Колекції таємниць

У світі музейне життя дуже активне, як і обміни експонатами. Скажімо, Музей Вікторії і Альберта в Лондоні має план виставок, розписаний на ціле десятиліття наперед. У середньому одну експозицію готують три роки. Фахівці галузі знають інтереси своєї публіки. Коли їх щось цікавить, вони самі зв’язуються з конкретним колекціонером або музеєм, який має потрібний для виставки об’єкт. Тож побачити полотна Ґоґена в Нью-Йорку чи ацтекські поховальні старожитності у Празі значно легше, ніж у Києві. Українській столиці про такі культурні події доводиться подекуди лише мріяти, а кожна закордонна історична чи мистецька виставка, як-от Жака Шапіро чи французьких художників, що зоб­ражали Нормандію, перетворюється на величезну й довгождану подію. Світ теж не надто часто бачить мистецький та історичний спадок, акумульований у різних наших музеях. Дається взнаки брак розробленої системи страхування експонатів, які мають бути представлені за кордоном, компаній, що займалися б логістикою таких об’єктів, та сучасних приміщень для показу виставок артефактів із закордонних музеїв. Іще одна проблема — переведення українських приватних колекцій, особливо коли йдеться про археологічні предмети, у правове поле та закріплення відповідальності власників таких збірок за стан і походження того, що вони колекціонують.

План наперед

«Система така: якщо експонати з українських музеїв вивозять на виставку за кордон, має бути отримано на це дозвіл Мінкульту й зібрано повний пакет документів. Обо­в’яз­­ково слід укласти договір зі стороною, яка приймає. Після цього можна отримати дозвіл на вивезення об’єктів, що мають брати участь у закордонній виставці, в Управлінні культури. Воно готує всі необхідні для митниці документи. Головне — вчасно повернути твори назад до музею, а якщо виставку продовжують, то в установлений термін повідомити Мінкульт та Управління культури про те, що експонати ще певний час лишаються за кордоном», — ділиться досвідом головний зберігач Національного художнього музею України Юлія Литвинець. Каже, якщо в державного музею або у вітчизняного приватного колекціонера є мета зробити виставку в зарубіжжі або організувати іноземну в Україні, це не проблема, коли ваша колекція «чиста». «Ми возили твори до різних країн Європи й Америки, страху перед цим процесом не почуваємо. До своїх виставок теж залучали різних колекціонерів. Були варіанти, коли ми брали в них твори на тимчасове зберігання й додавали документацію на ці предмети до повного пакета документів, потрібних для проведення виставки. А бувало й так, що нам вручали артефакти безпосередньо в місці проведення заходу», — описує вона співпрацю з різними колекціонерами.

Читайте також: Містика Букрина

Музейниця зазначає, що коли в НХМУ влаштовували виставки, які складалися з артефактів іноземних колекцій, то зверталися до страховиків: як наших, так і закордонних. Українські — не мають великого досвіду страхування творів мистецтва. Головне питання полягало в сумі, яку мала виплатити компанія за той чи той мистецький твір із колекції у разі настання страхового випадку. «НХМУ робив таку оцінку самостійно, бо, як і будь-який інший український музей, має фондово-закупівельну комісію, котра визначає вартість колекційного експоната. Вітчизняним страховикам не зовсім зрозуміло, що таке музейна фондово-закупівельна комісія і що вона робить. Що ж до логістики, то існує австрійська компанія Kunsttrans, яка фахово займається перевезенням саме мистецьких об’єктів», — констатує працівниця НХМУ.

Торгівлю археологічними артефактами за зиском можна порівняти з продажем зброї та наркотиків

Як зазначає київський фінансист Євген Дмитрук, страхування мистецьких творів, зокрема таких, що належать до музейних колекцій, завжди передбачає оцінку за кількома параметрами. Перший — це заміщення: скільки коштуватиме придбати таку саму річ. Тому «Монна Ліза» Леонардо да Вінчі чи скульптурна композиція «Пієта» Мікеланджело неоціненна, бо іншу таку не купиш. Другий показник — у скільки обійдеться виготовити такий самий артефакт. «Аби застрахувати будь-що, потрібна оцінка вартості предмета. Зазвичай страховики беруть 5% її суми, а відтак погоджуються на страхові витрати. В Україні немає приватних оцінників, до того ж існують проблеми, пов’язані з документами, які засвідчують право власності на ті чи інші артефакти. Навіть коли застрахувати будинок, де зберігають певну колекцію, якщо він згорить, страховики відшкодують вартість його, а не її», — пояснює експерт.

