Саме православне свято Покрови зародилось у Візантії на початку Х століття, коли ця імперія почала потерпати від постійних набігів з одного боку від сарацинів-мусульман, а з іншого – від агресії з моря слов’янських племен, що мешкали на теренах Північного Причорномор’я. Деякі дослідники стверджують, що це були саме давні русичі-українці. 910 року велика флотилія ворожих кораблів підступила до Константинополя, й лише заступництво (Покрова) Пресвятої Богородиці врятувало місто. В одній з найпоширеніших легенд про виникнення свята йдеться, що святий Андрій Юродивий, молячись за спасіння Константинополя, побачив видіння: Пресвята Богородиця своїм покровом накрила місто, зробивши його невидимим для нападників. Русичі, переживши це диво, були глибоко вражені та перейняли пошанування Святого Покрову Пресвятої Богородиці. Є й інші легенди про те, як в різні часи при нападі з моря, за заступництва Діви Марії, здійнялась велика буря й розвіяла кораблі, не давши нападникам взяти Константинополь. На підтвердження версії, що вороги Візантії були саме русичі, а не араби (чи інші азійські племена), свідчить і той факт, що з історії відомо мало про практику війни мусульман із моря. В той час, як київські князі та запорозькі козаки протягом багатьох століть здійснювали свої набіги на Константинополь на кораблях. Хоч як би там було, але СвятоПокровивважалосьу греків місцевим, а після падіння столиці Візантії1453 року взагалі втратило своє значення.
Інша доля була у свята на теренах України-Русі. Вже князь Ярослав Мудрий, зводячи собор Софії, поміщає в головному храмі зображення заступниці Богородиці-Оранти. Вважається, що саме з волі Ярослава Пресвята Богородиця стає офіційною заступницею та покровителькою Київської держави. Ця давньоруська (тобто давньоукраїнська) традиція знайшла своє логічне продовження за козацької доби. Покрова стає покровителькою Козацької держави, а всі головні храми козаки будували саме на честь Божої Матері.
Отже, з давніх-давен свято Покрови набуло в Україні не лише релігійного, а й загальнонаціонального та державного значення. А в ХХ столітті воно отримало нове звучання. Саме 14 жовтня 1942 року є офіційною датою створення Української повстанської армії, яку борці за волю також вважали своєю заступницею.
Нині кожна з політичних партій та кожен державний діяч вважає за необхідне виступити із якоюсь заявою або промовою у цей день. Організовуються мітинги, походи… Червоні протистоять жовто-блакитним, а кожен із нащадків великих подвигів вояків УПА намагається влаштувати власну ходу та зібрати більше народу й телекамер, ніж у його конкурента на одному електоральному полі. Й на тлі всіх цих подій, перипетій та історичних фактів на задньому плані опиняється те, що перш за все це – Божий день та велике релігійне свято на честь Божої Матері.
Звісно, в церквах проспівають: «Прийдіть, всі любителі празника, і прославмо чесний покров Божої Матері. Вона бо до Сина благально руки простерла, а її святим покровом весь світ покритий…». Проте мало хто почує, а ще менше хто зрозуміє значення цих слів. Не на таких піснях нас виховували, не Божими заповітами сповнені думки, дії, вчинки більшості.
На початку ХХ століття Папа Римський Пій під час зустрічі з єпископами Української греко-католицької церкви говорив: «Ваш народ не може загинути, тому що має дві запоруки: ваш народ любить Євхаристійного Ісуса і Пречисту Діву Марію. З цими запоруками народ не може пропасти».
То чи є зараз у нас ці дві запоруки? Чи виживе наш народ, чи загине, як багато величних народів в ході історичного розвитку людства. Чи український народ, його керманичі, лідери, влада й опозиція знає Бога, чи живе за його заповідями, чи хоча б намагається за ними жити. Чи церква, віра, свята й традиції служать за їхнім прямим призначенням? Чи вони є лише для того, щоб допомогти найбільш винахідливим та спритним досягти своєї, цілком конкретної, але такої далекої від Бога, мети їхнього земного життя.