Між Ковалівкою Васильківського району та селами-сусідами Сидорами і Мазепинцями на Білоцерківщині лише десять кілометрів, проте різниця між ними дуже відчутна
Приватне село
Центр Ковалівки і взимку гарний, незважаючи на те що газони й квітковий годинник вкриті снігом. Враження не псує навіть охоронець, який виходить зі свого схову й прямує до припаркованого біля Будинку культури автомобіля. Він ґречно просить припаркуватися на майданчику біля церкви і з усмішкою запрошує прогулятися селом. Бачимо нову церкву, трохи далі – недобудований монастир, піцерію біля клубу, ресторан, гімназію, готель, величезний стадіон. Біля сільради цілком європейська велостоянка, але зі старими ще радянськими велосипедами, якими масово користуються ковалівці.
Колишня працівниця ферми Ольга Криницька зауважує, що на вулиці Колгоспній, де вона мешкає, майже в кожному дворі є автомобіль. Серед сусідів пенсіонерки чимало молоді…
Ковалівка відома тим, що тут мешкає народний депутат і дружина колишнього губернатора Київщини Тетяна Засуха, яка очолює й місцеву агрофірму «Світанок». Присутність покровительки помітна всюди, можна говорити навіть про локальний культ особи. Тетяна Засуха усміхається з білбордів, її ім’я на вустах кожного односельця, щойно починаєш його розпитувати про ковалівське життя-буття. Прославляти володарку євросела (саме так називають Ковалівку в туристичних довідниках) приїздять із самого райцентру – Білої Церкви. Ось, наприклад, рекламник Володимир, якого зустрічаємо в центрі села, знімає з білборбів плакати з новорічним привітанням депутатки і вішає на їхнє місце привітання до Дня закоханих. «Кінець польових робіт, Новий рік, Різдво, Пасха, 1 та 9 Травня», – перелічує ковалівські замовлення Володимир.
Бабця мете й без того чисті сходи магазину. Багато мешканців Ковалівки задіяні в благоустрої села: прибирають, озеленюють, прочищають дороги від снігу. Проте найприбутковіший для ковалівчан сезон – польові роботи. «На полі людина заробляє найбільше, – каже голова села Наталя Юрович. – За дев’ять місяців може отримати від 80 тис. до 120 тис. грн. Техніка сучасна, з кондиціонерами. В окрузі такої зарплати немає». Господарство Засухи – це 45 тис. га, які вона орендує в Київській та Житомирській областях у 13 тис. орендодавців. Земля годує, а тваринництва в селі немає – збиткова справа. Новенькі відремонтовані ферми стоять порожні вже зо три роки.
Центр ділової активності Ковалівки міститься в офісі агрофірми «Світанок», який селяни називають конторою, а таблички на будівлі – приймальнею нардепу Тетяни Засухи. У залі очікувань людно, дообідній потік відвідувачів ледь встигає реєструвати молодий охоронець. Тиждень побачив через двері, у які забігали й вибігали працівники агрофірми, портрет Леоніда Кучми.
Проте Ковалівка – це таки українське, а не австрійське село. З наміром попоїсти прямуємо до їдальні біля контори. На запитання: «Де тут можна помити руки?» – огрядна кухарка жартує: «Руки в нас не миють, а туалет надворі через дорогу». Так з’ясовується, що туалет у сільраді зачинений. Натомість той, що надворі, з великим написом на дерев’яних дверях, одразу розчаровує – ані лебеді, ані газони враження вже не виправлять.
Сидори: без школи села не буде
Заїжджаємо до села Сидори Білоцерківського району повз тракторну бригаду й ферму. На порожній будівлі напис «Праця прикрашає людину». Місцеве приватно-орендне сільгосппідприємство (ПСП) «Сидори» ділить приміщення з сільрадою і бібліотекою. Єдине джерело тепла в заставленому квітами кабінеті головного економіста Тетяни Білоус – кондиціонер, який віє теплом на її робоче місце.
«Любимо своє село, що там казати. А воно занепадає – дуже шкода, – з гіркотою каже Тетяна. – Молодь не залишається, навіть нікому працювати». У Сидорах мешкає близько 400 осіб. «Раніше було значно більше, – пригадує Тетяна. – На початку 1990-х, коли ще був колгосп «Україна», у ньому працювали дві сотні. Зараз у господарстві-наступнику – лише 45. Село зникає, бо ніхто не хоче його підтримувати. Шість років тому було 350 голів худоби, а тепер лише 40 корів. Тому люди тікають, шукають щось інше. Ми хотіли залишитися в селі – залишилися. А тепер уже й думаємо, чи правильно вчинили».
А ось Іван Грегуль стверджує, що хоч Сидори і не такі красиві, як Ковалівка, але мають усе для щасливого життя. «Тут у нас усе добре. Я люблю ходити на рибу. В Сидорах гарно. Це все наше господарство», – показує навколо себе сидорянин. А господарство й справді чималеньке: кури, гуси, качки, індики, свині, теличка, кінь, гавкають пси. Господар виводить коня зі словами «це наш годувальник» і дозволяє сфотографувати, промовляючи до нього, щоб той не боявся. «Я працюю в колгоспі, сторожую – чергую з шостої вечора до шостої ранку, – каже Іван. – Заробляю 600 грн». Поки господар говорить, донька Софійка вгамовує псів, але до них долучаються півні, індики, гуси і качки, влаштовуючи неймовірний галас. Народжувати Іванова дружина Тетяна поїде до Білої Церкви.
