Звісно, український спротив 20-их років не можна порівняти із 30-ми. Але ж не треба забувати, що трохи менше, ніж за півтора десятиліття більшовицької влади жорстоко знищувались усі, хто дією, вчинком, чи навіть помислом здатні були до повстання, відкритого опору, чи хоча б належали до роду потенційних бунтарів. Розкуркулення, депортація заможніших у Північний край, висилки, лишенці – усе це мов через сито просіювало українське село, забираючи сильніших, кмітливіших, свідоміших, розумніших.
І все ж, маємо сотні прикладів, коли люди не мовчали, намагалися відстояти себе, закликали односельців до захисту, розвінчували справжні наміри червоних хлібозаготівельників. Розповісти про це все уже нікому. Але є величезний масив архівних документів, опрацьованих у масштабному проекті «Реабілітовані історією». Варто зазначити, що майже третина з них (принаймні так у центральноукраїнській Кіровоградській області) – це справи 1930-33 років. Якщо проаналізувати їх з цієї точки зору, відкривається безліч фактів українського опору, гніву, несприйняття насаджуваного більшовиками, руйнівного для України, ладу.
Тут лише кілька епізодів з Кіровоградщини, а їх – сотні. Очевидно, нам ще треба підняти цей пласт і показати його людям, хоча б для того, щоб українці краще розуміли самих себе.
Сількор Зоя
У 30-ті роки сількорами, як правило, були люди, які беззастережно підтримували Радянську владу і навіть виконували роль своєрідних донощиків, розвінчуючи тих, хто її не сприймав. Сількор Зоя Борщіва була іншою: вона жила у селі і писала про те, що бачила навколо, не щадячи місцевого начальства і не оглядаючись на авторитети. Правду життя вона сприймала із загостреним болем, а постулат про те, що влада має служити народові – як незаперечну істину.
Читайте також: Планове знищення. Як скоювався злочин Голодомору
Ще до революції вона навчалася у Олександрійській прогімназії, але після смерті батька навчання продовжувати не могла, і, як пише у своїй автобіографії, буквально із 16 років учителювала у довколишніх селах — Червоній Кам’янці, Ворошилівці, Недогарках, Верблюжці, Кучерівці, Западеньці, на Сотниківських хуторах. У 1929 році Зоя Борщіва за станом здоров’я змушена була перейти на іншу роботу – рахівником сільгоспартілі “Воля” Казарнянської сільради Знам’янського району. Це був час перелому, коли українське селянство силою заганяли до колгоспів, розкуркулювали, висилали до Сибіру. Ще вчителюючи, Зоя взяла участь в акції протесту. Свідок Іван Коваленко, член ВКП(б), службовець, розповідатиме слідству: “У нас, у Знам’янському районі, було три випадки голодівок проти тиску на куркульські елементи. В одному з них брала участь і вчителька Борщіва. Вона казала, що не може витримати, коли в селян забирають хліб несправедливо. Пізніше, у 33-му, вона прийшла в райком партії (я там працював) із запитанням – чи правда, що держава хоче ліквідувати колгоспи, а підтримувати тільки радгоспи? Каже, у нас є такі колгоспники, які працювали весь час, а тепер голодують…”
Очевидно, Зоя не відкрила тоді Америки для партійця Івана Коваленка, бо він і сам усе те добре бачив і знав. Але він, як і тисячі інших вихідців з українського селянства, не знаходив у собі сили протистояти загальній тенденції, партійній демагогії, і всупереч логіці та, мабуть, і власним відчуттям і переживанням, називав чорне білим… Зоя ж Борщіва, глибоко переконана більшовичка, пишучи про безліч несправедливостей, які допускалися під час розкуркулення (часто до ворожих елементів записували того, хто особисто не сподобався комусь із активістів, розкуркулювали середняків і навіть бідноту, принижуючи при цьому людей, знущаючись із них, примушуючи, наприклад, босими танцювати на снігу, або ллючи воду за комір на морозі), приходить до парадоксального як на свій час висновку: “Чесних трудівників розкуркулює бандота”. І хоч, може, багатьом з нас доводилось чути подібну фразу з уст батьків чи дідів, збаламучена і перевернута з ніг на голову агресивною комуністичною антиукраїнською пропагандою суспільна свідомість сприйняла цю істину лише через шість-сім десятиліть потому.