Іще одна перепона на шляху музейних обмінів із зарубіжжям — це відсутність в Україні сучасних обладнаних музейних просторів, де експонування як мистецьких творів, так і різноманітних інших експонатів, зокрема історичних та археологічних, відбувалося б на гідному рівні. За роки незалежності в нашій столиці було зведено «аж» один сучасний музей — Музей історії Києва. В Україні не існує відповідної дозвільної системи, як, наприклад, у США, де кожна відповідна установа має пройти процес ліцензування Американською асоціацією музеїв. Ідеться про інституцію недержавну, але з величезною вагою в суспільстві. Без виданої нею ліцензії, яка охоплює всі сфери музейної діяльності, культурний заклад не може ані обмінюватися виставками з іншими, ані існувати на гідному рівні. Ця ліцензія визначає, чи готовий він називатись і бути музеєм, тобто наскільки йому можна довіряти. Контроль над американськими музеями мають наглядові ради, які не втручаються в контент їхньої діяльності. Це шановані жителі міста, котрі кілька разів щороку проводять загальний моніторинг діяльності культурної установи, дивляться, яка саме допомога їй потрібна. І від них залежить, хто стане директором конкретного музею. Вони вишукують і запрошують людей із доброю репутацією і досвідом роботи в музейній справі. Музей у США не може очолити особа без жодного стосунку до музейництва, як це трапляється в Україні. Допоки всі згадані моменти не набудуть європейського виміру, про приїзд і експонування творів із різних відомих музеїв світу в нашій країні можна лише мріяти.

Тьмяне золото

Закордонні виставки, на які українські музеї або приватні колекціонери вивозять свої набутки, мали б популяризувати й презентувати історію та мистецтво України світові. Та подекуди єдине, що вони дають країні, — це руйнування репутації. Як-от у випадку із приватними археологічними колекціями — від трипільської кераміки до золотих коштовностей кочовиків та античних поселень Північного Причорномор’я. Найвідомішою з них є Музей історичного культурного надбання ПЛАТАР, створений зусиллями покійного нині бізнесмена Сергія Платонова й олігарха Сергія Тарути. Артефакти трипільської культури зберігаються в колекції родини Ющенків, а також у приватному музеї «Прадавня Аратта — Україна», що заснований Олександром Поліщуком.

Читайте також: Дефіцит скарбу нації

«Колекція налічує близько 10 тис. унікальних пам’яток, які розповідають про глибинну й вагому історію нашої країни протягом 8 тис. років. Лише висока культура, глибокий патріотизм та нестримне бажання залишити на історичній Батьківщині пам’ятки спонукали засновників зібрати і зберегти для майбутніх поколінь такий вагомий здобуток», — зазначено на сайті цього ПЛАТАРу. Написане примушує замислитися з огляду на кілька моментів. Є чотири основні музейні функції: збирання, зберігання, експонування, наукова діяльність. Колекціонери за взірець беруть власне музеї і намагаються робити те саме, що й вони. І принаймні перші три напрями цілком реально охоплюють, а от науковий лишається під запитанням. Фото жодного з експонатів на сайті ПЛАТАРу не супроводжує інформація про місце його походження, що не лише зменшує наукове значення такої колекції, а й ставить питання стосовно легальності. Хай там як, а йдеться не про абстрактні старожитності, а саме про археологічні артефакти. Положення статті 10 Конвенції ЮНЕСКО 1970 року «Про заходи, спрямовані на заборону та попередження незаконних ввезення, вивезення й передачі прав власності на культурні цінності» (доповнена в 1995 році — UNIDROIT) обов’язково зобов’язує як музеї, так і приватних колекціонерів зазначати місце знахідки, інформацію про постачальника, обставини купівлі або обміну щодо всіх об’єктів їхніх колекцій, особливо якщо вони беруть участь у міжнародних виставках.

«1992 року в Ла-Валетті, столиці Мальти, 20 держав — членів Ради Європи уклали Європейську конвенцію про охорону археологічної спадщини. У ній чітко визначено поняття «археологічна спадщина» і зобов’язано сторони, що підписали документ, ужити заходів стосовно встановлення законодавчої системи захисту пам’яток археології. У Законі України «Про охорону археологічної спадщини» від 18 березня 2004-го, де використано положення Міжнародної хартії з охорони й використання археологічної спадщини 1990 року, рухомі культурні цінності названо об’єктами саме цієї категорії. Конвенція ЮНЕСКО 1970 року підтверджує зарахування до культурної спадщини речей із розкопок (як звичайних, так і таємних) чи археологічних знахідок, а також елементів художніх, історичних, археологічних пам’яток, які було розчленовано. Таким чином, перейменування археологічних предметів на старожитності або антикваріат (зрештою, це те саме) суті справи не змінює. У колекції антиквара археологічні предмети залишаються археологічними предметами, хоча більшість із них через нез’ясовані або приховані обставини появи, на жаль, утрачають свою цінність для науки», — зазначає старший науковий співробітник відділу енео­­літу — бронзового віку Інституту археології НАНУ Яків Гершкович. Питання полягає в тому, що археологічні експонати з колекції Тарути і Платонова від 2005 року за часів президентства Ющенка та Януковича експонувалися на виставках «Україна — Світу» в Національному музеї Варшави, «Великі цивілізації Старої Європи: Кукутень — Трипілля» у Ватикані, в межах міжнародного виставкового проекту «Україна — Світу» в музеях Вашингтона, Омахи, Х’юстона й Міннеаполіса, в Україні — в Музеї історії Києва, Львівській національній галереї імені Бориса Возницького.

