Після остаточного (на сьогоднішній день) захоплення Росією Криму цілком логічними видаються спроби української влади юридично протистояти іноземній анексії наших територій. У цьому контексті треба розуміти і законопроект нардепа від «Батьківщини» Сергія Соболєва про статус окупованих територій. У ньому передбачено чимало справедливих обмежень на економічну діяльність країни-окупанта в автономії, на видобуток корисних копалин, на перевезення товарів, логістику тощо. Зокрема, йдеться про санкції до тих компаній РФ і третіх країн, чиї літаки чи судна здійснюватимуть рейси на окуповані території.
У цьому немає нічого нового. Якщо ви, приміром, без дозволу влади Республіки Кіпр відвідаєте так звану Турецьку Республіку Північного Кіпру, окуповану військами Туреччини, то ви не зможете в’їхати на грецьку частину острова. Якщо відпочиватимете в Абхазії чи Південній Осетії, матимете проблеми з відвіданням Грузії. Жителі Криму не зможуть бувати в країнах Європейського Союзу, США, Канаді і тих державах, делегації яких проголосували в Генеральній Асамблеї ООН за збереження територіальної цілісності України (таких виявилося рівно 100).
Однак у цьому загалом потрібному законопроекті є слабкі місця. Особливо в тому, що стосується відповідальності за колабораціонізм. Колабораціонізм – це співпраця з окупантом, ворогом держави, громадянином якої особа є чи була до захоплення. Коли Червона армія в 1941–1942 роках тікала на схід, залишаючи під нацистською окупацією десятки мільйонів підданих червоної Москви, колаборантом уважали будь-кого, хто навіть просто заробляв на прожиття, працюючи в дозволених загарбником установах. Вважалося, що справжня радянська людина повинна героїчно померти від голоду, бойкотуючи агресорів. Цікаво, що коли в 1944-му з Криму депортували місцевих вірменів, їх звинуватили в тому, що вони під окупацією вели дрібну приватнопідприємницьку діяльність: торгували, ремонтували взуття, шили одяг тощо.
Читайте також: Кримінальна політика і політична кримінальщина у Криму
У законопроекті Соболєва будь-яка вимушена співпраця з російською владою в Криму оголошується колабораціонізмом.
Однак постає просте питання: як жити в автономії приблизно 500 тис. українців і 300–350 тис. кримських татар, повністю ігноруючи окупантів? Хіба Українська держава цілком візьме їх на своє утримання? Навіть якби вона мала такий намір, ті ж таки загарбники обов’язково перешкоджатимуть його здійсненню. Як бути службовцям, учителям, лікарям, дрібним підприємцям, діяльність яких регулюють державні структури (тепер РФ)? Як бути студентам і школярам? Адже не вступати в жодні контакти з окупаційними структурами для них нереально… Та й чи можна вважати колабораціоністами жителів Галичини та Волині під владою Польщі у 1920–1939 роках? Проте їм доводилося вельми тісно спілкуватися з польською владою…
Напевно, колабораціонізмом треба вважати тільки участь у якихось акціях проти Української держави, у переслідуваннях прихильників України, у викоріненні на окупованих теренах української та кримськотатарської мов і національно-освітніх та культурних установ, у пропагандистських спецопераціях загарбників тощо. Звичайна трудова діяльність заради шматка хліба зрадою вважатися не може. Днями в ефірі одного з найпопулярніших ток-шоу кримська українка, вдова і мати двох неповнолітніх дітей запитала Арсенія Яценюка, як їй бути, адже без паспорта РФ вона стає в Криму людиною поза законом і без засобів для існування. Прем’єр патетично виголосив щось дуже патріотичне, але конкретно так і не відповів. Чому б саме для жителів тимчасово окупованих територій не зробити виняток із правил і не дозволити, враховуючи такий форс-мажор, подвійне громадянство? Коли люди в Криму зберігали б український паспорт і вимушено користувалися б паспортом РФ? Можна, звісно, всіх їх оголосити колаборантами і зрадниками й назавжди розірвати людські зв’язки між Україною та її громадянами в Криму…
Читайте також: Агресія Росії: генеза, мета, способи протидії та правові наслідки
Тут є ще одне моральне питання щодо того, хто перед ким більше винний. Чи має Українська держава моральне право звинувачувати громадян, які живуть на півострові, якщо вона та її військово-політичне керівництво не захистили тих людей від іноземної збройної агресії і без жодного пострілу віддали під окупацію? Може, саме цьому керівництву треба звітувати за свої дії перед Військовим трибуналом? У всіх державах за такі національні катастрофи карають дуже жорстоко.
