацію, і попросити подзвонити до чоловіка, поговорити з ним. Міг підбадьорити словом побратима. Завжди знав, коли в кого день народження. Військовиці, які служили разом із Данею, знаходили букетики квітів на своїх подушках. Вони мені тепер розповідають. Кажуть: він був душею товариства.
— Мріяв мати власну кав’ярню?
— Так, то була його любов. Він працював у кав’ярні, спершу в Боярці на Київщині, коли навчався в Києві. Це була перша кав’ярня, яку я відвідала у своєму житті. Я якось не звикла до такого… Завжди в домашніх клопотах, діти, робота. А Даня мені: «Мамо, ну ходімо, там дуже гарно, тобі сподобається». Завжди мені приготує капучино, сердечком зверху або квіточкою прикрасить… А потім, коли повернувся до Маріуполя, також пішов працювати баристою. І якось поділився зі мною, що хотів би мати власну кав’ярню. Уже тоді я прагнула підтримати сина, але коштів не було, зарплата невелика. Він тому й пішов на завод працювати, щоб заробити на власну справу.
Тепер я думаю, що ми обов’язково втілимо мрію нашого Дані. Ще не зовсім уявляю як, але це буде кав’ярня — затишне місце, де зможуть зустрічатися ті, хто потребує підтримки. Ветерани війни. Ті, хто шукає споріднену душу. Таким був наш син — він хотів пригорнути кожного. Я хочу, щоб його мрія здійснилася й допомагала іншим.
І хочу подякувати Богу за ті руки, які нас підтримали у важку годину. Тут, у Житомирі, куди ми приїхали, вирвавшись із пекла Маріуполя, добра родина Смирнових надала нам своє житло, де ми мешкаємо досі, абсолютно безкоштовно. Окремо дякую за допомогу Релігійній місії «Карітас-Спес Україна» і «Карітас Польща». Підтримка, яку ми мали від проєкту «Родина родині», стала рятівною для нас. З Маріуполя ми вирвалися без нічого. У чому були одягнені, у тому й поїхали.
— Ось уже два роки, як триває війна, як Україна виборює важкою ціною своє право на незалежність. Що ви відчуваєте?
— Війна — це страшно. Вона знищує будинки, міста, руйнує людські світи. Війна знищує цілі покоління ненароджених людей. Там, на кладовищі, де похований мій син, лежать хлопчики 17, 18 років. Я порахувала, що майже 75 відсотків серед полеглих — ті, хто не мають 30 років.
Даня був добрим воїном. Сміливим. У серпні 2023 року в одному з боїв його поранили, у нього згоріла форма. Він нам нічого не сказав про поранення. Лише попросив зібрати кошти на новий військовий одяг. І зміг придбати нову форму незадовго до того останнього штурму під Андріївкою. Десятого вересня він зробив фото в ній і надіслав нам.
Ми змогли забрати тіло свого сина лише на 50-й день після його загибелі.
Знаєте… Я завжди була пацифісткою. Мій син своїм життям, своїми вчинками навчив мене, що зі злом треба боротися. Я вірянка. Не пам’ятаю, який це був день після загибелі Дані, — я пішла до кафедрального собору Святої Софії в Житомирі, поставила свічки, помолилася, як роблю зазвичай. А потім поставила свічку за душу тієї людини, яка вбила мого сина. Я думала, що не зможу цього зробити. Це сталося мимоволі. І коли я це зробила, мені стало дуже легко. Я помолилася за цю душу, щоб Господь, якщо це можливо, дав їй покаяння, простив їй. Потім купила ще одну свічку — поставила її за росіян, щоб вони покаялися, і попросила Бога про закінчення війни. Далі пішла до фотоательє і надрукувала портрет Дані, де він усміхається. А після цього приїхала додому й задонейтила дуже велику суму на снайперські гвинтівки. Сказала подумки, звертаючись до ворогів: «Хлопці, я молюся за ваші душі. Але якщо ви не хочете дати нам спокій і повернутися до себе додому по-доброму, тоді — вибачте».
***
Море забутої туги,
Море на краю світу,
Там місто заводів
І сірого диму.
Повите туманом життя проминущого
Між вулиць примарних, пустих, мовчазних,
Без сну, без сну…
Воно за далекою даллю
То чайкою в небі,
То в трубах щуром.
Я начебто з вільної клітки дивлюся
У простір далекий землі піднебесної.
За морем, за полем.
А я іще тут.
Вірш Даниїла Сичова
