Отже 17 березня, розпущена ВР АРК ухвалила рішення про незалежність Криму, Владімір Путін підписав указ про її визнання, а 18 березня – договір про входження півострова разом із Севастополем до складу РФ. За словами першого віце-прем’єра Віталія Яреми, «якщо російські війська звідти не підуть і за своєю чисельністю переважатимуть українські, а Росія не реагуватиме на вимоги світової спільноти, отже, Крим перебуватиме якийсь час у такому стані, як зараз. Але згодом ми досягнемо позитивного результату, і Крим повернеться до того статусу, в якому він перебував».
Але якщо Крим проголосять суб’єктом РФ, то ймовірність його повернення до складу України може з’явитися лише за умови розпаду Росії. Тому що будь-який російський уряд і склад парламенту, навіть найліберальніший та найдемократичніший, створений після режиму Путіна, не наважиться ухвалити рішення віддати вже російський регіон Києву. «Не анексувати» й «віддати» вже інтегрований на той час до РФ суб’єкт із більшістю російського етнічного населення – це велика різниця.
Відтак наразі більше значення має не факт утрати Криму, якому сьогодні ніхто вже не зарадить, а правильні висновки з цього й використання здобутих можливостей.
По-перше, анексувавши Крим, Путін сильно підірвав електоральні позиції на загальноукраїнському рівні будь-якої проросійської партії чи кандидата у президенти. Аналіз результатів як президентських, так і парламентських перегонів в Україні за останнє десятиліття однозначно свідчить: якби їх проводили без участі виборців АРК й Севастополя, ані Янукович, ані ПР із союзниками жодного разу не здобули б влади. До речі, у разі спроб повторення кримського сценарію на Донбасі проросійські сили в Україні будуть повністю маргіналізовані.
Читайте також: Жандарм і підпанки. Громадська думка РФ не показала великого збурення від розпочатої війни
По-друге, в ЄС знову почали обговорювати доцільність розширення ЄС на схід, і зрозуміло, що йдеться насамперед про Україну. Водночас зараз відкривається унікальний шанс для інтеграції Києва до системи колективної безпеки з нашими західними союзниками. Адже втрата Криму й загроза російського вторгнення до південно-східних регіонів виявилися можливими саме тому, що Україна так і не стала членом НАТО чи бодай не уклала військово-політичного союзу із країнами цієї організації, які були до цього готові.
План Путіна
У Кремлі, схоже, добре усвідомлюють ці ризики для свого впливу в Україні. Тому Москва намагається нав’язати Заходу щодо України угоду, проект якої ще до оприлюднення результатів кримського «референдуму» глава МЗС РФ Сєрґєй Лавров передав держсекретареві США Джону Керрі.
Він передбачає «визнання права на самовизначення» Криму та ухвалення нової конституції України, що зафіксувала б «федералізацію» решти країни, а по-суті перетворення її на конгломерат фактично не контрольованих Києвом (на відміну від Москви) регіонів-суб’єктів, статус державної для російської мови, відмову від вступу до військово-політичних блоків (із прозорим натяком на НАТО), консервацію залежності української православної церкви від Московського патріархату. Окремі регіони після цього обирали б усі органи своєї законодавчої та виконавчої влади, мали б широкі повноваження в питаннях економіки й фінансів, соціальної сфери, мови, освіти, зовнішніх зв’язків. Окрім іншого це фактично означало б, що навіть економічна частина асоціації з ЄС, не кажучи про перспективу членства у Євросоюзі, ставала б неможливою.
Читайте також: Агресія Росії: генеза, мета, способи протидії та правові наслідки
Імовірно, згоду на такий варіант «переоблаштування» України у фактично позбавлену суверенітету тимчасову буферну зону Москва називає як умову неповторення на Донбасі та в інших регіонах Південного Сходу кримського сценарію. І, на жаль, м’якість санкцій Заходу на цьому етапі може свідчити про домінування там ілюзій щодо перспективи умиротворити агресора й уникнути необхідності реагувати на дальшу експансію Путіна в південно-східні регіони України. Однак у такому випадку ситуація дедалі більше нагадуватиме Мюнхенську змову 1938 року, а нав’язаний Кремлем сценарій нормалізації лише полегшить повну ліквідацію за певний час України як держави.
Невивчені уроки
За даними останнього дослідження соціологічної групи «Рейтинг», більшість жителів України виступають за унітарну державу (61%). І лише на Донбасі домінують прихильники федералізації (59%), а за відокремлення регіону висловлюється 31% респондентів. Проте останні заяви прем’єр-міністра Арсенія Яценюка свідчать, що нинішня влада фактично готова прийняти нав’язуваний Москвою сценарій «переоблаштування» України, можливо, у дещо видозміненій формі, але з тією самою суттю.
