Велика Британія може багато чого повчитися в Польщі та майже будь-якої іншої країни посткомуністичної Європи. В цих країнах, як і в більшості західноєвропейських, коаліційна політика є нормою. Демократія має дві фази: по-перше, ти борешся на виборах, щоби здобути якнайбільше голосів та місць у парламенті. По-друге намагаєшся досягти якнайкращої угоди з коаліційними партнерами, прийнятної для ваших виборців, політики та принципів. Це обов’язково включає компроміс як щодо того, що треба зробити, так і щодо того, хто це має робити. Деякі провідні партійні політики можуть не пасувати до коаліції, тож вони мають подати у відставку або відійти від справ. Це не страшно – переговори про таку угоду та її реалізація є тим, в чому політики мали би бути вправними.
Але не в Британії. Принаймні так не було дотепер. Якщо зважати на реакцію британської преси кількох останніх днів, можна подумати, що британцям загрожує революція або державний переворот, а не політичний процес, який у решті країн Європи цілком нормальний. Ситуація проста. Консерватори вибороли більше, ніж інші, місць у парламенті та понад третину (36%) голосів, і все ж їхніх 306 депутатів недостатньо, щоб сформувати уряд більшості. Ліберальні демократи здобули майже четверту частину голосів, проте завдяки дивній виборчій системі Британії мають менше десятої частини місць у парламенті (57). Правляча Лейбористська партія здобула менше 30% голосів і тільки 258 місць.
Золота акція
Отже, в ліберальних демократів була золота акція. Вони могли сформувати формальну коаліцію чи з лейбористами, чи з консерваторами. Або ж могли дозволити кожній із великих партій сформувати уряд меншості. Та вони зробили очевидний вибір – новий прем’єр-міністр, лідер консерваторів Девід Камерон заявив про формування правлячої коаліції з ліберал-демократами. Це відповідає двом великим пріоритетам ліберальних демократів. Перший – змінити електоральну систему, найімовірніше на французький варіант альтернативного голосування, який зберігає одномандатні виборчі округи і водночас дозволяє виборцям виявляти свою прихильність до різних кандидатів, а не просто ставити один-єдиний хрестик навпроти імені свого улюбленця. Ця система забезпечить ліберальним демократам більше місць та знищить одну з їхніх найболючіших проблем – віру в те, що в більшій частині країни голос, відданий за ліберальних демократів, – це змарнований голос.
Інший пріоритет ліберальних демократів – дати відповідь на подібне запитання: навіщо голосувати за партію, яка зазвичай здобуває третє місце та ніколи не отримує влади? Ліберальні демократи мають показати, що вони є партією влади, а не протесту. Партія пройшла тривалий шлях за останні 40 років. У 1970-му вона мала шістьох членів парламенту й не контролювала жодної місцевої ради. Сьогодні в неї 57 депутатів у парламенті й вона регулярно бере участь у коаліційних адміністраціях деяких найбільших міст країни.
Попри всю їхню силу в місцевому самоврядуванні (а також в асамблеях Уельсу та Шотландії), ліберальні демократи ніколи не мали справжньої влади в національному парламенті у Вестмінстері. В них є блискучі парламентарії. Речник із фінансових питань Вінс Кейбл – один із найпопулярніших і найшановніших політиків країни. В них сильні позиції в невиборній Палаті лордів, де жодна партія не має більшості. Натомість у виборах після виборів їх посунули в місці, що є справді важливим, – у Палату громад.
Фальшивий світанок – це фальшивий початок дня. Проте 1974 року вони були за крок від домовленості з адміністрацією консерваторів Едварда Хелса, які програли вибори. Та Хелс таки не погодився на принципову поступку – зміну виборчої системи. В 1978–1979 роках завдяки ним тримався на плаву міноритарний уряд лейбористів. Але кожен уряд, що його обирали після того, мав більшість – і вони автоматично опинялися на узбіччі.
Нині ліберальні демократи впевнені, що це не повториться. Вони вели дуже затяті перемовини спочатку з консерваторами, а потім – із лейбористами. Й з обох сторін витиснули обіцянку змінити виборчу систему. Вони також добилися падіння вже екс-прем’єр-міністра й лідера лейбористів Гордона Брауна, беззаперечного лузера цих виборчих перегонів. Аби підвищити рейтинг своєї політичної сили, він пообіцяв передати вже цього року лідерство в партії комусь іншому. Це був величезний трофей для ліберальних демократів, здобутий ними ще навіть до початку роботи в уряді.
