Із цим процесом також пов’язаний нещодавній успіх мінісеріалу «Чорнобиль» (2019), що частково базується на книжці Алексієвич «Чорнобильська молитва». Білоруська письменниця (яка народилася в Івано-Франківську, а пише російською — промовистий сучасний феномен) ще від 1970-х років бере інтерв’ю в людей, які були свідками чи співучасниками різних історично значущих періодів і подій (колективізація, війни чи загалом життя в СРСР), й оформлює їх у специфічний уривчастий потік свідомості анонімних голосів епохи, оздоблює власними роздумами й іноді неоднозначно «редагує» та охудожнює чужі монологи.
Фільм Хлої Чжао — екранізація однойменного документального роману Джессіки Брудер, у якому змальовано долі американців похилого віку, що після світової кризи 2007—2008 року обрали кочовий спосіб життя, наймаючись на сезонні роботи та пересуваючись західними штатами на цілком комфортних фургонах, своєрідних новочасних «домах на колесах». І в цьому, звісно, легко простежується аналогія з возами-фургонами (так звані «конестога») американських переселенців у середині ХІХ століття.
Читайте також: Ідіот у бібліотеці
Крім трьох головних акторів (серед них утретє нагороджена «Оскаром» Френсіс Макдорманд) у кінострічці «Землі кочівників», усі інші — непрофесійні, тож «грають» самих себе — блукальців, які не вписалися в корпоративний світ, випадково з нього випали або залишили його внаслідок розважливого рішення. У фільмі також знявся активний пропагандист такого стилю життя — Боб Веллс, що взагалі перетворює мистецьке висловлювання на своєрідний маніфест попри те, що режисерка визначає жанр свого кіно як «драма».
Майбутнє культури — синтез фікшн і нонфікшн, щось на кшталт «Цікавої фізики» чи «Розважальної тригонометрії», або художня документалістика, коли в загальну історичну канву так вплетено недокументальні фрагменти, що їх годі вирізнити з-поміж об’єктивних фактів. Уже зараз є чималий попит на науково-популярні видання з «людським обличчям», коли складні факти подано не лише просто, а й персоналізовано, коли, умовно кажучи, продають не зміст книжки, а її автора-оповідача. Також продажу сприяє й те, що занудні дати й статистичні відомості фасують в обгортці вигадливого й необов’язково реалістичного сюжету, «підсолоджучи» безсторонню, а то й «гірку пігулку» правди розважальними ескападами.
«Оскар» — виразно американська нагорода, а тому є чудовими щорічним показником того, що відбувається в найпопулярнішій і найвпливовішій світовій культурі, яка визначає тенденції для всіх інших культур. Можна довго сперечатися про естетичну якість номінантів і доцільність чи недоцільність премії загалом, але, як на мене, найцінніший у ній — соціологічний складник, що перетворює рутинне вимірювання «загальної температури по палаті» на веселе шоу, де поміж іншого скажуть, куди нам рухатися далі.
США — країна емігрантів, і нова міграційна хвиля, хоч суттєво і призупинена коронавірусною хворобою, уже певний час вимагає осмислення, спонукаючи зокрема вкотре уточнити саме поняття «мігрант». Напозір ця проблема вже нібито давно з’ясована, але в нових обставинах вона змушує перевизначати «наших» і «ненаших» кочівників, що цілком вкладається в архетипне розмежування свій — чужий. Від Великого переселення народів до новітніх заплутаних імміграційно-еміграційних маршрутів незмінним лишається прагнення знайти істину в самому переміщенні з точки А в точку Б, виправдовуючи кочові бажання різноманітними причинами аж до банального «риба шукає, де глибше, а людина — де ліпше».
Читайте також: Ходи, королево, ходи
Старі номади — часто завойовники, яких ми чудово знаємо ще з кіммерійсько-скіфських часів, натомість новітні номади — часто свідомий вибір натхненної безпритульності, а не передбачуваної стабільності й кар’єризму. Хоча компромісні рішення теж є — так звані цифрові кочівники, фрілансери, які працюють віддалено, і тому їхнє пересування обмежене хіба що зоною стабільного інтернету.
Знаково, що й сама Хлоя Чжао — емігрантка, яка народилась у Пекіні, проте з 15 років жила спочатку в Англії, а потім в Америці. В інтерв’ю вона не дуже позитивно відгукується про свою Батьківщину, тож не дивно, що в Китаї тріумф «Землі кочівників» не вважають дотичним до китайської культури, а новина про «Оскар» потрапила під цензуру, як і будь-які згадки про саму режисерку. Отак «свої» вирішили, що одна зі «своїх» стала їм «чужою», тоді як нація, що складається з «чужинців», спокійно й без зайвого галасу поглинула чергову «несвою» й довірила їй знімати блокбастер «Вічні», що має вийти наприкінці 2021 року. Тож колись дивна ситуація, означена в заголовку радянського фільму «Свій серед чужих, чужий серед своїх», поступово стає нормою нашого такого ненормального світу.