У неділю завершився ХIІ Міжнародний фестиваль «Книжковий Арсенал». 35 тисяч відвідувачів, 160 подій, 10 виставкових проєктів і 4 книжкові колекції, 100 українських видавництв та 5 книгарень. Сухі цифри, за якими ховаються чотири насичені емоціями й враженнями дні, безліч зустрічей, розвіртуалень і сюрпризів.
Серед сюрпризів, які найчастіше згадували відвідувачі, — це величезні черги, у яких треба було вистояти під дощем або під сонцем. Утім, я найдовше стояв пів години, але це через перевірку, яка була ретельніша внаслідок відвідин першої леді. Іншою несподіванкою для багатьох, хто менше останнім часом купує книжки, стали ціни на нові видання — у середньому 350 гривень і вище. Це порівняно невелика сума, але, як видно з фотозвітів у соцмережах, не так багато людей набирали книжки величезними стосами, найчастіше їх було три — п’ять. Однак ковідні часи привчили нас купувати онлайн зі знижками або за передзамовленнями, тож на «Книжковому Арсеналі» читачі й читачки вже полювали або за новинками, або за якимись раритетами. Та на те він і фестиваль, а не магазин, що можна побачити літературних зірок і взяти в них автографи або ж послухати цікавих доповідачів чи дізнатися плани видавництв. Де ще можна за годину побачити Забужко й Андруховича, Михеда й Чеха, а також усіх модних блогерів і блогерок? Без офлайн-фестивалів звикаєш так рясно натрапляти на них тільки в інтернеті, тож зустріти їх усіх наживо подібно до якогось 4D-кіно або найкрутішої віртуальної реальності з обіймами й рукостисканнями, коли тебе не покидає враження певної нереальності того, що відбувається.
Олеся Островська-Люта, генеральна директорка «Мистецького Арсеналу», так узагальнила цю подію: «“Книжковий Арсенал” — це мультидисциплінарний фестиваль, на якому осмислюються найважливіші питання нашого суспільства саме в контексті книжки. Цього року куратори фокус-теми, тобто того великого питання, навколо якого розгорталися всі дискусії, — Тетяна Огаркова й Володимир Єрмоленко — запропонували таку метафору — “Життя на межі”. Її гірким утіленням і закликом до підтримки книжкового Харкова стали спалені наклади з друкарні “Фактор-друк” цього міста, представлені на окремому стенді. А в подіях програми фестивалю ми разом осмислювали досвіди, які проживає нині вся країна, наша культура та її люди».
Крім інсталяцій та картин, саме ці обвуглені книжки дійсно вражали якимсь потойбічним і водночас дуже реальним нагадуванням, що в нас триває війна, яка не тільки про вбивство людей, а й про вбивство культури. І про крихкість нашої культури. Бо ж, як виявилося, на «Фактор-друці» виходила приблизно третина всієї кількості книжок в Україні. І поцілили в неї невипадково саме перед «Книжковим Арсеналом», бо це символічне знищення. Одразу після ракетного удару по друкарні 23 травня було багато дописів про спалені книжки, та й стенд на фестивалі мав назву «Книги, убиті Росією», однак менше згадували сімох загиблих працівників «Фактор-друку» (Тетяну Храпіну, Романа Строгого, Світлану Риженко, Ольгу Курасову, Олену Нінадовську, Ганну Минаєву, Дмитра Шила), і це прикро, бо ж книжки можна надрукувати знову, а людей не повернути. Сумно, як за останні два роки ми звикли до щоденних людських утрат і дуже швидко забуваємо зниклі імена, бо ж їх уже так багато…
Читайте також: Від СВУ до СВО: тривалі наслідки компромісів 1930-го
Водночас це ще одна історія про парадоксальний український оптимізм. Бо відновити роботу друкарні обіцяють до кінця року. Й оптимісти — це синонім до відвідувачів «Книжкового Арсеналу». Бо як інакше можна назвати те, що люди, цілком свідомі потреби економити й нашого непевного майбутнього, усе ж ідуть на фестиваль і купують недешеві книжки, які не є предметом першої потреби. Розлите в повітрі відчуття постійної загроженості нашої культури дуже мотивує підтримувати авторів і видавців. Це якась захисна реакція, підсвідома спонука згуртуватися довкола найціннішого й водночас найвразливішого. Та й назва фестивалю в теперішні мілітарні часи стала напрочуд символічною. Книжки на «складі зброї та військового спорядження» — це, безсумнівно, продовження нашої традиції оспівування слова як криці й меча духовного. Тому й книгарні нині — це теж своєрідні зброярні, хоч я проти того, щоб казати про культурний фронт (та інші цивільні фронти), бо це незаслужено урівнює його зі справжньою територією бойових дій.
«Книжковий Арсенал» укотре став святом літератури, її творців і поціновувачів. Укотре заперечивши сумнозвісну нещодавню тезу одного бізнесмена: «Українці читають мало. Книжки не купують». Він, звісно, просто так винахідливо піарив відкриття своєї книгарні-кав’ярні, але, як то кажуть, неприємний осад лишився. Однак не в нього, бо його магазин мав аж два стенди на Арсеналі, адже «це просто бізнес».
Попри те що на самому фестивалі лунала теза, ніби більше купують перекладну літературу, у наявних рейтингах видавництв серед лідерів книжки саме українських авторів та авторок: Андрія Сем’янківа, Катерини Липи, Артема Чеха, Ярослави Литвин, Марічки Паплаускайте, Валерія Пузіка, Олександра Ірванця, Дмитра Кулеби, Олександра й Павла Михедів, Вікторії Амеліної, Сергія Фурси, Валерії (Нави) Суботіної та багатьох інших. Серед назв — як нові книжки, так і старі, тож це не лише інтерес до ще не прочитаного, а до всього українського загалом. Чергова хвиля народного зацікавлення своїм, спричинена цього разу не надто веселими обставинами повномасштабного наступу на нашу країну й культуру. Звісно, можна сказати, що 35 тисяч відвідувачів «Книжкового Арсеналу» на тлі багатомільйонного населення України — це крапля в морі, проте й крапля камінь точить. І українськомовні видання, як свідчать дії загарбників на окупованих територіях, лякають їх саме своєю ідеологічною зарядженістю, як наладнована рушниця, стверджують нашу окремішність і самобутність лише самим фактом існування української книги. Тож навіть 35 тисяч адептів українського слова — це вже доволі багато за теперішніх обставин, щоб лишатися хоч і стриманим, але оптимістом і вірити, що наше життя на межі літератури й смерті заслуговує на перемогу.