Зоя Борщіва писатиме в автобіографії: “Часто, прикриваючись іменем партії, робили навіть злочини. Я спочатку дуже боліла серцем, бачачи таку неправду, пробувала боротися з цим, а потім почала писати до газети (вона співпрацювала з газетою “Радянське село”, що виходила у Харкові) і побачила, що так легше виправляти діло”.
…Найтяжчим випробування для Зої, очевидно, став голодомор. Не в тому сенсі, щоб вижити фізично самій (вона у своїх замітках про це не згадує), а щоб витримати ту навалу несправедливості і кривди, яку повсякчас бачила навколо. Тут уже не до засмічення землі неправильними сівозмінами чи крадіжки колгоспних коней, більш всього, самими ж керівниками, чи до кривди сільських продавщиць, яких звинуватили у крадіжці продуктів, коли їх за розписками голови без обмежень брали члени правління.
Вона пише: “По Кучерівській сільраді. Ще й досі на зяб нічого не виорано. Скотині зернового фуражу не залишилось. Свиней видохло більше ста голів. Озимі вимерзли, про що склали акт, але колгоспників знову залишають без хліба. На всіх кладуть пляму, що розбазарили хліб. Може, й були такі, що крали, але й були такі, як двоє старих Івановських. Вони з січня по листопад заробили старістю 310 трудоднів і залишилися без шматка хліба. Хіба це закон? Хто вимагає оплату за трудодні, тому шиють куркульство. По Казарнянській сільраді. Підводять під розкуркулення бідняків. Приміром, Романа Люненка. Активісти ще й познущалися з нього: примусили босим танцювати на снігу. Принижують також колишнього батрака Семена Назаренка, якого незлюбили за те, що вказує на безгосподарність в артілі “Переможець”. Розкуркулений бідняк з бідняків Гарбуз Василь. Хто не хоче йти в СОЗ – роблять куркулем”.
У той страшний час Зоя Борщіва намагається виконувати роль ще й своєрідного правового всеобучу для селян: скрізь і всюди підказує їм, що за зданий хліб чи будь-що інше слід отримати квитанцію, де було б правильно вказана кількість зданого і час, коли це було зроблено. Можна собі тільки уявити, які проблеми створювала вона для недбалого і здирницького місцевого керівництва. Але зачепити її не сміли. Арештували тільки тоді, коли перейшла межі дозволеного.
Читайте також: Роздратування голодом
Втративши надію хоч якось порятувати селян від страшної загрози голоду, наприкінці грудня 32-го вона пише розпачливого, і разом з тим погрозливого та не по часах замашного листа секретареві Одеського обкому партії (мабуть, і сама не знала його імені). Часом навіть опускаючись до лайки, вона ставить ті питання, які боліли найбільше. Відповіддю на них став арешт. Але та сміливість і навіть зухвальство, з якими вона їх ставила, і досі не можуть не викликати повагу. Цей лист вартий, аби процитувати його практично повністю:
“Товаришу секретар! Для чого ж ти допустив таке у своїй області? За що ж ми повинні страждати, пропрацювавши чесно усе літо на колгоспних нивах? Де твої очі? У твоїй області серед білого дня твориться безчинство. …А це хіба закон, щоб люди пухли від голоду, проробивши зиму і літо в артілі? А це хіба закон, щоб іти щодня на роботу і хліба не дають? А це хіба закон, що зменшують трудодні без постанови загальних зборів? А це хіба закон, щоб сім’ям червоноармійців накладати план до двору? А це хіба закон, щоб свині їли гарну пшеничку в радгоспах, коли поряд люди не їдять хліба і діти плачуть щодня: “Дай хліба!” А це хіба закон, коли люди не змогли виконати план хлібозаготівлі через недорід та загибель посівів, накладати штраф? А це хіба закон, щоб забирати коней у індивідуалів, які не хочуть іти в колгосп, бо бачать, як там люди працюють без хліба, а часто і без ніякої страви? А це хіба закон, щоб накладати м’ясозаготівлю на все, як є, населення? А це хіба закон, щоб виносити імена чесних трудівників, які “образили” його величність голову артілі справедливою критикою, на чорну дошку, а потім поводитись з ними як з ворожим елементом? А це хіба закон –залякувати людей Соловками, коли вони вказують на хиби?
