Книжки про минуле

Інші ярмарки новими виданнями читача зазвичай не балують. Але цього року навіть на «Арсеналі», який нещодавно завершився, нових видань виявилося негусто. Проте якщо зважити на той факт, що книжковий ринок в Україні від початку року взагалі майже завмер, то навіть ті кілька десятків книжок, які з’явилися днями, вже можна вважати подією. Про найцікавіші з них і поговоримо.
Насамперед маємо кілька цікавих перекладних видань. Легко й захопливо читається «Кабульський книгар» норвезької журналістки та письменниці Осне Сайєрстад. Осне відома насамперед як кореспондент у гарячих точках (Афганістан, Ірак) і як авторка книжок про ці країни. «Кабульський книгар», що в оригіналі вийшов ще 2002 року, свого часу був світовим бестселером. Історія починається з того, як після завершення бойових дій авторка затрималася в Кабулі й зайшла до місцевої книгарні, де познайомилася з її власником Шахом Муххамедом (у романі його ім’я заховане за псевдонімом Султан Хан). Зацікавившись особою нетипового афганця (бо займатися книжковим бізнесом у країні, де три чверті населення неписьменні, доволі сміливо), Сайєрстад надумала написати про нього, а також про його родину, про побут, місцеві традиції та ментальність. Врешті, про історію й поточну політичну ситуацію. Оповідь про книгаря приваблює також дуже жвавою реакцією авторки на все, що їй випадає споглядати, починаючи від ставлення афганських чоловіків до жінок і завершуючи способами повоєнного виживання. Читачеві доведеться вболівати разом із авторкою, а заодно дуже нетипово пізнавати країну, про яку, здавалося б, ми знаємо більше.
«Мрець у бункері» австрійського письменника Мартіна Поллака в оригіналі вийшла ще у 2004-му. Про Поллака українському суспільству годилося б знати більше, адже він уже багато років пропагує українську літературу серед німецькомовної аудиторії. Проте не тільки з цієї причини. «Мрець у бункері» – дуже важлива і зболена книжка для самого автора, для його німецького читача і такою мала би стати для українського, адже в ній ідеться про доволі близький нам, проте ще невідомий досвід: літератор описує історію життя свого рідного батька, працівника гестапо, намагаючись збагнути і його, і себе. Дитячі спогади, міркування зрілого чоловіка й безліч архівних матеріалів переросли у відвертий текст, у якому автор дошукується причин саме такого ходу історії і певних людських вчинків. Спокійно, максимально об’єктивно й без засудження, тільки з великим жалем і почуттям провини. Україні – з її комуністичним минулим – також було б незайвим намагання переглянути свою історію, її причини й наслідки. А поки що читаймо Мартіна Поллака.
Книжка Катаржини Тучкової «Житковські богині» (у Чехії видана 2002 року) – бестселер на батьківщині письменниці, у Чехії. Її авторку нагороджено кількома преміями. У «Житковських богинях» сюжет також тримається на родинній історії й прагненні осмислити минуле. Головна героїня – Дора Ідесова, нащадок богинь (знахарок), мешканок Білих Карпат, маючи фах етнографа, пише наукове дослідження й водночас намагається реконструювати історію власної родини. Коли у 1990-х вона дістає доступ до архівних матеріалів, її дослідження й уявлення про тему стають ще драматичнішими і несподіванішими.
З творів українських письменників насамперед привертають увагу «Ліхіє дев’яності: любов і ненависть в Ужгороді» Леся Белея, написані в жанрі художнього репортажу. Молодий письменник оповідає про вельми непростий період новітньої історії на прикладі свого рідного міста. Будучи дитиною 1990-х, свою структуровану розповідь він побудував на власних спогадах, а також на спогадах інших людей, які були в ту епоху школярами, студентами, викладачами, барменами, кримінальниками, заробітчанами тощо. Як наслідок – маємо видання, що не тільки ностальгує за тим часом, котрий начебто й не варто згадувати райдужно, а й намагається зробити висновки, як дев’яності вплинули на нас нинішніх, який досвід ми здобули і як застосовуємо його до сьогоднішніх реалій. «Ліхіє дев’яності» є першою книжкою в оголошеній серії видань про інші міста України. Тому читаймо про Ужгород, а далі буде.