Уперше видана німецькою мовою в 1948 році, відтоді неодноразово перевидана й перекладена різними мовами, ця повоєнна книжка описує світ, який втратив засадничий для правдивого буття людиною першофеномен, тишу. Тиша як джерело мовлення, людина поміж тишею та мовою, демонічне в тиші й мовленні, «я» та тиша, речі та тиша, людське обличчя та тиша — ось тільки декілька тем, які старанно опрацював Макс Пікар. Книжка розгортає перед нами широку панораму прикладів воістину тихого життя, хай це буде життя дітей і старих, селян і поетів (Гельдерлін, Ґете), філософів-досократиків і сповнених тишею, як божественним, грецьких храмів і статуй. «Колонади грецьких храмів межовими стовпами стали вздовж тиші. Вони здаються ще стрункішими й білішими супроти тиші. Це так, ніби колонада має продовжуватися, колона за колоною, у нескінченність. Так творять боги, тихо й нечутно. І ці колони мають вигляд, наче вийшли з майстерні богів», — медитує Пікар, зауважуючи далі, що, прогулюючись між грецьких колон, ти ніби блукаєш у сяйві тиші, а сама колонада нагадує сходи до Олімпу, де боги, тиша та творіння стали єдиним.
Читайте також: Наші бездомні
Як проявляється бог або сакральне в профанному світі, сповненому галасу, тривог і земної сварки? Він настає, або, за словами Гайдеґґера, «находить» на людей як несамовита тиша або як невимовна краса, витримати яку не кожна особа спроможна. Ми пам’ятаємо, що в старожитню епоху люди обходилися без храмів, вершачи богослужіння біля вівтаря просто неба. Храми з’явилися пізніше як відповідь на усвідомлену потребу захистити зображення бога, дати йому дім (зображенню, не богу). Найпевніше, що ці храми постали у священних гаях, коли «хорому» з довколишніми деревами перетворили на «целлу» з колонадою (принаймні так описував процес відомий історик релігій Тадей Зелінський). Дерева, природний феномен, стали частиною культури та релігії, колонадою храму. Чи не тому колонада здається цілком природною для людського ока?
А, потрапляючи до соснового лісу, хіба не відчуваємо ми, що тут присутнє щось іще, не тільки дерева, щось більше й вище за них, сутнісно відмінне? Однак доступ до нього створюється якраз за посередництва колон-стовбурів, пахощів живиці й шуму соснових верховіть. Ліс — це живий храм. Мені часто бувало незатишно в новітніх бетонних спорудах, названих церквами, з їхнім пронизливим холодом стін і запахом свіжої штукатурки, якого не міг перебити навіть дим кадила, з підміною містичного, таїнственного, молитовного життя суто соціальною активністю, з якою більш-менш добре справляються світські інституції. Натомість, приходячи на улюблене узлісся, де півколом розташувалися сестри-сосни, я міг безперешкодно надовго поринати в споглядання та благоговіння перед зримим священним, як літургію, споглядаючи захід малинового сонця, сині лаштунки неба, дедалі темніші, за якими сховався — невже назавжди? — життєдайний диск. Думаю, у цих напоєних живицею безмежної лісової тиші спогляданнях було чимало від первісного релігійного першофеномена.
Читайте також: Memento mortuis
Але як може втрутитись у наше буденне й приземлене життя неземна тиша сакрального, коли на кожному кроці звучить радіо? Двигуни? Розмови телефоном? Розділ книжки Пікара про радіо — один із найактуальніших і захопливих, дарма що минуло понад сім десятиліть із часу її написання. До того ж там не раз трапляються характеристики, які тепер ми звикли приписувати інтернету. Скажімо, ця: «Подія бачиться реальною тільки тоді, коли вона є частиною шуму, створюваного радіо, коли про неї передають». Або ось ця: «Весь світ став радіошумом. Усе, що непридатне для радіо, виганяється, відкидається». Як, між іншим, не згадати тут іще зовсім недавню історію з трансляцією по радіо українських пісень, які навідріз відмовлялися брати на FM-станції, скасовуючи запити й пропозиції за допомогою бундючного слова «неформат»? Яскравий приклад радіо як ідеології, радіо як влади, радіо як деструкції людського, суто людського.
Тож, наполегливо радячи нашим видавцям перекласти й видати «Світ тиші» Макса Пікара, а далі й інші його книжки, я вчергове хочу нагадати про необхідність шанувати першофеномен тиші. Книжка Пікара закінчується цитатою з К’єркеґора: «Творіть тишу!». Підхоплюючи цей заклик, творімо тишу в собі та довкола себе, будьмо живими колонами храму, які чітко відокремлюють сакральне від профанного й, указуючи на небо, закликають усіх бути високо, замість того щоб, згадуючи рядок Шевченка, гнилими колодами валятись по світу.