Найгучніша з новинок початку весни – своєрідний посібник «Як розмовляти з дітьми про мистецтво» французької авторки Франсуази Барб-Ґалль, видання, що може бути цікаве «натхненним батькам і педагогам», як свідчить анотація, тобто таким, які прагнуть перед собою та малюками грамотно ставити питання розуміння живопису й критеріїв, за якими певний твір стає надбанням людства. Книжку «Як розмовляти з дітьми про мистецтво» пропоновано для спільної роботи дорослих із дівчатками й хлопчиками, що сприятиме розвитку інтелектуальної комунікації в родині. Франсуаза Барб-Ґалль обрала зручний і правильний для таких цілей формат коротких запитань та відповідей на загальні теми, що стосуються живопису, використавши приклади обговорення окремих полотен, що давно стали класикою і нині експонуються в найвідоміших музеях світу. В наших реаліях для вічно заклопотаних батьків це видання стає ще й своєрідним викликом і тактовною пропозицією спільної з дитиною освіти, адже бесіди про живопис починаються й завершуються відвідуванням музею, поміж якими – пошук інформації, осмислення, обговорення тощо. Схоже, сучасні українські тата й мами виклик прийняли, бо пропонований посібник уже кілька тижнів перебуває в топах продажів поодиноких вітчизняних книгарень.
Читайте також: Книжки для тих, кому болить
Інша перекладна новинка, що претендує на захопливе прочитання, – багаторічний бестселер чеської письменниці Ірени Доускової «Гордий Будьщо». Написано книжку було ще 1998 року, проте вона досі залишається актуальною навіть на батьківщині: скажімо, чеські театри й нині збирають повні зали глядачів на вистави за її мотивами, а авторка за роки, що минули відтоді, вже написала два томи продовження. Після багатьох перевидань і перекладів кількома європейськими мовами «Гордий Будьщо» дійшов до українського читача аж нині, як завжди, із запізненням, хоча основна тема оповіді нам дуже близька: радянська окупація, що в Чехії, як відомо, обмежилася 1968–1989 роками. У центрі оповіді Ірени Доускової – життя й клопоти восьмирічної школярки Геленки Соучкової. Обрана авторкою форма оповіді – від імені дівчинки, яка не розуміє або тільки починає розуміти складний і здебільшого безглуздий світ змін довкола, – додає книжці не тільки легкості прочитання (вона таки «ковтається» за вечір і залишає приємний післясмак), а й чимало можливостей у зображенні «втрачених» 1970-х. Скажімо, сам «Гордий Будьщо», про якого Геленка чує вірш по радіо, в її уяві вимальовується відважним індіанцем або партизаном, згадка про котрого підбадьорює дівчинку в прикрих ситуаціях. Однак наприкінці книжки це наймення виявляється лишень першим рядком із типового соцреалістичного вірша «Гордий будь, що встояв». Власне, її розчарування – тонка метафора чеської «нормалізації», найадекватніше іронічне бачення її очима дитини, чиї батьки, актори театру, як інакомислячі втрачають друзів, роботу і врешті змушені переїхати з невеликого містечка до омріяної Геленкою Праги.
Читайте також: Проблема не-читання як проблема що-читання
Ще одна перекладна новинка – сучасний американський роман Дженіфер Еган «Візит загону горлорізів». Український читач не тільки давно забув, який вигляд має найновіша література США, а й останнім часом не балуваний книжками, які не порушують тем ідентичності, складного історичного минулого тощо. Тому «Візит…» – справжній подарунок для тих, хто скучив за якісною психологічною прозою без травматичних історичних доважків, але зі складною структурою та об’ємним зображенням дійсності, вважайте, 3 D в літературі. Дженіфер Еган, до слова, лауреатка Пулітцерівської премії саме за пропонований твір, спробувала відмовитися від лінійного письма, розкидавши своїх персонажів по різних розділах (котрі можна розглядати також як окремі оповідання) в різні часи їхнього життя, то додаючи оповіді темпу, то сповільнюючись, аби сфокусуватися на окремих життєвих ситуаціях, ба навіть фразах, виводячи в кожному розділі в центр сюжету то одного, то іншого, то до, то після. Калейдоскоп доль і поодиноких епізодів минулого, теперішнього й майбутнього дає в кінцевому підсумку відчуття не тільки багатоплановості, а й плинності всього. Тому, мабуть, найголовніший персонаж роману таки час. «Через двадцять років ти вже не маєш привабливого вигляду, особливо якщо тобі видалили половину нутрощів. Час – горлоріз, правда?» – каже Боско, який в іншому розділі був рок-зіркою, а в цьому – огрядний чолов’яга, що перехворів на рак і доживає останні похмільні дні, проте ще прагне зробити останнє в своєму житті шоу: винести на сцену власну смерть під час великого турне. Усі персонажі так чи інак мають стосунок до важкої музики й сучасних технологій, багато з них починали в 1970-х як учасники спільного музичного гурту, а згодом розбрелися світом – кожен зі своїм успіхом чи провалом, із власним проживанням часу і ставленням до нього.
Наступні книжкові новинки, які видавці не змовляючись готують до весняного «Книжкового арсеналу», припадуть десь на пору цвітіння тюльпанів, і найбільше читацьке сподівання – отримати не тільки перекладну, а й українську якісну прозу, хоч би й лінійну.