Візит Івана Павла ІІ до Львова у червні 2001 року давно вийшов за межі суто церковної події. Він став моментом, коли в публічному просторі поєдналися пам’ять про переслідування, українська мова, складна історія примирення і розмова з молоддю.
Мені було двадцять два роки. Влітку 2001 року я щойно завершила четвертий курс Львівської богословської академії, яка вже за рік мала стати Українським католицьким університетом. Медійну підготовку до візиту Папи Івана Павла ІІ у Львові доручили Відділу інформації ЛБА, де я тоді волонтерила як студентка.
Готувалися всі: Церква, держава, місто, служби безпеки й медіа. Це була подія, масштаб якої важко було до кінця оцінити наперед. Україна була незалежною лише десять років. УГКЦ щойно вийшла з підпілля. Львівська богословська академія, відновлена після десятиліть радянської заборони, тільки формувала своє нове інституційне життя. Тому візит Папи був подією для всього українського суспільства, яке знову вчилося жити в умовах свободи.
Отець Богдан Прах, тодішній ректор Львівської духовної семінарії Святого Духа і один із ключових організаторів візиту, згадує, що інтенсивна підготовка розпочалася ще на початку року. Але часу було небагато. Треба було продумати богослужбову програму, логістику, безпеку та розміщення гостей. До організації візиту були залучені всі можливі державні служби, місцева влада, церковні структури й медіа. За кількома днями червня 2001 року стояла складна організаційна праця. Підготовка потребувала координації між інституціями, які ще недавно не мали жодного досвіду таких подій. Львів мав прийняти сотні тисяч людей, і це була величезна відповідальність. Папа Іван Павло ІІ повинен був прибути до країни, яка ще недавно була частиною Радянського Союзу, до вірян Церкви, яка пережила заборону, репресії і підпілля. Він мав зустрітися з людьми, для яких публічна присутність Папи у Львові ще кілька десятиліть перед тим була немислимою. Цей контекст не потребував додаткових пояснень. Його добре розуміли і ті, хто готував візит, і ті, хто на нього чекав.
Апостольський візит Івана Павла ІІ в Україну тривав від 23 до 27 червня 2001 року. Спершу Папа перебував у Києві, а ввечері 25 червня прибув до Львова. Саме львівська частина візиту стала особливо важливою для греко-католиків і римо-католиків України. 26 червня на львівському іподромі відбулася Меса в латинському обряді з беатифікаціями архиєпископа Йосифа Більчевського та о. Зигмунта Гораздовського, а ввечері того ж дня — зустріч Папи з молоддю біля храму Різдва Пресвятої Богородиці на Сихові. 27 червня, також на іподромі, відбулася Божественна Літургія у візантійському обряді, під час якої Іван Павло ІІ проголосив блаженними мучеників Української Греко-Католицької Церкви. Під час львівської частини візиту Папа також поблагословив наріжний камінь Українського католицького університету.
Візит, який зробив видимою іншу історію християнства
У своїх публічних промовах Іван Павло ІІ звертався до громади українською мовою. Сьогодні це може здаватися звичайним жестом поваги: Папа-поляк приїхав в Україну і говорив мовою країни, яка його приймала. Але у 2001 році цей крок сприймався інакше. Україна була незалежною лише десять років. У суспільному просторі досі панувала пострадянська інерція. Хоча українська мова і вважалася державною, її присутність у багатьох сферах не мала тієї сили і впевненості, яку вона поступово здобула пізніше.Тому в устах Івана Павла ІІ слова звернення українською переросли межі сухого дипломатичного протоколу. Вони стали виразним знаком поваги до країни, її культури, а головне — жестом визнання суб’єктності всього народу.
Однією з центральних подій львівської частини візиту стала Божественна Літургія у візантійському обряді, яка відбулася 27 червня 2001 року на львівському іподромі. Під час Літургії Іван Павло ІІ проголосив блаженними 27 новомучеників Української Греко-Католицької Церкви, офіційно визнавши, що ці люди жили святим життям або прийняли мученицьку смерть за віру й можуть бути публічно вшановані як блаженні.
У випадку УГКЦ ішлося не про окремі розрізнені біографії, а про досвід цілої Церкви у ХХ столітті. Після так званого Львівського собору 1946 року, що відбувся під повним контролем радянської влади, Греко-Католицьку Церкву в Україні було офіційно ліквідовано, а її структури примусово приєднали до Російської православної церкви. Єпископів, священників, монахів, монахинь і мирян, які не погодилися співпрацювати з радянським режимом, арештовували, висилали і позбавляли можливості відкрито служити. Частина з них трагічно загинула в тюрмах, таборах або внаслідок переслідувань. Інші десятиліттями підтримували церковне життя підпільно — у приватних помешканнях, таємно і без легального статусу. Різних за станом та життєвими обставинами людей часто об’єднувало лише те, що вони залишилися вірними своїй Церкві тоді, коли ціна цієї вірності коштувала їм персональної свободи, а часом і життя.
