Укладання антологій творів сучасних українських письменників стає популярним: протягом останніх тижнів презентували щонайменше три – «Сновиди», «Аморалку» та «Щоденник», а «Декамерон», який вистрілив кілька місяців тому, й досі активно розкуповують. Вочевидь, видавці керуються тим, що не розбещений засиллям якісного укрсучліту споживач знайде в переліку прізвища двох-трьох улюблених авторів (які колись написали вдалу, але вже зачитану до дір і розібрану на цитати книжку) і придбає новинку. Судячи з топів книгарень, так і є. А якщо є попит, має бути товар.
«Сновиди»: Фройд у пошуках носовичка
Упорядником книжки «Сновиди. Сни українських письменників» виступив Тарас Малкович. Українську літературу тут презентують 80 авторів, які написали про власні сни спеціально для цієї антології, та Григорій Сковорода, поєднаний в одному підрозділі з Миколою Ковалинським (біограф філософа). І хоча редактор у післямові стверджує, що під обкладинкою «Сновид» зібрано найкращих і найвідоміших, а також майбутніх класиків, проте низка імен викликає подив (або запитання: хто це?) Утім, це компенсовано присутністю тих, хто до канону давно увійшов і кого вже намагалися звідти виштовхати автори, які тепер належать до мейнстриму укрсучліту. Найяскравіше ж виявляє зв’язок поколінь тріада Костенко – Пахльовська – Барб’єрі: єдність помітна навіть на формальному рівні – від розхристаних снів-уривків Ліни Василівни до лапідарних фрагментів її онуки Ярослави-Франчески.
Якщо молоде покоління концентрується здебільшого на приватних фантазіях, то старших письменників приваблюють класичні образи пророка, вождя та міфотворця. Юрій Андрухович уявляє себе снайпером, який здатен порятувати країну. Анатолій Дімаров передбачає похорон друга. Василь Шкляр іронічно (?) розповідає, як йому наснився Горбачов, котрий їв вареника з вишнею, а вареник той розсипався, що «чітко пророкувало майбутній розпад Радянського Союзу». І це все не враховуючи дрібніших віщувань. Схоже, український літературний процес рухають екстрасенси, які проміняли функцію медіума на роль автора.
Звісно ж, закид у неправдоподібності тут не може бути цілком релевантним. Адже «Сновиди» – це не збірник документів, а антологія, укладена за жанровим принципом. Тож сприймати буквально не варто навіть зачинателя Сковороду (тим паче, згадавши, що сон – одна із головних метафор доби бароко, тож і описане філософом – це зовсім не те, про що прохав написати сучасних письменників упорядник книжки). Утім, не всі автори видання дотрималися й таких вимог жанру. Лесь Подерв’янський написав те, що й у попередніх текстах, а не розповів свої сни. Жадан, Забужко, Пиркало, Матіяш розвивають образ кожен свого ліричного героя. І це не недолік для їхніх текстів: прихильник-читач не розчарується в улюблених авторах, стиль яких й надалі майстерний. Але чи потрібен читачеві самоаналіз письменника? Декому варто було б обмежитися стилізацією або зважитися відверто переказати свій сон, як, приміром, це зробили Тимофій Гаврилів, Андрій Бондар, Андрій Курков, Галина Ткачук, Юлія Стахівська, Тарас Малкович. Книжку «Сновиди» не варто називати збіркою зафіксованих сновидінь. Доречніше – антологією різних за вправністю творів на задану тему. Попри намагання видавців позиціонувати книжку як матеріал для психоаналізу, з цього погляду вона не привабливіша, ніж будь-який інший художній текст.
«Аморалка»: вибране сучукрліту
Черговою акцією протесту проти Національної експертної комісії України з питань захисту суспільної моралі стала антологія «Аморалка», укладена Сергієм Пантюком. Видання не має ні передмови, ні післямови, а в анотації наголошено: «Письменник має писати про ВСЕ». Після такого авансу очікуєш, що українські літератори подалися стежками де Сада і Батая, а натомість отримуєш зовсім інше.