Читайте також: Тіньові археологи

«Якщо йдеться про об’єкти, куплені на закордонних аукціонах, легально ввезені до України, і якщо є відповідне підтвердження, це одна справа. А коли мова про предмети трипільської культури, то, як на мене, потрібно бути дуже обережними. Наші закордонні колеги утримуються від експонування таких речей. Колекції інших об’єктів, зокрема творів класичного мистецтва, мистецтва Сходу, плакату тощо, які не стосуються археології та викопних речей, є легшими для виставляння в експозиціях. Ми співпрацювали із Гільдією антикварів України, показуючи мистецтво Тибету, зібрання японських окімоно (фігурок зі слонової кістки) Олександра Фельдмана, частину якого він потім подарував музею», — зазначає зберігач колекції мистецтва Єгипту, Греції та Риму Музею мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків Катерина Чуєва. Але, очевидно, реальність подекуди інша. За інформацією Інтерполу, торгівлю археологічними артефактами за зиском можна порівняти з продажем зброї та наркотиків. Немає жодної гарантії, що ті приватні археологічні колекції зібрані чесним способом, скажімо, куплені на міжнародних антикварних аукціонах. Коли йдеться про так звану чорну археологію, попит породжує пропозицію. Біда в тому, що знищуються пам’ятки, відновити й науково описати які після несанкціонованих розкопок нереально. Остання резонансна подія — продаж на одному з українських антикварних інтернет-аукціонів срібних римських посудин, які з великою імовірністю можуть виявитися частиною так званого скарбу Севсона, незаконно викопаного на території Угорщини біля села Сабадбатьян, тобто національним надбанням цієї країни. Хто став власником лоту, невідомо. Очевидно, на створення підрозділу з розшуку культурних цінностей та запобігання їх нелегальному вивезенню, який існує при Інтерполі, в Україні чекати рано.

Важко нести, шкода кинути

Приватне колекціонування — це елітарний вид діяльності, який породжує довкола себе цілу індустрію: оцінників, реставраторів, страховиків та ін. Про таке хобі декого з політиків колишніх і нинішніх, як колекціонування картин (Дмитро Табачник, Михайло Поживанов, Анатолій Кінах, Олександр Мороз, президенти Кравчук, Ющенко та Порошенко) чи інших старожитностей (Ольга Богомолець), відомо давно й багато. Легендарними є приватні зібрання дружини кузена Шарля де Ґолля киянки Таїсії Жаспар та Ігоря Диченка, годі й казати про ентузіастів зламу ХІХ–ХХ століть (родини Ханенків, Тарнавських, Олександр Поль, Дмитро Яворницький чи Андрей Шептицький), чиї колекції стали фундаментом низки українських національних музеїв. На основі особистих колекцій у нашій країні створено кілька приватних установ культури: Музей української народної ікони «Духовні скарби України» Ігоря Понамарчука, Музей родини Шереметьєвих, Музей української домашньої ікони Ольги Богомолець у Радомишлі, Музей гуцульського побуту, етнографії та музичних інструментів Романа Кумлика в селі Верховина та ін. Питання в тому, що наразі в нас не розроблене законодавство, яке регламентувало б діяльність таких недержавних закладів, та й решта володарів приватних колекцій не захищена законом. Тож вони воліють не показувати широкому загалові те, що встигли зібрати.

Приватні колекції бувають різні. Коли йдеться про народно-вжиткове мистецтво, традиційний одяг, горщики, мисники, ложки, то, якщо вони набуті не з музейних колекцій, нічого незаконного в їх придбанні немає. Але що більше формальних вимог до колекціонування тих чи тих предметів (зокрема, археологічних), то закритішими стають колекціонери. Водночас на AUKRO цілі викопні скарби продають не криючись. Це різні типи колекціонування, де діють різні правила. Якщо йдеться про збирання картин відомих майстрів, то найбільша біда — підробки, право власності й сховища. Зібрання сучасного мистецтва — це радше спосіб вкладання грошей. Хоча за суттю своєю колекціонування таким не є, бо воно передбачає у фіналі реалізацію, тобто продаж колекції.