Найскладніше запитання, що стоїть сьогодні перед ними: чи справді вони здатні відмежуватися від своєї нещодавньої історії та скористатися пропозицією. Ліберали (попередники ліберальних демократів) стали партією влади в Британії після своєї великої перемоги на парламентських виборах 1906 року. Тоді вони заклали фундамент нинішньої моделі держави соціального добробуту. Перша світова війна позбавила їх реноме великої реформістської правоцентристської партії на британському політичному полі. Після економічного спаду 1930-х вони були майже повністю витіснені з політичної арени лейбористами.
Нині ліберальні демократи мають усі шанси повернутися на цю територію. Лейбористська партія деморалізована та поділена зсередини між наступниками Тоні Блера, які бачать її як ринково орієнтовану центристську силу, та лівими, які вийшли з профспілок. Лейбористи видаються старомодними: ця партія асоціюється з великими урядами, неефективними рішеннями, авторитарною антитерористичною політикою. Ліберальні демократи пропонують привабливіший, лівоцентристський порядок денний, який спирався б на місцеві ініціативи та солідарність людей, а не державну бюрократію. Вони пропонують найкращу політику щодо громадянських свобод. І вони вільні від помилок у зовнішній політиці, котрі дамокловим мечем висять над іншими партіями. Вони єдині виступали проти війни в Іраку. На відміну від консерваторів вони не є рефлекторними єврофобами. На відміну й від консерваторів, і від лейбористів, вони не сидять на гачку в хитрих ділків, що дають мільярди на виборчі кампанії. Якраз навпаки, їхня основна проблема – брак коштів.
Ціна успіху
Входження в урядову коаліцію з консерваторами має свою ціну. По-перше, лейбористи швидко отямляться. Багато ліберальних демократів, яким інстинктивно ближчі ліві погляди, просто відсахнуться від своєї партії, будучи не в змозі змиритися з тим, що консерватори неодмінно скоротять урядові витрати.
Але провалена спроба увійти до уряду матиме ще вищу ціну. Будь-який уряд буде змушений суттєво скоротити свої витрати, адже дефіцит держбюджету країни сягнув 12%. Якби ліберальні демократи підтримали дискредитованих лейбористів, вони скомпрометували б свій імідж прихильників великих змін. Натомість із консерваторами нині в них багато спільних інтересів: радикальна реформа освіти, завершення надто дорогої та непопулярної програми видачі нових національних посвідчень особи, удосконалення виборчого законодавства, що унеможливило б незаконне голосування поштою. З останнього, до речі, безсоромно скористалася Лейбористська партія.
На ліберальних демократів уже почали наїжджати ЗМІ, які належать Руперту Мердоку та іншим товстосумам. Напрочуд довго ці люди торгували британською політикою на власний розсуд: вони привели на Даунінг-стрит Тоні Блера (чи принаймні вони вірили, що це їхня заслуга), вони ж мали намір привести тепер туди Девіда Камерона. Їхнє нинішнє невдоволення – це перший знак, що відбувається щось правильне й насущне.
Британці однозначно не хочуть нових виборів уже зараз. Ліберальні демократи не зацікавлені в позачергових виборах, на яких і консерватори, й лейбористи зроблять усе можливе, аби отримати більшість і вже не потребувати підтримки іншої сили. Ключова умова коаліційної угоди – ніяких дострокових виборів. Виборцю треба дати чотири роки, щоб визначитися зі своїм «відчуттям».
Відтепер британцям доведеться звикати до того, що урядовцям потрібно постійно домовлятися, шукати консенсус, аби ухвалювати важливі рішення. З 1945 року, всі вже звикли до конфронтаційної біполярної політики. Виборча реформа може перетворити ліберальних демократів на сірих кардиналів британського політикуму. Витіснення Лейбористської партії, потужної лівоцентристської сили, з провладного Олімпу – це справа наступного покоління ліберальних демократів. Проте перш ніж довести свою здатність користатися з урядової влади, вони мають її отримати.