У липні в білоруських ЗМІ пройшла інформація про банкрутство підприємства «Штотц Агро-Сервис». Це мало не єдине сільськогосподарське підприємство Білорусі з іноземним капіталом. Його створення офіційні державні газети й радіо підносили як визнання західними підприємцями успіху білоруської сільськогосподарської моделі. І ось безславний кінець.
Якщо подивитися на полиці білоруських, українських і російських магазинів, можна подумати, що сільське господарство Білорусі процвітає. Асортимент продукції, яка йде на експорт, вражає. До якості питань практично немає, хіба що тільки з «політичних» мотивів. Більш поінформовані в питанні «продуктових війн» люди можуть сказати, що Россільгоспнагляд регулярно влаштовує прочуханки білоруським м’ясо-молочним підприємствам, обмежуючи експорт то з одного, то з іншого. Білоруські чиновники у відповідь незмінно кажуть: Росія — єдина країна, у якої виникають претензії до якості наших продуктів. А підприємства Мінсільгосппроду Білорусі 2017 року постачали продукцію в 70 країн світу. Експорт сільгосппродукції підприємствами різних форм власності торік становив $4 млрд 905 млн. І, здавалося б, усе добре, але… Насправді все не так.
Читайте також: Як Білорусь заробляє на російських контрсанкціях
У 2016-му частка збиткових сільгосппідприємств у Білорусі сягала 65,6%. За підсумками 2017 року збитковими лишилися 62% підприємств агропромислового комплексу. Виходить, що більш як половина тутешніх колгоспів не лише не може звести кінці з кінцями, а й працює «в мінус».
Як таке взагалі можливо?
Як відомо, Аляксандр Лукашенка прийшов у владу з посади директора колгоспу. І мислення в нього не змінилося. Жодної іншої форми роботи на землі, окрім колгоспно-радгоспної, і ніякої економіки, окрім планової, він не знає і знати не хоче. Крім того, Лукашенка є яскравим прикладом керівника-популіста. Саме він мало не кожен Новий рік наказує численним контролюючим органам країни стежити за ціноутворенням: щоб «бариги» не підвищували на свята ціни на харчі й люди могли відзначити їх «гідно». Де-факто це означає державне регулювання цін.
До того ж у країні лишилася система держзакупівель. У результаті, як у СРСР, виробники сільськогосподарської продукції не можуть самостійно формувати ціну на свою продукцію. Колгоспи й радгоспи перейменували в СВК і ВАТ, але вони, по суті, лишилися державними. А отже, отримують й усі плюси та мінуси державної системи. Від держпідтримки та субсидіювання (це плюс) до вимог зберігати робочі місця та соціальну інфраструктуру (це мінус).
Найбільший мінус білоруського сільського господарства, через що воно лишається хронічно збитковим, — управляють ним зовсім не керівники господарств. Рішення про напрям розвитку АПК приймають люди, далекі (іноді дуже далекі) від сільського господарства аж до першої особи Білорусі.
Читайте також: Транзит годує Білорусь
З ініціативи Лукашенки у 2005–2006 роках було взято курс на розвиток молочного тваринництва. Тодішній міністр Леанід Русак намагався показати президентові, що цей проект завдасть країні збитків, оскільки собівартість білоруської сільськогосподарської продукції в колгоспах і радгоспах приблизно в півтора раза вища, ніж у Європі. Він наполягав: треба спочатку знижувати собівартість, а потім уже думати про молочку. Після однієї зі статей у пресі (небачена для білоруського міністра справа — писати в газету!) його було звільнено. Сам Русак каже, що за згодою сторін. Але в це мало хто вірить. Нині за експортом вершкового масла Білорусь посідає третє місце у світі, але його виробництво є збитковим.