«В Україні не існує чіткого визначення, хто такий колекціонер. Якщо в мене одна картина, старовинна шафа, раритетна сорочка, рушник, музичний інструмент, я колекціонер чи ні? У нас багато хто не розуміє своєї відповідальності за речі, які має. Володіння чимось передбачає відповідальність за цю річ перед нащадками. А в нас старовинні сорочки перешивають, вирізають із них вишивку й переносять на нові або ріжуть на вставки до одягу рушники. В Україні бракує повного розуміння, що можна вважати експонатом або річчю, вартою такої назви. Усе, що старше за 50 років і зроблене вручну, того варте», — розповідає Тижневі один із власників етнографічної колекції «Кровець». Він зазначає, що перед усіма колекціонерами, мають вони музей чи ні, постають однакові проблеми. Документів, які посвідчували б їхнє право власності на об’єкт, подекуди немає. «За українськими законами правочин потрібно реєструвати в нотаріуса, коли йдеться про суму понад 7 тис. грн. Усе, що не сягає цього порога, оформити в нотаріаті важко. До того ж ідеться про речі, більш ніж півстолітнього віку, яким потрібна оцінка. Де шукати оцінника сорочок, плахт, скринь, інших декоративно-вжиткових предметів, не зрозуміло, бо в Україні таких фахівців майже немає», — ділиться міркуваннями колекціонер. Якщо речі купують десь на антикварному ринку чи під час експедиції, звісно ніхто розписок не дає і угоди купівлі-продажу не укладає. Тому зібрати документи, котрі засвідчують факт, що ви є власником колекції, важко. Те саме стосується купівлі решти речей, які збирають: від античних монет до антикварних меблів.

Що ж до колекцій народно-вжиткового мистецтва, то найбільшими є зібрання старожитностей Віктора Ющенка, а також народних ікон Ольги Богомолець. Головне як для приватного, так і для державного музею — вести облік і реєстр речей, які перебувають у колекції, бажано в електрон­ному вигляді. Важливо занотувати, звідкіля походить артефакт, хто автор, надати йому окремий інвентарний номер і сфотографувати. А оцифровані колекції оприлюднювати. В ідеалі могло б бути створено щось на кшталт майнового реєстру. Таким чином фіксується факт, що на певний момент часу в певної особи є зібрання, яке складається з певного переліку об’єктів. У принципі це можливо було б зробити на пан’європейському ресурсі Europeana, який акумулює інформацію про музейні та приватні збірки різних країн континенту. Поки що там представлено інформацію про 145 позицій із різних українських архівів, а от багатства вітчизняних музеїв та приватних збирачів ніяк не репрезентовані.

Колекціонери, з якими поспілкувався Тиждень, зазначають, що є специфічніші варіанти збирання. Зокрема, коли хтось працює музейником, їздить, купує експонати для музею і паралельно для себе. По смерті власника його діти, дружина чи чоловік думають, щó з таким надбанням робити. Продати? Не зрозуміло, скільки воно коштує на ринку. Та й не хочуть вони розкривати інформацію щодо діяльності своїх родичів. «Колекціонери для музеїв — це потенційно ті, хто краде колекції. Хоча не секрет, що музейні зібрання продаються, особливо коли йдеться про невеликі установи. Або ж там хитромудро можна виміняти автентичну річ за менш цінну», — каже один зі співрозмовників видання. Додає, що навіть коли йдеться про старовинні вишивані сорочки, то досі не всі розуміють їх цінність: купують і носять, від чого ті псуються. «Багато народного одягу, того, який уже ніхто не виготовлятиме, вивозять за кордон, бо в ньому полюбляє ходити діаспора. Видається, що для них усі ці речі як африканські маски для європейців. Прикольно на стіну почепити таку екзотику. Розуміння того, що їх досліджувати треба, прийшло пізно», — зазначає колекціонер — наш співрозмовник. Великим питанням є збереження колекції. Багато ентузіастів не мають приміщень, пристосованих для утримання їхніх зібрань, і добре, якщо на тому горищі, де в них лежать експонати, бодай сухо. Зокрема, народний шерстяний одяг, свити чи кожухи, придбати легко, а от зберігати доволі-таки витратно. Якщо йдеться про живопис чи монети, то потрібно захистити їх від крадіжок і створити специфічний мікроклімат. Власне, те саме стосується фондів державних музеїв. Питання лише в тому, що буде із приватними мистецькими та історичними колекціями: поповнять вони національний спадок чи стануть предметами купівлі-продажу.