Дмитро був красивим чоловіком. Я не про параметри привабливої зовнішності, бо на цьому занадто погано знаюся. Радше про гармонійність, цілісність, відповідність форми і змісту, слова і діла. Так, в його темних кучерях вгадувалося щось горде, південне, степове, козацьке, але завжди важливішим є те, що за фасадом. Війна показала, що в нас, на жаль, не бракує чоловіків, які своїм виглядом втілюють образ “містер тестостерон”, але не вважають за доцільне стати у стрій і взяти до рук зброю, а продовжують качати м’язи у фітнес-центрах і блискуче долають стометрівку, забачивши патруль з ТЦК.
Дмитро Сінченко був з тих, чия сила проступала не у зовнішніх ефектах, а вчинках.
Це був 2020-й рік, я тоді очолював Тиждень і був зайнятий формуванням мережі регіональних кореспондентів. Деякі обласні центри відверто “провисали”, в деяких важко було зупинитися на якійсь одній кандидатурі. Кропивницький не був тоді для нас “білою плямою”, світлої пам’яті Володимир Панченко встиг познайомити мене і моїх колег з тамтешнім інтелектуальним середовищем, тож знайти в цьому місті власкора було зовсім нескладно. Й одразу вибір впав на Дмитра Сінченка. Зізнаюся, мене дещо насторожив той факт, що він позиціював себе не лише як журналіста, а й політолога. До останнього мав упередження: часто люди цього фаху неприємні у спілкуванні, зверхні, з переоціненим рівнем власної поінформованості, задертим носом і ставляться до журналістів як до “братів наших менших”. Дмитро не мав усіх цих профдеформацій. У нас не було довгих розмов, пояснень, деталізацій. Він був людиною справи, діловою в хорошому розумінні цього слова. Мав усі необхідні компетенції, щоб фахово висвітлювати місцеві вибори(це було першочерговою задачею нашої співпраці). Я і мої колеги мало втручалися в тексти Дмитра – вони були такі, як треба.
Він жив тим, про що писав, і писав про те, чим жив.
Перейменування міста, дерадянізація, приховані спроби реваншу учорашніх регіоналів – для нього це були не просто редакційні завдання, теми, які треба висвітлити, приробіток у всеукраїнському виданні – він сам був діючим агентом змін, а не стороннім спостерігачем.
Я продовжив з ним співпрацювати, вже коли пішов з Тижня. Тоді вже не йшлося про репортажі й аналітику з регіону, а про опрацювання великих масивів інформації і розслідування. Дмитро погодився, і я знав, що справу буде зроблено, не потрібно припрошувати чи переживати за зірваний дедлайн. Так і вийшло. На жаль, лише один раз. Бо “завтра була війна”.
Влітку 2022-го я мав коротку відпустку до Києва і зайшов до колег у редакцію Тижня. Вони дуже хвалили фронтові щоденники Дмитра. Я на той час тільки-но повернувся з навчального центру, а він уже був на фронті й воював в УДА. З тих пір я почав читати ці щоденники: щирі, правдиві, без зайвої лірики, з портретами людей і ситуацій.
Дмитро встигав бути у строю і як боєць, і як журналіст. Промовистий приклад для тих, хто розповідає про те, як він тримає якийсь там ілюзорний “фронт” в тилу.
За весь час ми одного разу списалися з ним у фейсбуці. Я подивився переписку: 16 жовтня 2022-го. Дмитро виклав відео їхньої палаючої автівки, в яку влучила ворожа міна. Я спитався: “Сам цілий?” Він відповів: “Так, я був в іншому місці в цей час”. Цивільним може вдатися цей діалог занадто лаконічним, але на війні головне питання чи живий і цілий, решта – дрібниці, що менш важливі на кілька порядків.
Останній запис Дмитра на фейсбуці датований 19 серпня 2023-го, остання публікація на Тижні – символічно, у День Незалежності. Далі була темрява під назвою “зник безвісти”, на днях стало відомо, що він загинув і невдовзі похорон. Дмитро залишив місце в строю у лавах воїнів УДА, в журналістському середовищі, в числи небайдужих громадян і активістів Кропивницького. Відчуваєте, скільки ми втратили? І поповнити ці втрати буде геть нелегко.
Я не вірю в абстрактний патріотизм, коли зізнаються до любові України в цілому, але воліють не згадувати про рідне місто (село), соромляться його ніби недолугих провінційних родичів. Дмитро любий своє місто, і його любов була діяльною. Він любив Україну, і ця любов так само була діяльною.
Чи встиг написати Дмитро заповіт, я не знаю. Навряд чи, та для мене, і хочеться вірити, що для значної частки людей, заповітом мають бути ось ці слова, які знайшов у записі Дмитра від 23 липня минулого року:
“Бляха, людей бракує, сміливих і вмілих, обстріляних і розумних, вмотивованих бійців. Бракує тих, хто зможе попри всю застарілу радянську систему успішно нищити ворога. І паралельно виправляти цю систему. Найкращі пішли на війну з перших днів, і їх кількість суттєво прорідилась. З кожним днем їх все менше. Ті, які не рвались на фронт, але чия власна гідність не дозволяла їм ховатись, пішли трохи згодом, і їх теж стає все менше… я не стверджую, що на фронті закриті всі потреби по забезпеченню, їх досі багато, я стверджую, що якщо не буде кому тримати зброю, то і зброя стане непотрібною”.