Трохи пізніше, у 2012 році, Лукашенка занепокоївся виробництвом мармурової яловичини. «Партія сказала — треба!», і на цей проект було виділено чималу кількість коштів. Закупили в Америці племінних бичків, налагодили виробництво, але воно теж збиткове з однієї простої причини: експортна ціна білоруського молока, м’яса та ковбас — це одне, а закупівельна, за якою продукцію беруть у сільськогосподарських підприємств — зовсім інше.
Білоруські колгоспи й радгоспи існують, живуть і виживають завдяки величезній державній підтримці. АПК перетворився на чорну дірку економіки. За словами колишнього прем’єра, а нині спікера верхньої палати парламенту Міхаіла Мясніковіча, фінансування державних програм АПК за 2011–2015-й становило $43,8 млрд. Тобто лише за чотири роки сільське господарство «з’їло» практично річний ВВП країни!
За оцінками білоруського економіста, керівника Науково-дослідного центру Мізеса Ярослава Романчука, з 1995-го по 2015-й держава спрямувала на підтримку агропромислового комплексу близько $100 млрд. Це лише держпрограми. Без урахування того, що в «битву за врожай» (саме так за радянською традицією білоруські державні ЗМІ називають посівну та жнива) вкладається $2–3 млрд у вигляді субсидій для сільгосппідприємств на запчастини, пальне, насіння, придбання техніки…
Проте не можна сказати, що білоруська влада не намагалася щось зробити з колгоспно-радгоспною системою, щоб вивести її на прибуткову (чи хоча б беззбиткову) роботу.
Бездумна «модернізація» сільського господарства (приклади з маслом і м’ясом вище) загнала більшість підприємств у боргову яму: офіційно мільярди доларів, вбухані в АПК, вважаються кредитами на розвиток. Розквитатися з ними самостійно підприємства не можуть, а «реструктуризація» кредитів і нові субсидії занурюють їх у заборгованість ще більше.
Читайте також: Білорусь. Азартні ігри з державою
Попервах влада вирішила, що збиткові сільськогосподарські підприємства можна приєднати до успішніших, таким чином укрупнюючи господарства й створюючи агрохолдинги. Мовляв, одні керівники навчать працювати інших. Але ось біда: заборгованість збиткових підприємств при цьому списувати ніхто не збирався. У результаті не лише не підняли колгоспи, які пасуть задніх, а й угробили ті, що більш-менш працювали, переклавши на них кредитне навантаження.
Була ідея «продавати» збиткові колгоспи приватним особам за символічну ціну — мало не за 1 руб. На це теж мало хто спокуситься. Тому що, купуючи таке підприємство, новий власник автоматично отримує невиплачені кредити й борги, які треба погашати. А також соціальні зобов’язання, тобто неможливість перепрофілювати колгосп в інше підприємство або звільнити звідти працівників. Звісно, на таких умовах охочих придбати його не було.
Одна з найбільш «радянських спроб» — прикріпити сільгосппідприємства до більш-менш успішних промислових об’єктів та інших організацій (наприклад, банків). Пам’ятаєте, як у СРСР робітників, інженерів і студентів ганяли в «підшефні» колгоспи на картоплю? Із цієї ідеї також нічого не вийшло, оскільки «шефи» здебільшого були не надто й зацікавлені в такій моделі господарювання.
І найгучніша спроба якщо не реформувати, то «підняти» колгоспи — будівництво так званих агромістечок. Тобто створення на селі інфраструктури, близької за типом до міської. Як передбачалося, це мало припинити відплив молоді із сільської місцевості в міста, а також наповнити колгоспи молодими, енергійними, амбітними кадрами. У селах зводилися будинки котеджного типу, клуби, магазини. Дехто, звісно, спокусився можливістю одразу ж після влаштування в колгосп заселитися «у власний будинок». Але потім виявлялося, що в ньому немає ні комунікацій, ні каналізації (зводили нашвидкуруч) і взагалі будинок не їхній, а перебуває на балансі сільгосппідприємства, що зарплати в селі мізерні, а можливості підробітку, щоб прогодувати сім’ю, немає… У підсумку третина «упорядкованих котеджів для сільських трудівників», якими так любить вихвалятися Лукашенка, стоять порожні.
