Чотири роки тому історичну будівлю Café Moskau в Берліні тимчасово перейменували на Café Kyiv як символ солідарності з Україною. Проєкт, що розпочався із символічного жесту, нині перетворився на масштабний політичний та громадський форум. Цьогоріч його відкрив федеральний канцлер Німеччини Фрідріх Мерц. Захід об’єднав понад 170 партнерів і близько 5 тисяч гостей. Це політики, дипломати, громадські організації, культурні ініціативи, військові, представники медіа.
Я взяла участь у панелі «Фронтова журналістика: як місцеві медіа захищають демократію під обстрілами». Разом із модераторкою Анастасією Роді, Аллою Скорик із Суспільного та Сергієм Прокопенком із Gwara Media ми обговорювали роботу редакцій у Харкові, на Донеччині, на прифронтових територіях — і що означає бути журналістом там, де війна точиться біля твого подвір’я.
Я говорила про роботу Кластера релокованих медіа (15 редакцій, які виїхали із окупації чи прифронтових територій, але зберігають зв’язок із ними), про Донбас і про те, що для нас фронт почався не у 2022-му, а ще у 2014 році. Про те, як змінюються умови роботи і що журналісти сьогодні — це свідки війни, яких намагаються витіснити.
Завжди кажу: якби не було Мстислава Чернова, Василиси Степаненко та Євгена Малолєтки в Маріуполі, світ не знав би правди про знищений драмтеатр із написом «Діти», про масові розстріли, про удари по житлових кварталах. Не було б доказів, які сьогодні стали частиною глобальної розмови про воєнні злочини Росії. Журналісти — це ті, хто фіксує злочини тоді, коли їх ще можна зафіксувати.
Саме тому зараз ми бачимо удари по цивільних автівках, у яких пересуваються журналісти; полювання дронами; постійний тиск і погрози. Якщо раніше напис «PRESS» на бронежилеті мав захищати, то сьогодні він часто мішень. Фактично, через погрози й убивства Росія досягає свого — журналістів витискають із прифронтових територій. А без журналістів та висвітлення злочини легше приховати.
Наша панель у Берліні почалася о 20:00, коли сам форум тривав із ранку. Ми чесно не були певні, що люди залишаться до вечора. Але зал був повний – прийшли журналісти, медіаменеджери, представники громадського сектору, українці в Берліні, німецькі колеги.
Мене багато запитували про те, як ми працюємо з джерелами на окупованих територіях, як підтримуємо контакт із аудиторією, як перевіряємо інформацію в умовах блокади й пропаганди.
Було й запитання, яке звучить у Європі дедалі частіше: мовляв, інтерес до подій в Україні спадає — що нам зробити, аби його підвищити? І це питання, напевно, найскладніше – особливо зараз, коли світ однією ногою на порозі Третьої Світової. Й інтерес до подій в Україні підтримувати дедалі важче. Але тут, все як і завжди, залежить від нас, наших друзів і партнерів. Ніхто у цій зв’язці не може собі дозволити замовкнути та опустити руки. Поки ми говоримо – ми помітні.
Café Kyiv — це важлива платформа. Вона демонструє, що Німеччина продовжує підтримку України. Але для мене ключове питання полягає в тому, як виходити за межі кола тих, хто й так підтримує. Як говорити з тими, хто сумнівається.І це питання потребує термінового осмислення – бо поки Європа має час на стратегічні дискусії, Україна платить за цей час людськими життями.
