Читайте також: Фінансово-банківський хомут на шиї України
Події 2008 року загострили питання щодо правомірності й адекватності функціонування комерційної банківської системи в Україні. Великої шкоди фінансова криза почала завдавати економіці з жовтня 2008 року, коли валютне знецінення гривні стало неконтрольованим.
Банки відповіли широкомасштабними валютними спекуляціями. У той самий час люди кинулися знімати з рахунків гривневі вклади і переводити їх у готівкову валюту. В цілому у ІІ половині року вкладниками вилучили з банківських рахунків понад 60 млрд грн, або близько 16,5% загальної їхньої суми – безпрецедентна зневіра до національної грошово-банківської системи. Фактично виконання її посередницької функції між заощадженнями й інвестиціями стало неможливим. Керівництво Нацбанку традиційно спробувало вирішити проблему адміністративними методами.
Комерційні фінустанови отримали постанову №319 (від 11 жовтня 2008 року), відповідно до якої заборонялося як вилучення гривневих депозитів з банків, так і надання нових кредитів клієнтам у національних грошових знаках. Тобто регулятор зупинив основні види банківської діяльності. Ця постанова спустила курок – здійнялася паніка, й усі кинулися на валютні ринки. А Нацбанк поза будь-якою логікою став завалювати банківську систему емісійною гривнею.
Однак ці дії не могли забезпечити позитивного результату. Перетікання за кордон іноземних банківських кредитів тривала. Крім того, населення почало стрімко скуповувати іноземну валюту. За 2009 рік українські банки перекачали іноземним установам як погашення отриманих позичок на $7,6 млрд більше, ніж отримали від них нових кредитів. Відтік іноземної валюти знизив насиченість нею економіки, що означало наростання її дефіциту в майбутньому. На внутрішньому ж ринку громадяни купили у банків доларів на 9,6 млрд більше, ніж продали.
Щоб видати ринку необхідний для цих операцій ресурс, уряд звернувся за кредитом до МВФ. Він був отриманий, і відтоді почалося життя в борг: за рік приріст державної заборгованості сягнув 90 млрд грн, що лише трохи менше суми, накопиченої за всі роки незалежності. Фактично почався процес конвертації приватно-банківських боргів у державні. Це ніяк не можна назвати ринковим підходом. Захищеність гривні, яка, зокрема, вимірюється національними валютними резервами, була замінена на її валютну незабезпеченість, яка коливається залежно від платоспроможності держави за своїми міжнародними боргами.
Саме зневіра у національній валюті стимулювала у той період переведення гривневих доходів і заощаджень у іноземні грошові знаки. Сальдо усіх депозитних операцій у банках 2009 року виявилося від’ємним майже на 30 млрд грн. А от валютні депозити населення продовжували поповнюватися, хоча й не дуже активно – за рік на $635 млн – вочевидь, далися взнаки наслідки валютної кризи 2008 року.
Парадоксально, але Нацбанк в умовах валютного дефіциту продовжував витискати долар з внутрішнього ринку. Аби встановити додаткові перешкоди використанню інвалюти, він встановив уп’ятеро вищі нормативи резервування за кредитами, отриманими банками в цій валюті, порівняно з гривневими позичками; заборонив їм надавати доларові кредити фізичним особам; встановив норму обов'язкового покриття регулятивним капіталом кредитних установ своїх валютних ризиків (доволі дивний термін, під яким очільники Нацбанку мають на увазі ризики знецінення на світових ринках доларів, євро чи фунтів, які відбуваються вищими темпами, ніж знецінення гривні) тощо.
З цієї причини комерційні кредитні установи уникали надлишку інвалютних депозитів у своїх балансах і занижували процентні ставки за ними, що обмежувало зацікавленість вкладників. Ця політика подавалася під соусом боротьби з доларизацією економіки, але насправді завдавала шкоди національній грошовій системі, яка на обидві ноги кульгала через валютну незабезпеченість і була проявом махрової некомпетентності фінансового керівництва країни.
Скорочення депозитних гривневих ресурсів відносно поточних потреб не могло не позначитися на зростанні дефіцитності балансів банків. Декілька з них фактично оголосили про свою некредитоспроможність. Уряд вимагав від НБУ продовження емісійного поповнення рахунків збанкрутілих установ, щоб ті могли повернути вклади усім охочим. Усього за 2009 рік було видано кредитів рефінансування більш ніж на 64 млрд грн. Ще на 35 млрд грн грошовий регулятор купив у комерційних банків державних облігацій внутрішньої позики. Аби неплатоспроможні банки нишком не продовжували грати у свою валютно-спекулятивну гру, на них було запроваджено пряме керівництво центробанку, яке організовувало облік виданої на погашення вкладів готівки. Фактично рахунки цих фінустанов були заморожені і запроваджене пряме керівництво ними уповноваженими від НБУ.
