Вони охоче визнають колоніальну Британську імперію, Французьку (хоча тривалий період своєї історії Франція офіційно була республікою), Іспанську, Португальську, Бельгійську, Голландську, Італійську й Германську. Справді, ці країни мали класичні «заморські» території. Дещо важче погоджуються на колоніальність Османської імперії та Австро-Угорщини, але зовсім не визнають цього явища щодо Російської імперії, а тим паче СРСР. Ну що ви, панове, там же суцільна дружба народів і допомога росіян відсталим провінціям… Проте в усіх колоніальних імперіях функціонували приблизно схожі механізми упокорення й контролю. Зокрема механізм колонізації, коли більш лояльне населення метрополії відправляли на нові землі чи сприяли тому, щоб воно саме туди переселялося. Створювалися численні діаспори колонізаторів — і штучно, й відносно природно. Вони мали стати опертям колоніальної влади й запобіжником проти будь-яких спроб унезалежнення корінних народів. Інша річ, що ці процеси могли набути дещо іншого характеру і явно суперечити задумам і намірам імперій. Так, зокрема, історія знає креольські революції та визвольні рухи в іспанській і португальській Америках, коли ті, хто мав бути фортецею метрополії, ставали її найпослідовнішими супротивниками й лідерами боротьби за деколонізацію.
Читайте також: Як Україна втрачає Україну
В Ірландії англійці, яких відправили для колонізації, поступово зазнавали ірландської асиміляції на побутовому рівні, що змусило британський парламент у ХVI–XVII–XVIII століттях ухвалити низку законів проти таких явищ. В Іспанії, уже за часів Франсіско Франко, центр сприяв переселенню іспанців (кастильців) у Каталонію, Галісію, Країну Басків. Але вже у другому поколінні дуже багато цих людей починали щиро ненавидіти іспанський централізм і підтримувати місцеві націоналістичні рухи.
Росії також треба було в завойованих чи інакше приєднаних провінціях створювати власне середовище, апарат управління й колонізаторську діаспору. Який це вигляд мало в натурі показав російський Туркестан у другій половині ХІХ століття. Тоді з Росії в Туркестан посунуло багато різних авантюристів, дрібних чиновників і корупціонерів — тих, хто жадав посісти вигідне місце в колоніальній адміністрації і збагатитися за рахунок нахабної експлуатації поневоленого населення. Дикі звичаї цієї імперії, описані класиками російської літератури, у колонії Туркестан набули цілком зоологічних форм.
Салтиков-Щедрін, який сам був віцегубернатором однієї з російських провінцій, тих учасників колоніального розгулу, яким у колонії нічого було соромитися (жорстокі корупційні податки на безправних узбеків, туркменів, киргизів, таджиків, казахів, тотальне злодійство й хабарництво тощо), назвав «господа ташкенцы» й безжально описував їхні вчинки. Але великих натовпів охочих переселитися в Туркестан не було (важкий для росіян клімат, нерозвинена інфраструктура, дуже специфічне людське оточення). Інша річ, коли вже в радянський час почалося «визволення» Балтії, Західної України, Білорусі та Молдови. «Визволителі» у сталінську добу ставали в Таллінні, Ризі, Каунасі, Вільнюсі, Бресті, Гродному, Львові, Тернополі чи Кишиневі привілейованою частиною населення. Саме вони селилися в найкращі помешкання в центральних районах цих міст, скориставшись утечею чи примусовою депортацією законних власників. Жодних докорів сумління у «визволителів» не виникало. Вони вважали, що користування чужим майном є їхнім природним правом.
Читайте також: Особливості українського пацифізму
Нині в Російській Федерації згадують цей «чудовий» досвід. На Донбасі (насамперед у Донецьку й Луганську) прибульці з РФ або поселяються в квартирах тих, хто покинув ці міста, або купують такі квартири чи будинки за демпінговими цінами, користуючись масовою втечею колишніх власників. Нагадаю, що приблизно 1,5 млн жителів Донбасу з 2014 року стали вимушеними переселенцями. Так Росія будує свої колоніальні бастіони на Сході України.
Однак особливо яскраво цей процес відбувається у Криму, де, за різними даними, близько 100 тис. людей були змушені покинути півострів. Отже, необхідний для російських переселенців-колонізаторів Криму «житловий фонд» наявний. За офіційними даними РФ, до Криму переїхали 100 тис. громадян Росії, за неофіційними — понад 500 тис. осіб. І це тільки цивільні, не враховуючи військових. Процес колонізації Криму триває успішно, у Росії досить ідейних спадкоємців тих, хто свого час «опанував» середмістя Риги, Каунаса чи Львова. Та й у самому Криму вистачає тих, хто досі живе в хатах вигнаних у 1944 році кримських татар. Ці колонізатори — оптимісти, які вважають, що Крим у них навіки.