Банальні твердження, чи не так? Але від того вони не втрачають правдивість та актуальність. Особливо у наші «прагматичні», а, простіше б сказати, збайдужіло-цинічні часи. Мовляв, нічого не зробиш, нічого не зміниш, проти влади не попреш, а якщо і попреш, то тебе спіткає невдача. Теж банальні твердження, тільки вже іншого ґатунку. І – неправдиві. Бо навіть у дикунські, трагедійні часи боротися – за своїх близьких і рідних, за високі цінності, за свою країну і за власну честь – варто. Бо тільки така боротьба може народити диво, коли страхітливі державні монстри відступають перед звичайними людьми. І якраз у ці дні, наприкінці лютого, виповнюється 70 років від часу такого твореного мужніми і щиросердими людьми дива.
Берлін, кінець зими 1943 року, Розенштрассе.
Про те, що нацистська Німеччина була тоталітарною диктатурою, знають усі. Гестапо, штурмовики, арешти, концтабори, надзвичайні повноваження влади, заборона будь-якої опозиційної діяльності та жорстоке поводження з інакодумцями – все це були неодмінні складові того режиму. Знають усі й про те, що в Третьому Райху здійснювалася цілеспрямована державна політика спершу обмеження у правах, а потім фізичного знищення євреїв.
І от уже тоді, коли це знищення розгорнулося у страхітливих масштабах, у столиці цього самого тоталітарного Третього Райху Берліні у розпал світової війни відбулися публічні виступи протесту проти офіційного антисемітизму.
Розпочалися такі виступи, як пише знаний експерт з історії нацизму, пітерський професор Олег Плєнков, ще у грудні 1942 року, але найбільш масштабні з них пройшли 27-28 лютого 1943 року на Розенштрассе. Справа в тому, що цієї зими відповідні «компетентні органи» (Гестапо та СС) здійснювали тотальну «зачистку» столиці Німеччини в межах «остаточного розв’язання єврейського питання».
Спершу арешти й відправка до таборів смерті були більш-менш «точковими», а наприкінці лютого стали масовими. Серед понад восьми тисяч євреїв, схоплених у ці дні, було чимало чоловіків з мішаних німецько-єврейських шлюбів (попри постійний тиск на них з боку влади, певне число «істинних арійок» не зрадило своїх коханих). Такі арешти відбувалися і перед цим, вони кілька разів викликали зібрання кількох десятків членів сімей «вилучених» перед місцями ув’язнення, але цього разу масштаб стихійних акцій став справді значним.
Заарештованих із числа німецько-єврейських змішаних шлюбів помістили в будівлю колишньої єврейської богадільні на Розенштрассе. Вже ввечері 27 лютого перед будівлею стихійно утворився чималий натовп, який складався здебільшого з дружин та близьких ув’язнених, а також із їхніх друзів. Вони почали вимагати звільнення схоплених. Впродовж кількох наступних днів натовп не розходився, біля будівлі постійно перебувало щонайменше декілька сотень людей, які змінювали один одного. Поліція неодноразово зверталася до них з вимогою розійтися, дехто законослухняно відходив, але недалеко, щоб знову повернутися, а дехто відверто ігнорував ці вимоги.
І влада Райху в особі гауляйтера Берліна Йозефа Геббельса капітулювала. Якщо наслідком протестів проти «точкових» арештів були лише поодинокі звільнення, то тепер, починаючи з 2 березня, поступово звільнили майже всіх – близько двох тисяч євреїв. Ба більше: 5 березня 1943 року 25 ув’язнених з Розенштрассе були відправлені до Освєнциму, проте вже через декілька тижнів їх повернули до Берліна і відпустили до сімей.
Звільнених, утім, зобов’язали брати участь у примусових роботах, але це (і подальші перипетії) не завадило майже всім їм дожити до кінця війни, до падіння нацизму. А от ті шість тисяч, за кого було нікому заступитися чи кого полишили їхні «щиро арійські» дружини та друзі, потрапили до таборів Терезин та Освєнцим, де незабаром майже всі загинули…
Я розумію, що все це може видатися повною фантастикою (уявіть-но щось подібне у Москві в 1937 році), але йдеться про суворі задокументовані факти. Зрештою, учасниці протесту відзначені меморіалом, написані книги, а 2003 року знятий фільм з лаконічною назвою «Розенштрассе»… Охочі, втім, можуть звернутися до статті в англомовній Вікіпедії, де даються посилання на фактографічні джерела.
Інакше кажучи, сталося диво – тоталітарний монстр відступив перед людьми, тими, яких традиційно звуть «маленькими». І не випадково вся Німеччина, весь цивілізований світ знають про ці події. Вони є уроком для сьогодення.
А тим часом були й інші дива, інші символи опору тоталітаризму. У низці чекістських та партійних документів про голод 1932-33 та 1946-47 років міститься чимало згадок про голів колгоспів, бригадирів чи навіть парторгів, котрі рятували своїх односельчан, порушуючи суворі сталінські директиви і платячи за свої дії ув’язненням в ҐУЛАҐу або розстрілом. Загалом по УРСР має йтися про сотні тисяч порятованих такими «саботажниками» від голодної смерті людей. Але нам вони чогось нецікаві, ми про це майже не згадуємо, ведучи мову тільки про померлих і забуваючи тих, хто боровся у неймовірно тяжких умовах. Боровся і перемагав Систему, навіть ціною своєї смерті.
…Та чи здатні сьогоднішні українці боротися у безнадійних ситуаціях?