Персонально представникові «Батьківщини» Сергію Соболєву: три найвищі посади в державі – в. о. президента і в. о. Верховного головнокомандувача, голови Верховної Ради і прем’єр-міністра – під час названих трагічних подій посідали його партайгеносе з «Батьківщини». Є питання до ВО «Свобода» та його висуванця на посаду голови військового відомства…
Сьогодні певна частина українських військових у Криму перейшла на службу до Збройних сил РФ. Так, це однозначне порушення присяги на вірність Україні. Однак як бути з тими політичними керівниками, генералами й адміралами в Києві, що кинули своїх військових на півострові напризволяще, не даючи адекватних наказів, нічого не роблячи для розблокування оточених частин, не дозволяючи оборонятися і застосовувати зброю?
А коли запізнілий дозвіл таки дали, це було зроблено цілком по-єзуїтськи, мовляв, дійте за обставинами й беріть усю відповідальність на себе, а ми ні за що не відповідатимемо. Тому чимало військовослужбовців почуваються зрадженими і підставленими офіційним Києвом, кинутими на поталу окупантам. Вельми показово, що ті українські військові, що виїхали з Криму, щоб і далі служити Україні, до тих своїх колег, що вчинили інакше, за їхнім твердженням, претензій не мають, не засуджують їх. Ось над цим треба замислитися у владних кабінетах Києва.
Читайте також: Як врятувати Україну?
В історії українського війська таке вже було. Згадаймо доволі сумнівні домовленості Симона Петлюри з Польщею, коли Українська галицька армія, вважаючи це (небезпідставно) зрадою, опинилася спочатку в таборі російських більшовиків, у якому стала називатися ЧУГА (Червона українська галицька армія). В основі того, що сталося, були недолугість і бездарність політиків, їхнє невміння й небажання наполегливо вчитися, швидко робити висновки, а головне – не втікати від відповідальності.
Не знаю, чи стануть в офіційному Києві оголошувати колаборантами кримських татар, але вони, кинуті всіма, також будуть змушені пристосовуватися до реалій. Бо невідомо, скільки триватиме окупація, а народ має вижити і зберегтися. Звісно, певне порозуміння чи принаймні позитивний нейтралітет із боку кримськотатарського народу дуже потрібен Путіну як аргумент у полеміці проти Заходу, мовляв, татари змирилися зі зміною статусу півострова і все можна спустити на гальмах.
Не виключено, що Путін, щось таки запропонує кримським татарам, можливо, навіть якісь форми автономної національної державності в Криму, приміром, кілька автономних районів, де татари становлять не менш як 30% населення (Бахчисарай, Джанкой, Судак, Алушта, Карасубазар). Якщо це зробить Путін, Україні буде дуже важко повернути Крим. Тому наша влада повинна діяти так, як вона зазвичай діяти не здатна: на випередження.
Читайте також: Каїне, де твій брат Авель?
Верховна Рада України має швидко ухвалити закон про визначення права кримськотатарського народу на створення Кримськотатарської автономії. Бо поки нічого подібного в українському парламенті не відбувається, президент Республіки Татарстан (суб’єкт РФ) Рустам Мінніханов готує зустріч російського президента з головою Меджлісу Рефатом Чубаровим. Цілком можливо, Путін начхає на небажання кримських росіян дозволити будь-яку кримськотатарську автономію і щось таки дасть, аби ізолювати кримських татар від України і Заходу й намалювати їм якусь (звісно, сумнівну!) етнічну перспективу в складі «великої Росії». Це абсолютно небажаний для України варіант розвитку подій на окупованих територіях, і тут київська влада має діяти якомога активніше. Необхідно створити спеціальну державну структуру, приміром Комітет допомоги окупованим територіям, який став би центром координації всіх зусиль щодо їх повернення, підтримував би постійні контакти з кримськими татарами й тамтешніми українцями, моніторив би порушення прав громадян України на півострові тощо. Треба діяти, бо слова, заклики, декларації не зупинять зовнішні сили, що мають на меті ліквідацію України як суверенної та цілісної держави.