Читайте також: Архієпископ Ігор Ісіченко: «Година зневаги та нищення ідеалів стала поштовхом для людей із почуттям гідності»
Значення львівської беатифікації сягало далеко за межі церковної інституції, ставши дієвим інструментом повернення історичної правди в публічний простір. Іван Павло ІІ не відкрив українцям те, чого вони не знали про власних мучеників. Однак він надав цій пам’яті вселенського церковного визнання. Для УГКЦ, яка лише трохи більше ніж десять років перед тим вийшла з підпілля, це було важливим жестом Ватикану: її страждання, вірність і втрати не були приватною справою кількох поколінь — вони стали частиною пам’яті всієї Католицької Церкви.
Однак не все йшло гладко. Ще до приїзду Папи в Україну було помітно, що частина православних середовищ, передусім пов’язаних із Московським патріархатом, сприймала цю подію з недовірою і навіть відкритим спротивом. У публічних заявах звучали звинувачення у прозелітизмі, а також аргументи про те, що Україна належить до сфери особливої відповідальності Російської православної церкви. Московський патріарх Алексій ІІ заявляв, що візит «ускладнить і без того непрості відносини» між РПЦ і Римо-Католицькою Церквою і може «остаточно закрити дорогу» до поліпшення православно-католицьких відносин. Предстоятель Української православної церкви Московського патріархату митрополит Володимир Сабодан саботував будь-які зустрічі з Папою, пояснюючи це тим, що доки залишаються конфлікти між православними і католиками, ніяких дружніх перемовин бути не може.
Іван Павло ІІ прибув на папамобілі на іподром на літургію. Львів, 27 червня 2001 року. Фото: Збруч
Західній аудиторії це могло здатися черговою міжконфесійною суперечкою. Проте в локальному контексті пострадянської України такі заяви не були випадковими. Протести викликав не сам факт приїзду Папи Римського. Головний подразник полягав у тому, що цей візит робив видимою зовсім іншу модель українського християнства. У цій історії були Київська традиція, греко-католики, римо-католики, підпільна Церква, мученики ХХ століття, досвід переслідувань і власна культура церковної пам’яті. Така картина не вписувалася в уявлення про Україну як простір, духовну історію якого можна описати лише через Москву.
У 2001 році це ще не називали мовою імперського домінування. Такі слова увійшли в ширший український ужиток пізніше. Але сам конфлікт довкола візиту вже тоді показував, що за релігійною дипломатією та богословськими розбіжностями ховається значно принциповіший вимір — право України на окрему духовну біографію: зі своїми ранами, свідками й власним голосом.
Двадцять п’ять років потому цей вимір візиту видимий суттєво виразніше. Те, що тоді могло здаватися внутрішньоцерковною напругою, сьогодні легше побачити як частину ширшої боротьби за право України бути окремим історичним і культурним суб’єктом. Візит Івана Павла ІІ не створив цієї суб’єктності, але він зробив її видимою для багатьох людей в Україні й поза її межами.
Примирення без забуття
У львівському візиті Івана Павла ІІ був ще один вимір, який не варто оминути, — польсько-український. Папа був поляком, а Львів — це місто зі складною історією польсько-українських стосунків, де спільна культурна спадщина століттями перепліталася з насильством, трагічними втратами та взаємними образами й різними способами пам’ятати минуле.
Саме тому присутність Івана Павла ІІ у Львові мала особливу вагу. Він добре знав польський досвід ХХ століття, але водночас приїхав до України не як представник польської історичної пам’яті, а як Папа, який говорив до українського суспільства і до українських Церков. У цьому була важлива рівновага. Його мова примирення не закликала забути минуле або оминути складні питання. Вона радше передбачала, що пам’ять має пройти через правду, називання ран і відмову від передачі ненависті наступним поколінням.
Читайте також: Лев XIV: Син святого Августина на престолі святого Петра
Польсько-українська пам’ять ніколи не була простим питанням. Це добре видно і сьогодні — зокрема в конфлікті довкола Ордену Білого Орла, якого президент Польщі Кароль Навроцький вирішив позбавити Володимира Зеленського. Складність таких суперечок полягає в тому, що вони стосуються не тільки політичного порядку денного чи фахової достовірності історичних інтерпретацій, а й живого досвіду: родинної пам’яті, місць поховань, символів і тем, про які досі складно говорити вголос. Тому будь-яка розмова про примирення українців і поляків потребує обережності. Вона не може будуватися на загальних закликах «залишити минуле в минулому»: минуле не зникає лише тому, що цього потребує політична доцільність.
