«Більшість людей зляться не від того, що на них напали, а від того, що вони не змогли себе захистити, — пояснював Йонні».
Ліна Вулф. Коханці-поліглоти / Переклад Юлії Юрчук. Київ : Видавництво, 2024. 240 с.
Злість, напад, захист. Злість у цьому розкладі є наслідком, а не передумовою нападу чи мобілізації до самозахисту. Злість гальмує і приходить невчасно. Така злість абсолютно не результативна. Більшість героїнь роману шведки Ліни Вулф «Коханці-поліглоти» (роману, популярного не лише на батьківщині авторки, а й в англомовних країнах і на Балканах, де виходили переклади) дивляться в підлогу, знову й знову відводять погляд від співрозмовця на підлогу. Цей погляд у підлогу — наче коли не дивишся комусь в очі, то й тебе не бачать. Спроба втекти тоді, коли треба нападати у відповідь. Більшість героїнь Вулф дивляться в підлогу акурат перед сексом, який у світі «Коханців-поліглотів» є недвозначним актом агресії.
А вже потім приходить злість.
У книжці є тільки один момент, коли хтось каже: «Я люблю тебе», звертаючись безпосередньо до коханця. Еллінор освідчується Йонні, вони разом ще зі школи, сексуальний дебют одне для одного, Йонні вводить Еллінор у нові для неї соціальні кола — у бійцівські й мисливські клуби, і це на довгі роки стає її захопленням. Він плаває в озері, запливає далеко, і тоді вона кричить йому з берега про кохання. Він озирається, їхні погляди зустрічаються. І вона тієї ж миті жалкує, що освідчилася. І відводить погляд. Символічно цієї миті жінка зникає, а її місце в просторі перебирає на себе злість — через неспроможність себе захистити.
Хай «коханці» в назві роману не вводять в оману: у цій книжці немає кохання.
Три персонажі (ні, навряд чи герої, радше персонажі, бо за героя тут — не людина, а рукопис, назва якого збігається з назвою роману Вулф «Коханці-поліглоти»). Вони розповідачі у відповідних трьох розділах, наприкінці роману всі троє навіть зійдуться в одному просторі й зав’яжуть грубі вузлики на всіх червоних нитках сюжету.
Еллінор тридцять шість. Вона живе в промисловому містечку неподалік Стокгольма. Позаду юнацьке кохання з Йонні, з якого Еллінор так досі й не вийшла. Він навчив її битися, полювати й кохатися, а потім покинув, принизивши на прощання, а отже, і насолоду від приниження отримувати він так само її навчив. Потім був ще один, від якого смерділо. А потім був сайт знайомств і не улесливі, а радше радикально критичні повідомлення від чоловіка зі Стокгольма, на зустріч із яким Еллінор і їде.
Калісто Рондас. Його прізвище — з іспанської «раунд» — цілком пасує боксерці Еллінор, його ім’я, яке Еллінор плутає з маркою морозива, співзвучне із «католицизмом», але відсилає до міфу про німфу Каллісто (коханку Артеміди спокусив Зевс, набувши вигляду богині полювання, — прошу, міф про корекційне зґвалтування). Чоловік із сайту знайомств виявляється імпотентним, бо звик до сексу лише з повіями. Він живе в Сальтшебадені, передмісті Стокгольма, на узбережжі у великому маєтку, де Еллінор у вечір знайомства й опиняється. За сорок, жирний, заможний, одружений літературний критик, поведений на одному рукописі (а той існує лише в одному екземплярі, до речі). Той рукопис Еллінор спалює, щоби покарати Калісто за… ні, читайте самі, переказувати його вчинок я не беруся.
Макс Ламас — автор спаленого Еллінор рукопису. Під шістдесят. Він одружений, але шлюб агонізує. Він відомий письменник, але не має теми й джерела натхнення для нового роману. Він валандається містом і заходить у великий бізнес-центр, щоб сісти тихо й спостерігати за людьми. На рецепції помічає жінку — старшу, дивакувату, некрасиву. І вирішує її спокусити: вона мусить стати поштовхом до нового роману. Пані відкладає журнал, у якому щойно прочитала історію італійської маркізи, і включається в еротичну гру.