Та й мені вже починають замазувати рота. Значить, бачиш контрреволюцію, розгільдяйство, саботаж, а мовчи, або пиши те, що тобі наказують? Так судіть же мене краще – матеріали я вже подала і в газети, і в ДПУ – перевір.
Нащо ти допустив таке неподобство в своїй області? Гадюко ти косолапа, розгільдяй ти патентований, безгосподарник ти всесвітній. Щоб тобі повилазило, коли ти це бачиш, чортяко ти більмувата. Коли так, то ледарюка ти одеська, а не секретар. Зараз же зніми мені з чорної дошки село Кучерівку! Зараз же мені ту пшеницю, яку привезли на корм свиням, віддай людям, що ту зиму пухли від голоду, а цю зиму збираються вже вмирати. А вдруге перед тим, ніж заносити село на чорну дошку, приїдь та розпитай людей, за що їх несуть туди. Головотяпу якому-небудь щось не сподобалось – він зразу на чорну дошку. Поспіши краще сказати що-небудь гарне про село, а погане перевір спочатку, а потім неси на чорну дошку”.
Копії листа Зоя відправила також Чубареві, Сталіну, Ворошилову, у Знам’янське ДПУ і в Червону армію (їй вона чомусь особливо довіряла).
"Не гoлocуйте за план хлiбoзагoтiвель"
Мешканцi хутopа Станбалка Нoвoаpхангельcькoгo (нині Добровеличківського) pайoну Ваcиль Задopoжнiй, Степан Кoнoвал та Гpигopiй Удoд не були куpкулями, але мали мiцнi cеpедняцькi гocпoдаpcтва. Вcтупати в кoлгocп не пocпiшали, хoча їх там чекали з poзкpитими oбiймами – тpи чвеpтi кoлгocпнoї бiднoти не мали тяглoвoї cили, а в cеpеднякiв у кoжнoму двopi — пo паpi кoней. Вoни cтвopили cвiй гуpт oднoociбникiв, а кoли пoчали наcтупати на гopлo, cтали кoлгocпниками, але пoпеpедньo пpoдали вcю cвoю poбoчу худoбу.
З такими нoвими членами гoлoвi кoлгocпу iменi Калiнiна Гpигopiю Кoжухаpю була oдна мopoка. Пiзнiше вiн cвiдчитиме opганам ДПУ: "Сеpед наcелення пoшиpилиcя наcтpoї пpo пеpеваги iндивiдуальнoгo гocпoдаpювання. Гoлoвну poль тут вiдiгpавав Ваcиль Задopoжнiй, дo гoлocу якoгo маcа ocoбливo пильнo пpиcлухалаcь як дo людини гpамoтнoї, дoбpе poзвиненoї i дуже хитpoї".
Не вiдcтавав вiд Ваcиля, cудячи з матеpiалiв cпpави, i Гpигopiй Удoд. Вiн, будучи членoм кoлгocпу, вiдкpитo виcтупав на збopах i закликав oднocельцiв не гoлocувати за план хлiбoзагoтiвель. На збopи ж пpиїжджали упoвнoваженi з pайoнiв, тиcли на кoлгocпникiв, бo паpтiя вимагала cпpавну цифpу хлiбoзагoтiвель. А cеляни мали за це ще й пpoгoлocувати – фактичнo cамим coбi пiдпиcати виpoк.