Фото. Іван Павло ІІ під час візиту в Україну. Львів, червень 2001 року
На цьому тлі львівський візит Івана Павла ІІ можна побачити як приклад іншого способу говорити про складну пам’ять. Він не передбачав забуття й не зводив минуле до взаємних звинувачень. Радше йшлося про те, що примирення не вимагає відмови від власного болю, але також не може відбутися там, де кожна сторона бачить тільки власну кривду. У цій перспективі пам’ять мала би вести не до змагання жертв, а до чеснішого й відповідальнішого ставлення одне до одного.
Для Івана Павла ІІ примирення було частиною відповідальності перед історією. У Львові цей вимір звучав особливо виразно: Папа-поляк перебував у місті, яке посідає важливе місце і в українській, і в польській історичній пам’яті. Для польських католиків його подорож до Львова мала додаткове значення ще й тому, що під час латинської Меси були беатифіковані архиєпископ Йосиф Більчевський і священник Зигмунт Гораздовський — постаті, тісно пов’язані з римо-католицькою традицією міста.
Читайте також: 35-ліття «першого Майдану»: перепоховання Стуса, Литвина й Тихого
Водночас польський вимір цього візиту не зводився до ностальгії чи церковного вшанування. Саме у Львові Іван Павло ІІ говорив про потребу «очищення історичної пам’яті» й закликав ставити вище те, що єднає, ніж те, що ділить. Ці слова польські медіа й політики цитують досі, зокрема в теперішніх дискусіях про українсько-польські історичні конфлікти. Вони нагадують, що правду не можна замінити дипломатичними формулами, але й пам’ять не повинна ставати способом постійно відтворювати недовіру.
Звернення до майбутнього
Зустріч Папи Івана Павла ІІ з молоддю у Львові на Сихові. Фото: парафія Різдва Пресвятої Богородиці УГКЦ
Окреме місце у львівській частині візиту посіла зустріч Івана Павла ІІ з молоддю на Сихові. Вона відбулася 26 червня біля храму Різдва Пресвятої Богородиці. Це була не катедра й далеко не історичний центр Львова. Сихів на початку 2000-х був передусім великим житловим районом — простором щоденного життя, типових пострадянських багатоповерхівок і водночас молодих родин та нових громадських ініціатив.
Саме тому ця локація мала значення. На Сихові Папа говорив не лише до спадкоємців складного минулого, а й до тих, хто мав жити в Україні далі. Молодь була для нього не частиною урочистого тла, а окремим адресатом. У своїй промові він звертався до молодих людей як до тих, хто має брати відповідальність за власне життя, віру, свободу і майбутнє своєї країни.
«Ваша Україна вас потребує. Україна буде такою, якою ви її зробите», — сказав Папа. Ці слова прозвучали в країні, яка лише десять років жила в незалежній державі і ще шукала власну мову суб’єктності.
У спогадах про цю зустріч часто повертається ще один епізод. Під час події пішов рясний дощ, і Папа жартома сказав фразу, яку потім багато хто запам’ятав: «Дощ падає — діти ростуть». Її можна сприйняти як короткий, майже побутовий жест підтримки людей, які стояли просто неба. Водночас у контексті всієї зустрічі ці слова набували ширшого звучання: життя триває навіть тоді, коли обставини не є сприятливими.
Львівська частина візиту не замиκалася на минулому. Пам’ять про переслідування і мучеників звучала поруч із розмовою про молодь, освіту, відповідальність і майбутнє. Саме це робило її особливою: визнання пережитого поєднувалося з питанням про те, що має вирости з цієї пам’яті.
Сьогодні цю сцену вже неможливо сприймати так, як її сприймали у 2001 році. Між тим Львовом і теперішньою Україною — Майдан, війна і щоденне життя під атаками ворожої армії. Тому фраза «Дощ падає — діти ростуть» перестала бути лише деталлю папського візиту. Вона нагадує: складні обставини не скасовують життя. Люди продовжують дорослішати, вчитися, будувати стосунки, творити інституції, передавати пам’ять і брати відповідальність.
Читайте також: Між Євангелієм і кризою інституції: спадщина понтифікату Франциска
Візит Івана Павла ІІ до Львова залишився в пам’яті як момент, коли довго витіснене або замовчуване минуле прозвучало публічно; коли українська мова стала мовою папського звернення; коли молодим людям було прямо сказано, що майбутнє країни залежить також від них. Це не спрощувало історії і не давало готових відповідей, але допомагало назвати речі, важливі для суспільства, яке виходило з досвіду несвободи: пам’ять, гідність, відповідальність і майбутнє.
Тому повертатися до цього візиту варто не тільки з ювілейних причин. Він дає можливість побачити, як на початку 2000-х Україна поступово входила в простір власного голосу — ще невпевнено, з багатьма невирішеними питаннями, але вже не мовчки. І, можливо, один із найвиразніших образів цього моменту залишився не в офіційному протоколі, а на Сихові, під дощем: діти ростуть, а це означає, що Україна має майбутнє.