Лукреція — італійка за двадцять, її покійна бабуся-маркіза є героїнею роману Макса Ламаса. Макс із компаньйоном приїхав з візитом до родини Латіні, Марк-компаньйон став першим коханцем Лукреції, а в Макса претензії на родину, яка складається з трьох поколінь самих жінок, ширші й складніші. Перша спроба знищити рукопис «Коханців-поліглотів» була ще під час роботи над романом, мати Лукреції до того доклалася. Еллінор, виявляється, лише завершила те, що почала інша жінка (і плюс-мінус із тих самих причин-мотивів).
Білий гетеросексуальний чоловік з вищої ланки середнього класу із заможної європейської країни береться писати роман, у якому формулює, даруйте, призначення жінки. І в експерти залучає такого самого білого гетеросексуала середнього класу — критика, нібито першого читача (аж до кінця роману ми так і матимемо певність, Калісто читав єдиний роман Макса перед тим, як рукопис спалили). Дві жінки в різних частинах світу й у різний час знищують ту книжку — знищують спроможність привілейованого чоловіка визначати підпорядковану жінку. До того ж цей акт непокори здійснюють буквальні бранки, матусю Лукреції щойно тимчасово випустили з психіатричної лікарні, а Еллінор викрали в секс-рабство (най вона того до часу й не розуміє). Йой! І це я ще не розказала (і не розкажу) про спосіб сплюндрувати рукопис, яким вдало скористалася матуся Лукреції…
Двоє в готельному номері. Немолоді, некрасиві. У них щойно був секс, поганий секс, але вона бреше, що їй так добре в житті не було. Вона звикла в таких ситуаціях брехати чоловіку. Він же розказує, яка вона неприваблива жінка й скута коханка. Він ображає і ганьбить її. І йде. За кілька хвилин вона відчинить вікно й крикне йому в спину щось, від чого він похолодіє. Найстрашнішу образу у світі.
Вона називає його на ім’я, назвати когось на ім’я — значить викрити його суть, значить або обожнити, або проклясти. Поставити дзеркало перед тим, кого назвали на ім’я. Вона як слід помстилася, це третя в романі жінка-месниця (є ще й четверта — сліпа піфія, але тут я теж промовчу), та її метод знищення спроможності чоловіка визначати жінку найдивніший. Вона узурпує ту спроможність і робить її здатністю.
Макс огризнеться: божевільна, мовляв, на горищі. Так називалося одне з найвпливовіших досліджень жіночої літератури часів другої хвилі фемінізму. Цією формулою відтоді називають жінок у літературі, які мали сміливість говорити про свій досвід мовою, зрозумілою чоловікам, використовуючи підривний ефект пародії. Відразу після імені та пані в готельному вікні крикне: «Проклинаю!». І, ти бач, Макс її тут же правильно зрозумів. Він поліглот, він усе з півслова розуміє.
Макс вимагає від коханок знання мов, які сам знає, говорить про іспанську, італійську й шведську, мову батька, мову матері й мову, у якій сам виховувався. Уже згодом вирине згадка: він загалом володіє дванадцятьма мовами. Він вимагає від коханців бути не поліглотами, а мультилінгвами, він воліє не знань, а властивостей, не того, що можна набути, а того, що дано на старті. Інстинкти, а не навички — їх воліє в коханцях Макс. Природне, а не штучне.
Це все ремарки авторки про гендерну систему як систему домовленостей і штучних конструктів. Ліну Вулф часто називають письменницею-феміністкою — і мають рацію. «Коханці-поліглоти» — сатиричний роман, націлений на тупу й вульгарну гендерну систему, якщо ми назвемо сатирою світобачення, яким керується Мішель Уельбек, скажімо. Його «Можливість острова» читають кілька героїв роману Вулф, ним бридяться й захоплюються (повідомлення для книжкових черв’яків: коли шукатимете в «Коханцях-поліглотах» явних і прихованих омажів прозі Уельбека і поезії Неруди, згаданих у книжці, пошукайте ще й відсилань до Бахтіна, його професійна філологиня Вулф явно начиталася-перечиталася).