По-перше, задекларовано відмову від вступу до НАТО й готовність заморозити питання економічної інтеграції з ЄС навіть у межах зони вільної торгівлі. Як бачиться, до очікуваного Москвою переформатування країни на основі нової Конституції «з розширеними правами регіонів». При цьому використано абсурдні формулювання, які ставлять під сумнів здатність прем’єр-міністра адекватно сприймати дійсність.
Наприклад, чого варте лише твердження, що «виключно заради збереження єдності України питання про вступ в НАТО не стоїть на порядку денному. Захищати країну буде сильна, сучасна українська армія». Якими мають бути ця армія та видатки на неї, щоб захистити країну від мільйонних збройних сил РФ із військовим бюджетом, більшим за консолідований бюджет України? Скільки часу для цього знадобиться і чи буде він у держави? Як можна робити такі заяви після того, що країна і світ спостерігали впродовж останнього місяця?
Читайте також: Як врятувати Україну?
Або інше – «ми поки відклали підписання економічного розділу цього документа (Угоди про асоціацію з ЄС. – Авт.), беручи до уваги переживання і побоювання, чи не призведе зона вільної торгівлі до негативних наслідків для індустріальних регіонів, а це в першу чергу Схід». У вищеописаному контексті й у зв’язку з анонсованим розширенням прав регіонів «відкладення» бачиться синонімом «відмови». Чи Арсеній Яценюк вважає, що за нової конституції згоду східних регіонів буде здобути простіше, аніж зараз?
Не витримує критики в нинішній ситуації і його заява про те, що «зв’язки з ЄС і Росією ми не розглядаємо за принципом «або-або». В умовах, коли РФ є однозначно ворогом, який окупував частину території України, веде проти нас різні війни, зокрема вже і з використанням військової сили, агентура якого вчиняє підтверджені цілеспрямовані провокації з метою кровопролиття на Південному Сході та подальшого вторгнення туди російських військ, врешті, відмовляється мати справу із тим-таки урядом Яценюка, така позиція є абсурдною. А як сприймати заяву Арсенія Петровича, що він зробить «усе можливе, щоб побудувати з Росією справді партнерські й добросусідські відносини»? В умовах продовження окупації Криму?
Анонсоване 18 березня Яценюком розширення повноважень регіонів після конституційної реформи свідчить, що нинішнє керівництво країни таки готується виконувати російський план і в іншому. Так, за його словами, управління регіонами буде передано виконавчим комітетам їхніх рад, а не ОДА. В умовах, коли ми й так спостерігаємо вкрай низьку контрольованість міліції в південно-східній частині держави, прем’єр-міністр заявляє про наміри створення муніципальної міліції, яка повністю перебуватиме під контролем місцевої влади. Кожен регіон зможе проводити власну політику ідентичності («культури, історії та героїв»).
Читайте також: Володимир Огризко: «Україна має повне право повертатися до ядерного статусу»
У такому форматі повторення нещодавнього кримського сценарію буде різко спрощене в будь-якому південно-східному регіоні, особливо у прикордонних. Однак не менш принципово й те, що навіть без відокремлення від України ці області ставатимуть у таких умовах щороку більш відчуженими від решти країни. У надрах нібито «єдиної та унітарної держави» кристалізуватимуться передумови для її швидкого розпаду за чергової сприятливої нагоди.
Збереження статусу фактично єдиної державної за російською в семи південно-східних регіонах зумовить дальшу русифікацію місцевого україномовного населення. Річ-бо не у відмові від дерусифікації Південного Сходу, а в тому, що без закону про підтримку української мови та її носіїв там, а головне, дієвих механізмів його реалізації, мільйони досі україномовних мешканців, які все ще переважають за межами обласних центрів та великих міст у Дніпропетровській, Херсонській, Миколаївській, Харківській, Запорізькій областях і на півночі Луганської та Одеської приречені на дискримінацію і втрату своєї мови.
Це, своєю чергою, послаблюватиме позиції української в державі загалом, підмиватиме одну з базових підвалин національної ідентичності. Проросійськи налаштована частина населення Південного Сходу після цього навряд чи стане менш проросійською. Натомість за 20–30 років ці регіони за співвідношенням україномовних та російськомовних нагадуватимуть сучасний Донбас чи Крим із усіма наслідками, які звідси випливають.