До райцентру дев’ять разів на день ходить автобус. Є в Сидорах магазин і кафе, а ось базару катма – замало людей. У старому БК по вихідних – дискотека, але приміщення потребує ремонту. Місцеві ставки орендовані. Купатися в них орендатори не забороняють, а ось для риболовлі вже потрібно мати дозвіл. Біля села діє пилорама. Молоко сидоряни здають молочарям із Ковалівки.
На уроках математики в сидорівській дев’ятирічці можна розв’язувати таку задачу: як розділити 20 дітей на 9 класів? «У першому класі семеро, – розповідає директорка школи Оксана Кизим, – у другому двоє, третього немає, в четвертому один учень, у п’ятому четверо, в шостому двоє, сьомого, восьмого немає, в дев’ятому четверо». З 20 дітьми працюють 12 учителів, семеро з яких приїздять із Білої Церкви. У межах оптимізації школу збираються закрити. «Нас закривають уже 20 років, – пригадує пані директор. – Ми все думали, що ще не час. Школа потрібна, бо без неї не буде села. Але що ж робити, якщо немає дітей? Демографічна ситуація…»
Тінь Мазепи
Сусідні Мазепинці лежать поруч із Сидорами, але виглядають доглянутішими. Малу батьківщину гетьмана Івана Мазепи ніби спеціально готували для телесюжетів і групових молитов політиків. Окрім погруддя гетьмана в селі за часів Ющенка з’явився пам’ятник козацтву. Навколо великого хреста відгороджений майданчик, яку мазепинка Галина Пурчела називає парком. Придивившись, помічаємо всохлі коричневі деревця, які колись могли б утворити парк навколо пам’ятника, якби прийнялися.
«При Ющенкові поставили хрест і нову церкву, – розповідає запнута яскраво-рожевою хусткою Галина Олександрівна. – Він же в нас двічі був! А цього року вже немає нічого. І вже не буде. Подейкують, що подушить Янукович. Ми хоч працювали та пенсію заробили, а діти що зароблять, якщо в них роботи немає?!»
У Мазепинцях мешкають 327 осіб переважно пенсійного віку. Власної сільради село не має, воно належить до сусідніх Дроздів, що розташоване за три кілометри. Колишній колгосп імені Леніна став агрофірмою «ДІМ» (тобто Дрозди і Мазепинці). У селі є магазин і кіоск, улітку сюди навідується базар. Свого часу тут закрили початкову школу, тому що забракло дітей. Старий Будинок культури зруйнували, щоб побудувати церкву. Фактично вся інфраструктура міститься в Дроздах. «Тут багато всього треба, – вважає Галина. – Будинку культури немає, дитсадка немає. Лише Мазепа є».
Села-антиподи
Ці надзвичайно різні села мають спільні ознаки. Як у Ковалівці, так і в Мазепинцях та Сидорах добре транспортне сполучення з більшими населеними пунктами. І Ковалівка, і Сидори з Мазепинцями газифіковані. Але, наприклад, у Дроздах вирішили, що опалювати газом дорого, перейшли на солому, придбавши для цього сучасні котли. Очевидно, що разюча різниця між селами на відстані десять кілометрів полягає в наявності чи відсутності в них покровителя.
Цікаво, що ковалівська агрофірма пропонувала Сидорам віддати паї взамін на підтримку інфраструктури та соціальної сфери. Але Сидори не погодилися. «Їм потрібні землі, – вважає сидорянка Наталя Боронкіна. – Люди вже навчені. До нас доходять чутки, що село в Житомирській області, у якому також орендують землю, геть занепало. Хай буде, як є. Орендна плата тут, звичайно, мінімальна. Але ж свій господар». До речі, за оренду паїв селяни і в Ковалівці, і в Сидорах отримують приблизно однаково: близько тисячі гривень на рік. Успішна Ковалівка сидорянам подобається, але переманити не здатна. «До Ковалівки добре приїхати на один день і прогулятися, – продовжує Наталя. – Там також проблеми: то корову не дозволяють тримати, щоб не засмічувала село, то ще щось. До того ж зовсім інакша вартість житла (у Ковалівці стара хата коштує $50 тис., у Сидорах і Мазепенцях – $8 тис. – Авт.)».
Перед українським селом стоїть вибір: жити або животіти. Коли одні села існують завдяки могутнім покровителям, в інших через брак молоді закриваються школи. Запобігти вимиранню можна хіба що грамотною політикою, якої українське село так і не дочекалося. «Сільське господарство має дотуватися, як і в усьому світі», – переконаний директор ПСП «Сидори» Василь Устименко. Меншим селам залишається дилема: покладатися лише на себе і щось робити або чекати милості від феодала – заможного і впливового. Але феодалізм має й зворотний бік – усі пам’ятають про «доброго пана» Віктора Лозінського і його поводження із земляками. Досягати успіху самотужки, без впливового дядечка з Києва чи бодай з області колишні колгоспники не квапляться – не звикли ризикувати й очікують ініціативи згори.
Україна неаграрна
14 млн українців мешкають у селах, тоді як чисельність міського населення країни становить 31 млн. У Київській області проживає 1053 тис. міського та 664 тис. сільського населення.