Розуміючи згубність для банківського сектору цього шляху, влада запропонувала націоналізувати найбільш неплатоспроможні приватні кредитні заклади, аби дати їм новий капітал на незворотній основі. Проте на відміну від США та інших країн, які застосували у 2008–2009 роках подібні процедури – там банки продали уряду 25–50-відсоткові пакети своїх акцій, але залишили за собою керівництво закладами – український уряд не викуповував акції, а просто оголосив про безкоштовний перехід усіх прав власності державі (за згодою власників банків). Вийшло так, що приватним власникам влада пробачила скупку валюти за рахунок позичок НБУ і вивід капіталів за кордон, але конфіскувала належні їм майнові права. Тобто активи державної власності поповнилися проблемними банками – «Родовід», Укрпромбанк, Укргазбанк і «Київ».
Нездоровим у таких діях було не лише те, що знову вдалися до конфіскації, і те, що знищили приватні банки зі своїми вкладниками і клієнтами, усталеними джерелами і зв’язками, і навіть не те, що сумнівні керуючі ні перед ким не відповідали та у ручному режимі, суб’єктивно розподіляли залишки коштів (деякі з цих керуючих за підозрою чи звинуваченням у кримінальних злочинах до цього часу розшукуються правоохоронними органами). Так виникли неефективні фінансові установи, призначення яких об’єктивно не визначено і потреби в якому ринок не мав. (Наші урядовці і тоді, і зараз уражені вірусом створення державних фінансових закладів для задоволення своїх чиновницьких утіх.
Так, Микола Азаров укотре закликає створити банк довгострокових інвестицій – не вистачає грошей для хюндаїв, терміналів та вертолітних майданчиків?). До того ж уражений кризою бюджет не виділив жодних засобів для поповнення капіталу цих банкрутів і збалансування фінансових потоків не відбулося. Уряд випустив в обіг державні боргові папери та вклав їх у капітал нових підлеглих йому кредитних установ. Це означало, що останні отримали першочергове право на рівні з урядом на запозичення на внутрішньому грошово-кредитному ринку шляхом передачі кредиторам своїх облігацій. Ресурси цього ринку, які могли отримати інші позичальники, відповідно зменшувалися. А оскільки емісіонером цих облігацій був Кабмін, фінустанови звільнялися від зобов’язань щодо їх повернення і від відповідальності за ефективне використання запозичених коштів.
Безвідповідальна емісія нових грошових засобів у 2008– 2009 роках могла продовжити знецінення гривні відносно валютних і товарно-матеріальних цінностей. Так, 2008 року інфляція цін споживчого ринку перевищила 22%. Для протидії їй Нацбанк вдався до часткового вилучення грошей з банків шляхом їхньої мобілізації на депозитні рахунки грошового регулятора. Банкіри та урядовці «стерилізаували» гривневу масу. В обмін на вилучені кошти НБУ надав кредитним установам депозитні сертифікати, на які нарахував відсотки (до 16% річних). У І половині 2009 року він вилучив у банків у такий спосіб майже 40млрд грн, у ІІ половині року – ще 60,5 млрд. Грошовий регулятор досяг поставленої мети: інфляція за 2009 рік знизилася до 12,3 %, а девальвації гривні практично не було. Однак методи, що застосовувалися, зокрема, і рефінансування банків за суб’єктивно визначеними, гіпертрофованими обсягами, і вилучення з власних міркувань регулятора величезних обсягів банківської ліквідності, є засобами адміністративно-ручного маніпулювання грошовою масою. І такі методи не могли не порушити пропорції грошово-кредитного ринку, то розширюючи, то скорочуючи позичкові ресурси та поточні платіжні засоби системи.
Загалом за 2008– 2009 роки Нацбанк України видав емісійних адресних кредитів на 230 млрд грн, ¾ яких були довгостроковими. Видача відбувалася під майнові застави, які отримали комерційні банки від господарських підприємств і окремих громадян, а відтак передали грошовому регулятору. Оскільки, кредитуючи клієнтів, фінустанови вимагають у заставу майнових цінностей на суму, що вдвічі чи навіть у два з половиною рази перевищує суму позичок, можемо припустити, що центральному банку у ці роки надали майна майже на 570 млрд грн, з них майна, що належить підприємствам, близько 500 млрд. У рамках чинного порядку комерційного кредитування суб’єкти господарювання практично були позбавлені матеріальних можливостей нових банківських запозичень. Банки ж у цих умовах і не збиралися фінансувати підприємства та роздрібних клієнтів отриманими від НБУ емісійними кредитами.
Як вже було сказано, вони використали кошти для валютних заощаджень і спекуляцій та для повернення депозитів вкладникам, а деякі як-от Укрпромбанк, «Надра», «Родовід», «Київ» тощо в той період взагалі не повертали депозитів. Не дивно, що починаючи з 2009 року приріст обсягів кредитів підприємствам різко скоротився.
Усі ці події свідчать, що управління у банківському секторі було на межі хаосу і беззаконня. Позитивних зрушень воно не забезпечило. Процентні ставки за банківськими позичками підприємствам нечасто опускалися нижче позначки у 35– 40%, проте ці позички майже не видавалися. Банки працювали для самих себе, граючи у валютні спекуляції та депозитно-кредитні послуги з центральним банком. У результаті подій тих часів банківський сектор перестав повноцінно функціонувати. І відтоді мало що змінилося.
далі буде