Показовим, насамперед, є добір авторів. Достатньо еклектичний перелік, вочевидь, не такий уже випадковий. Він демонструє солідарність письменників у запереченні діяльності НЕК: тут і класики різних типів «аморальності» Юрій Винничук і Лесь Подерв’янський, і відомі не тільки віршами члени молодіжної тусовки Вано Крюгер і Карина Тумаєва, і Юрко Покальчук, який за життя напевно підтримав би таку ініціативу, і, звісно ж, Олесь Ульяненко (біографічну довідку якого не доповнено датою смерті).
Більшість текстів, що увійшли до антології, раніше вже друкувалися. Ми читали і про Роксоляну Винничука, і про пінгвіна Андрія Куркова, і у фраз персонажів Подерв’янського давно виросли крила, так само, як і в лімериків Юрка Позаяка, а тексти творчої молоді трохи пригадуємо з літературних фестивалів. Чому ж для збірки не написали щось нове? Припустимо, що таким чином упорядник і автори демонструють: в українській літературі останніх десятиліть аморалка – поширене явище. Вони продукували її задовго до утворення відповідної комісії. І, звісно, притягти їх до відповідальності за участь у такій антології складно – правові норми не мають зворотної сили.
Аморальними ці тексти не назвеш. Засудити їх може хіба що… Утім, варто взяти до уваги все ще численну армію тих, хто вважає категорично неприпустимими в літературі вживання нецензурної лексики та опис еротичних сцен. І часто ці вікторіанські уявлення поширюються не тільки на спосіб вираження певних речей, а й на тематику художньої літератури: не годиться, мовляв, звертати увагу на речі, про які не прийнято говорити. Сфера такого несхвалення широка до нескінченності: від наявності декласованих елементів суспільства до подружнього ложа зразково порядних громадян. Хоча для тих, хто найбільше купує й читає такі видання – це не виклик і не авангард. Деякі з опублікованих тут текстів можна віднести до історії руйнування усталених норм української культури, але нині таке видання – це тільки унаочнення змін у ціннісній парадигмі літератури: певні явища і тексти з провокації перетворюються на демонстрацію вже не аморального.
«Щоденник»: студенти та письменники
Літературно-мистецький проект «Щоденник» тривав кілька років. Підсумком стала однойменна книжка. Усі тексти, зібрані під однією палітуркою, об’єднані у своєрідний ланцюжок: поштовхом чи основою для наступного тексту є ключова фраза або концепт, виокремлений попереднім автором у власному фрагменті щоденника. Через щоденниковий формат більшість творів невеликого обсягу, есеїстичного або новелістичного характеру, також трапляються й вірші. Учасники проекту – це переважно студенти молодших курсів столичних вишів. Наприкінці до них долучилися кілька відомих письменників: Сергій Пантюк, Ірен Роздобудько, Андрій Любка, Мар’яна Савка, Лариса Денисенко. (У передмові організатори проекту так і пишуть: «студенти» і «письменники».) Зазначені автори дотрималися умов і, так само, як і решта, написали ланцюжок творів, що виявилося справді цікавим експериментом. Проект «Щоденник» – це непоганий старт. Твори визнаних митців, які в структурі книжки займають позицію не паровоза, а останнього вагона, стали поплавком, який не дасть виданню швидко загубитися серед асортименту книгарень.
Гуртівні
Якщо вірити науковцям, то мода на антології – це симптом кризи літературного процесу. Старе вже не задовольняє читача, а нового все ще немає. Доводиться вдовольнятися вибірками з давнішого, бо засилля захопливих романів не спостерігається. До того ж орієнтуватися в сучасній літературі легше й швидше після ознайомлення з добіркою творів різних авторів (без перечитування кількох полиць об’ємних книжок).
Зрештою, письменникові простіше продукувати численні есеї та оповідання, ніж кілька років шліфувати великий твір. А для молодих авторів участь у колективних збірках – це нагода на плечах старших та іменитіших потрапити в літературу (цей закид неможливий хіба що стосовно впорядкованого Сергієм Жаданом «Декамерону», де немає творів маловідомих письменників).
Утім, антології публікуються, а читати знову нічого. Сни зі «Сновид» набридають після кільканадцятого, у «Щоденнику» приваблюють кілька текстів фахових письменників, а «Аморалка» навіює ностальгію за часами, коли подані там твори були новинками. Що ж, доведеться-таки чекати романів чи принаймні колективних збірників ще не читаних, добре написаних і ретельно відібраних новел.
"Аморалка"
"Щоденник"
"Сновиди"