У попередньому романі Вулф чоловік намагається освідчитися жінці, вони давно разом, зараз виїхали на відпочинок до моря, він ще не знає, що вона чекає на результати гістології та що пухлина злоякісна, він поки що підбирає правильні слова, щоб розказати про своє кохання: «З моменту нашої зустрічі, Альбо, наче птаха оселилася в моєму серці й звила там гніздечко. Пташка любові. Це була ти. Як же це звучить банально, але раптом мене осяяло, що банальність — найправдивіше. А я збираюся казати правду, навіть якщо ця правда звучить банально, я збираюся казати правду». Поки він шукає правдивих банальних слів, Альба засинає, не дочекавшись освідчення. Та сцена й ті роздуми закоханого є оголенням прийому, на якому працює — і то вкрай успішно — Ліна Вулф. Дано: екстремальна ситуація, рівень небезпеки якої герої наразі чи вже не усвідомлюють, банальність і вульгарність як спосіб порятуватися з тої екстреми й не збожеволіти, позаяк зробити щось кітчем — значить спростити це щось, ну й повна відсутність співрозмовників у цьому процесі. Поки ти шукаєш правильних слів для когось у біді, стає надто пізно, і в біді тепер ти сам, і слова тепер потрібні вже тобі самому.
Книжки Вулф — дотепні (не смішні, а дотепні) і трішки огидні (а буває, що й не трішки). Вони весь час перевіряють межу: де дотепне може заступити за кордон дозволеного й водночас іще не стати огидним? У якій точці дотепне, вчинивши переступ, стане банальним?
Ок, поговорімо про секс. Його в книжці Вулф достобіса. Він межа банального та огидного.
Еллінор порівнює секс і бійку. У двобої одне одному дивляться в очі, «зазирають в іншого», знають про супротивника все, що одна людина може знати про іншу, а от у сексі: «Існують люди, які заплющують очі та дрочать усе життя, себе або інших, проте в їхніх мізках нічого не відбувається». Я вже згадала, що жінки в романі перед сексом відводять погляд. Але й у самому процесі погляд виявляється вирішальним, а отже, між сексом і бійкою символічної різниці нема.
От чоловік позбавляє незайманості дівчинку просто перед дзеркалом, змушуючи її дивитися, бо завжди мріяв саме так взяти аристократку. От величезні дзеркала лежать на підлозі в маленькій квартирці юної жінки. Дзеркала раніше прикрашали палац бабусі, родина розорилася через останнього коханця старої. От жінку ґвалтують на осколках дзеркала, котре вона щойно розбила. У бізнес-центрі на стелі й стінах були величезні дзеркала, у них відбивалася рецепціоністка, на яку запав Макс, вона сиділа спиною до нього, він бачив її відображення. До й після сексу з нею він розглядатиме себе в дзеркалі в готельній ванній. А от ще простіше: чоловік сидить і впритул дивиться на голу жінку, яка себе демонструє, просто дивиться, вона мусить мовчати.
Вихід за межі прийнятного в романі Вулф завжди буде пов’язаний із дзеркалом. Муза-медіум, яка надихає Макса написати «Коханців-поліглотів», розказує, що той є візіонером, людиною, спроможною перестати дивитися в дзеркало заднього огляду й спрямувати погляд на дорогу (ой-ой-ой, краще взагалі-то і те, і інше робити, а то бути біді на трасі).
Секс — ще й спосіб вийти за межі. Три розповідачі в романі — сексуально непривабливі, пом’якшу: мають неконвенційну зовнішність. Акцентую: вони самі про себе так кажуть. Усі троє переживають секс як спосіб себе покарати за те, що їм не подобається своє відображення в дзеркалі. Вони, кохаючись з іншими людьми, ладнають систему дзеркал, у якій мусять стати повабними об’єктами. Саме так: ладнають світ, де позбавлені суб’єктності, і тому щасливі.
Лукреція про це скаже коротше й щільніше за мене: «Той, хто потерпав від розбитого серця, проводив нескінченну кількість часу перед своїм відображенням». Зрезонує єдина нереально красива жінка в цьому просторі: «Розбиті люди розбивають інших».
Читання «Коханців-поліглотів» Ліни Вулф навряд чи буде приємним. Книжка написана не для того, щоб хтось ставав щасливішим у світі, де герої Вулф системно надають змісту стражданням. Хіба що треба буде звернути увагу: дзеркала в цьому романі легко розбиваються. І трощать їх жінки, які навчилися результативно злитися.