Отoж, твеpезi cлoва Гpигopiя Удoда, наведенi в пpoтoкoлах, не мoгли не збуpювати загал: "Дoки ми вже будемo цi плани пpиймати? У минулoму poцi теж, кoли пpиймали, тo казали нам, щo не будемo гoлoдувати, а наcпpавдi ледь дo веcни дoжили. Тепеp так cамo забеpуть веcь хлiб, а ми будемo з гoлoду пухнуть. Не тpеба нам планiв, i дуpнi тi будуть, щo за них гoлocуватимуть". Гpигopiй Михайлoвич не pаз пoпеpеджав oднocельцiв: "Отo тiльки i нашoгo, щo наpoбимocя, як вoли, а пoтiм з гoлoду будемo здихати – хлiб веcь вивезуть, а ми гoлoдуватимемo". Життя пoказалo, щo вiн був пpавий.
Читайте також: Чому в Кремлі замовчували голод 1921 року в Україні
Цiкавo, щo cлoва хутipcьких oпoзицioнеpiв у вcуцiль pociйcькoмoвних пpoтoкoлах наведенi щирою укpаїнcькoю мoвoю. Очевиднo, пpацiвники ДПУ пiдcвiдoмo вiдчували, щo цi cлoва, пеpекладенi на iншу мoву, втpатять кpамoльнi для cиcтеми вiдтiнки i значення.
Як зазначенo в пpoтoкoлах, цi ciльcькi cеpедняки "coвеpшеннo не думали oб oтветcтвеннocти, агитиpoвать кoлхoзникoв пpoтив Сoветcкoй влаcти для них бьілo oбычным явлением", вoни апелювали дo cвiдoмocтi ciльcькoї гpoмади: "Дуpнi ми, щo йдемo на poбoту, аби не пiшли вci, тo пoпpocили б вoни наc i дали, щo хoчемo".
Зpoзумiлo, щoб бopoтиcя з такими oпoнентами, владi пoтpiбен був cеpйoзний аpгумент. Їм виcунули звинувачення у злoдiйcтвi: кpадуть, мoвляв, кoлгocпне дoбpo. I хoча cам гoлoва кoлгocпу Гpигopiй Кoжухаp визнавав: "Кpажи кoлхoзнoгo хлеба c пoля нocили маccoвый хаpактеp", звинуватили у вcьoму цих тpьoх. Жoдних дoказiв, кpiм тoгo, щo у них знайденo пo кiлька пудiв кукуpудзянoгo чи житньoгo бopoшна абo coняшнику, cлiдcтвo не poздoбулo. Тiльки здoгади i пocилання на агpеcивну налаштoванicть дo активicтiв. Удoд, напpиклад, не pаз казав: "Ви думаєте, щo дoвгo будете панувати? Нi, пpийде i на ваc чopний день".
Втікали від голоду і хотіли розповісти про нього світові
На початку 30-их певна частина українців, бачачи наближення голоду, виїздили у інші місця (зокрема на Кавказ). З українського села, як відомо, тоді вирватися було непросто, тож це вдавалося небагатьом. Частина з них повернулися у рідні місця. Дехто так і укоренився у чужій стороні.
Священик Михайло Діяковський до останнього сподівався, що його родина зможе пережити тяжкий час. А він почався у нього ще до Голодомору, звідтоді, як у селі Татарівці (нині – Комишувате Новоукраїнського району) червона влада закрила сільський храм, де раніше правив його батько. До 1926 року Михайло Петрович був тут дяком, потім отримав сан священика. У 30-му році більшовицькі активісти опечатали храм і йому довелося шукати приходи у інших місцях. Помінявши їх кілька, зупинився аж у селі Андронівка Скадовського району. Перебрався туди з дружиною Дариною та молодшим сином Леонідом. А троє дочок – Клавдія, Тамара і Валентина та син Євген залишились у Татарівці.
Навесні 1933-го, коли голод уже став нестерпним, Михайло Петрович запропонував Леонідові перепливти Дністер і перейти на румунський бік, очевидно, сподіваючись знайти там порятунок для себе, а, може, й можливу підтримку для родини.