Такі спроби лише збільшили закредитованість і підвищили рівень заборгованості білоруського АПК. Адже напівпорожні агромістечка спочатку будували за щось, а тепер їх треба за щось утримувати… Те, що за все треба платити, на думку не спадало — Лукашенка ж наказав!
То чи можна взагалі зробити білоруське сільське господарство беззбитковим? Звісно, можна. Наприклад, неподалік України, у Житковицькому районі є фермерське господарство Міхаіла Шруба. У його користуванні трохи більш як 3% землі району, а забезпечує воно 25−30% сільськогосподарського виторгу підприємств району. Рентабельність продажу — близько 25%, чистий прибуток за останні п’ять років — $4,3 млн.
За словами Шруба, щоб сільське господарство нормально функціонувало, треба зробити лише три речі. По-перше, запровадити механізм, який дасть змогу реструктурувати накопичену підприємством заборгованість. По-друге, приватизувати підприємства АПК з урахуванням інтересів тих, хто там працює. «Державі слід розділити з людьми відповідальність за результати господарювання, дозволити власникам ухвалювати рішення й відповідати за них», — каже Шруб. І головне — розібратися з питанням наділення господарств землею. «Чинне законодавство фактично ставить нас у залежність від згоди нинішніх землекористувачів, тобто від того самого керівника колгоспу. Якщо він відмовить фермерові в наданні землі, йому за це нічого не буде. У колгоспу навіть не заберуть погано використовувані землі! А потрібен залізний механізм вилучення її в неефективних користувачів і передачі успішним. І мова не тільки про запровадження приватної власності на землю, а й про оренду. Договори мають бути непорушними: орендував ділянку на 25 або 99 років — і впевнений у тому, що раніше в тебе її не заберуть», — каже фермер.
Читайте також: Продавець повітря. Що послаблює режим Лукашенки
Слід зазначити, що сам Шруб отримав «свою» землю ще на початку 1990-х, до того як до влади прийшов Аляксандр Лукашенка. За першого й поки що єдиного керівника Білорусі він не раз намагався розширити наділ, але безуспішно. Не допомогла навіть особиста зустріч із президентом у 2010 році: від хазяйновитості фермера він був у захваті, але землі не дав.
Приватна власність на землю — основоположне питання для інвесторів. Адже земля в сільському господарстві є засобом виробництва, а який інвестор вкладатиме гроші туди, де цей засіб йому не належить?
Автор цих рядків колись бував у господарстві JMР Flowers, що є одним із найбільших виробників квітів у Польщі. Його засновник Ярослав Пташек поцікавився, чи може він купити під Мінськом 10 га землі, щоб поставити там теплиці, привезти свої технології, насіння, ноу-хау… Білоруські журналісти були змушені відповісти, що в країні немає приватної власності на землю. «Тоді питання закрите», — засмутився підприємець. І білорусам досі доводиться купувати тюльпани, троянди та орхідеї, привезені з польського господарства Пташека.
Але що означає запровадити приватну власність для Лукашенки? Те, що він перестане бути одноосібним «господарем» країни. Приватнику не накажеш, що саджати й коли сіяти. Він сам установлюватиме ціну на продукцію та продаватиме тому, хто більше заплатить. Тоді хвалена білоруська «продовольча безпека» покотиться в пекло.
Приватника з його землі нікуди не виженеш. Він не зобов’язуватиме своїх працівників на виборах «голосувати правильно». І його не знімеш рішенням голови виконкому, не залишиш без роботи…
Запровадження приватної власності на землю (і не тільки на землю) загрожує існуванню системи білоруської влади, тобто безпосередньо Аляксандру Ригоравічу. І тому, попри повні прилавки, білоруський АПК лишатиметься хронічно збитковим та субсидіюватиметься державою вічно, з’їдаючи бюджет і ВВП. Працювати інакше в нинішніх умовах він просто не може.