4 вересня у прокат виходить фільм Олеся Янчука «Владика Андрей». Цьогоріч – це лише третя українська стрічка, котра пробилася на широкий екран: після картини «Сафо» Роберта Кромбі, вітчизняній лише частково, та фільму «Богдан-Зиновій Хмельницький» Миколи Мащенка, глядачі якого тепер мають усі резони ставитися до історичних драм made in Ukraine з підозрою.
Ідея зняти картину про митрополита Шептицького виникла, коли я працював над архівними матеріалами для попередніх фільмів, зокрема, «Голод-33». Часи ще радянські – тема тоді була заборонена. Та мені пощастило: я був запрошений в Український інститут при Гарварді, де знайшов матеріали про голодомор, УПА, визвольний рух в Україні та про Андрея Шептицького. До того мені було відомо лише, що це німецький колаборант і таке інше.
Мені завжди були цікаві «білі» сторінки нашої історії. Так було з «Голодом-33», з «Атентатом», «Нескореним», «Залізною сотнею». Так що я поки продовжую цю лінію, хоча в майбутньому, можливо, й зміню жанр.
Один з найвищих рейтингів у публіки мають саме історичні стрічки, бо тут є про що розказати. Я намагаюся зробити так, аби ця розповідь була за кіномовою моєю, осібною, індивідуальною. Наприклад, «Голод-33» ми знімали з оператором Василем Бородіним навмисне в документальній манері, щоби наблизити глядача до теми.
Роман Балаян якось запитав мене: «Слухай, там в «Голоді» така хроніка розкішна, де ти її взяв?» А ми це зняли! Тобто замість документальних – суцільно постановочні кадри. Відтак і стрічку стилізували «під хроніку».
В мистецтві зрозуміти – означає відчути. Найкраще, коли твоє відчуття вдається передати глядачеві через екран. Бо фільм має колосальну енергетику, яка виявляється тільки за умови безпосередньої зустрічі з аудиторією. І коли фільм не демонструється, уся його енергетика ніби випаровується. В цьому контексті важливо не залишити публіку холодною. На переглядах «Владики Андрея», до речі, більшість глядачів плаче. Фестивалі на внутрішню ситуацію з українським кінематографом практично не впливають. «Молодість», зокрема, демонструє тенденцію мінімальної підтримки вітчизняного кіно. Тому її фестивальний репертуар – західноєвропейська продукція. Натомість колосальне значення для нашої галузі мають кошти. Потрібно не лише зібрати професійну команду, а й технічно організувати справу. Наприклад, в Україні досі немає студії звукозапису в системі долбі – багато що мусимо «дотягувати» за кордоном. Коли ж грошей не вистачає катастрофічно, доводиться йти на компроміси. А будь-які поступки тут не на користь. У нас відсутня система розповсюдження українських картин. Дистриб’юторські компанії з фільмами без рекламних пакетів працювати не хочуть. А якщо зйомки фінансує держава, на рекламу кошти не виділяються. «Владика Андрей» на 70% профінансований Міністерством культури й туризму України. Це автоматично означає, що в такій самій пропорції дивіденди будуть повертатися державі.
На Каннському фестивалі, де я показував «Владику Андрея», мені вдалося зацікавити французьку дистриб’юторську компанію, яка працює на весь світ, а не тільки на свій внутрішній ринок. Мені пообіцяли з вересня зайнятися фільмом. Гадаю, це буде перший крок. Крім того, всі мої стрічки купила Росія.
Нам бракує закону про меценатство. Микола Азаров колись сказав: «Разворуют дєньгі» – і цією аксіомою в нас керуються досі. Взагалі немає в країні людей, які б уболівали за кіно так, як за Євро-2012. Можливо, через те, що українське кіно не раз саме давало привід. Що приховувати – виходили невдалі фільми, і щодо вітчизняної продукції склалося певне упередження.
Наразі в українському кіновиробництві перебувають один-два фільми. Йдеться не про комерційне кіно – воно, так би мовити, без географії, його зможуть споживати в будь-якій країні СНД та й не тільки. Я зацікавлений у тому, щоб твір мав певну «адресу», щоб це був український твір. До речі, історичний жанр тут якраз має свої пріоритети.
Кіно має бути рентабельним. Не обов’язково фінансово: його «прибутковість» може бути принципово інакшою – інформаційною, духовною, врешті, естетичною.
В СРСР кінематограф був ідеологічною зброєю – комуністи на цьому розумілися. Цю ж тенденцію підтримує сучасне російське кіно, якому наразі вже бракує фахівців. А у нас якраз людей вистачає. Недавно приїхала московська група –«сватали» мене на режисера в серіал. Я відмовився: і часу не було, і, чесно кажучи, бажання. Та мої колеги погодилися – треба ж якось заробляти. І я знаю, що вони із задоволенням повернулися б, якби в нас були умови.
Останнім часом на кіностудії імені Довженка відбулося кілька цікавих дебютів. На жаль, я не бачу продовження кар’єри цих молодих режисерів. Наразі більшість віддає перевагу телебаченню – їм там платять чи не вдесятеро більше.
Дуже люблю фільм «Якось в Америці» Серджіо Леоне – можу дивитися його багато разів, мені там усе подобається. Люблю фільми Френсіса Форда Копполи, для мене вони не старіють, Вуді Аллена, Федеріко Фелліні, Андрєя Тарковского, Нікіти Міхалкова, Андрєя Кончаловского. Їхні стрічки я дивився студентом, і саме вони вибудовували в мені певне підґрунтя і смак.