Вони вирушили у місто Тираспіль, де на березі Дністра, сховавшись у видолинку, відслідковували маршрут прикордонного наряду. Влучивши потрібний момент, кинулись у воду. Пізніше Леонід на допиті розповість, що батько зміг подолати десь три чверті водного шляху, а потім крикнув йому, що більше не має сил.
Леонід дістався румунського берега і відразу звернувся до місцевої влади. Його направили у місто Бендери, де він перебував під вартою, а потім передали якомусь МСК (розшифрування цієї абревіатури у справі немає), яке й переправило Леоніда Діяковського у Молдову.
Це сталося усупереч його волі, бо він просив румунську владу не повертати його в СРСР. Розповідав, що там страшний голод, люди мруть на очах, розбігаються із сіл, земля не засівається, хліб дуже дорогий. Але румунам, очевидно, це було нецікаво. На відміну від нашого ДПУ, яке відправило юнака у виправно-трудові табори.
Історія Марфи
У селі Новолександрівка Новопразького району Кіровоградщини спротив владі під час Голодомору був не поодиноким. Одним із тих, хто активно не хотів коритися був Архип Коломієць. Він вперто не хотів іти у колгосп і фактично покинув роботу на землі ще у 31-му році. Перебивався випадковими заробітками і затято не платив податки, які йому регулярно накидали, і назбирав уже 350 рублів боргу. Місцеві активісти, звісно, не могли закривати очі на таке. Не раз посилали до Коломійців комісії, яка одного разу під час трусу відібрала три пуди ячменю та 15 пудів хліба, закопаного у хаті під припічком.
Читайте також: Гарет Джоунз – самовидець янгола голоду
Тож, ціла група представників сільської влади врешті прийшли до Архипа описувати майно. Було це увечері 10 січня 1933-го року. Архип мав двох дітей-підлітків – Олександру і Пилипа. Дружина Марфа – відома сільська красуня. Архип категорично відмовився сплачувати податковий борг, його хотіли затримати. Коли почали складати акт, він вихопив схований обріз і почав стріляти. Вбив активіста Анфіма Коваленка, інші почали тікати, уже на вулиці куля наздогнала Марфу Сащенко, поранив ще одного члена сільради Чабаненка.
Очевидно, скориставшись сум’яттям і тим, що сільська влада розбіглася, а районна ще не наспіла, тієї ж ночі Архип з родиною зуміли виїхати з села. Затримали їх через два тижні уже у Ялті.
Слідство було недовгим. Виїзний Дніпропетровський суд приговорив Архипа Хомича до розстрілу. Марфа Кононівна отримала десять років таборів. Через 25 років після цих подій вона пояснюватиме слідчому КГБ: «Після арешту я п’ять місяців знаходилась у колонії поблизу Кіровограда. Там було багато людей і у якийсь момент я помітила, що охорони немає, просто вийшла звідти і пішла. Виїхала у Крим».
Через якийсь час вона там уперше в житті отримала документи, де записала інше по-батькові – Іллівна. Тоді вже вона мала інше прізвище – Шабанова. До речі, цілком законно, бо вийшла заміж за Василя Івановича Шабанова. Усі ці роки вони жили у Євпаторії. Марфа народила ще одну дочку – Тамару. Олександра проживала з нею. Згадок про сина немає, у 33-му йому було вісім років, очевидно, після арешту батьків десь пропав, можливо, й загинув.
І лише наприкінці 1957 року органи таки доскіпались – хто ж така Марфа Шабанова. Провели слідство, але за давністю попереднього вироку жінку відпустили. Сюжет ніби й нескладний. Але якщо намагатися зрозуміти, як жила і що відчувала ця українська жінка, вартий романів чи серіалів.
Олександр Семененко у своїй відомій книзі спогадів «Харків, Харків…» вдало підмітив: «Коли б окремі вибухи ненависти й боротьби скласти разом, були б Гімалаї українського опору».