У 2016 році президент Центрального університету штату Коннектикут у Новій Британії. Джон Міллер провів дослідження у понад 60 країнах (України серед них не було), щоб дізнатися, які народи найграмотніші, де одним із чільних критеріїв і був рівень популяризації читання в кожній окремій державі. Найважливіше, що дослідження базувалося не лише на тестах-опитуваннях респондентів, а і на таких об’єктивних чинниках, як кількість, доступність і обсяг бібліотек і книгарень, а також наклади друкованих газет і журналів, співставлених із кількістю населення, і роками навчання. У підсумку Міллер разом із Майклом Маккеною видали наукову розвідку «Світова грамотність. Як оцінювати країни та чому це важливо» (2016), де наведено дуже багато цікавих висновків. Зокрема те, що «немає суттєвої кореляції між роками обов’язкового навчання в школі та витратами на освіту, а також результатами тестів». І найважливіше: країни-переможці мають таку високу грамотність передусім тому, що «їхня монолітна культура цінує читання». Ось перша двадцятка їхнього списку: 1) Фінляндія; 2) Норвегія; 3) Ісландія; 4) Данія; 5) Швеція; 6) Швейцарія; 7) США; 8) Німеччина; 9) Латвія; 10) Нідерланди; 11) Канада; 12) Франція; 13) Люксембург; 14) Естонія; 15) Нова Зеландія; 16) Австралія; 17) Велика Британія; 18) Бельгія; 19) Ізраїль; 20) Польща.
І про стратегії того, як різні країни промотують читання книжок можна писати окремі статті, бо національні особливості суттєво різняться. Так, скажімо, скандинави здавна мають доволі закриті культури, на яку мало впливають освітні традиції інших країн ЄС. Тоді як про досконалу шкільну систему в Фінляндії вже написано дуже багато, особливо щодо інклюзії та окремих програм для дітей, які не встигають, зокрема, із читацькими навичками (деякі школи на волонтерських засадах задіюють із такою метою бабусь і дідусів як помічників). Серед інших факторів: одна з найкращих і найсучасніших бібліотечних систем у світі; кожна родина підписана хоча б на одну газету; іноземні програми і фільми не дублюють, а показують із субтитрами; родинною традицією є читання книжок дітям перед сном; варіативні шкільні програми з літератури для хлопців і дівчат (передусім жанри і тематика) тощо.
Читайте також: Україна книжна: чого бракує нашим читачам?
У всіх країнах із вище зазначеного переліку Міллера водночас існує декілька державних і недержавних проєктів, які розповідають про читання як задоволення чи нагадують про інформаційну чи візуальну цінність книги. Так у Норвегії від 2001 року діє загальнонаціональна кампанія «Foreningen !les» (Асоціація «Читай»), яка покликана заохочувати норвежців читати більше. Серед її завдань затверджено такі: зробити сучасну літературу доступною для цільових груп; дати дітям та молоді арену для читання, письма та висловлення думок про літературу; надати вчителям інструментарій для роботи з сучасною літературою в класі та у співпраці з учнями; розвиток посередницької ролі в школах і бібліотеках; звернення уваги на рольові моделі читачів. Тобто загалом, крім усебічної популяризації, це ще й налагодження зв’язку між різними інституціями, які можуть промотувати читання. Крім цього, в Норвегії існує чимало поетичних і прозових конкурсів і нагород для юних письменників, читачів і критиків.
На Сході теж багато подібних проєктів. Наприклад, в Китаї від 2007 року функціонує програма «Союз радісного читання «Кам’яний суп»», яка пропагує любов до книги, наголошуючи на «емоційних та особистих аспектах читання». Їхній підхід має кілька основних принципів: багато доступних книжок; час для того, щоб почитати; викладачі та співробітники, які захоплюються читанням.
Якщо дещо узагальнити, то різноманітні світові програми для популяризації наголошують на тому, що найефективніше прищеплювати читацькі навички якомога раніше, а тому більшість таких ініціатив спрямовані передусім на дітей і насамперед на формування культури читання в молодшій школі.
Серед численних і загальних рекомендації зазначають такі:
- більше читати дітям уголос у дитсадочках і початкових класах;
- учителям треба бути рольовою моделлю і частіше розповідати про те, що вони читають;
- зацікавлювати текстами на різні теми (більше уваги приділяти національним легендам і міфам);
- показати те, що існують різні жанри (враховувати вік і гендер);
- створювати тематичні бібліотечки в класі;
- облаштовувати зручні місцинки для читачів по всій школі;
- залучати до освітнього процесу авторів книжок;
- робити читацькі конкурси з нагородами;
- святкувати дні, пов’язані з письменниками чи їхніми творами;
- влаштовувати літературні подорожі й екскурсії;
- заохочувати учнів рекомендувати книжки одне одному.
Крім того, в США активно впроваджують програму D.E.A.R. (Drop Everything And Read — «кинь усе і читай»), запропоновану дитячою письменницею Беверлі Клірі і популяризованою її видавцями. Щороку 12 квітня у її день народження в американських школах, які беруть участь у цій програми, усі заняття відміняють і натомість діти цілий день мовчки читають книжки. Зазвичай ця акція триває з різною періодичністю десь місяць, але дедалі більше освітніх організацій залучають учнів до D.E.A.R. в ті дні, коли вирішить педагогічний колектив. Інколи це може бути несподівано для школярів і зроблено, як гра: лунає спеціальний дзвоник, і всі мають кинути свої справи та десь пів годинки просто щось почитати для задоволення. Подібно в Англії, зокрема, прийнято раз на тиждень робити день читання і для цього виділено спеціальні місця, де можна комфортно всістися з книжкою.
Читайте також: Шевченківська премія з літератури: номінанти, скандали і тенденції
Отже, любов до книги і читання — це те, що бажано плекати у людини змалку, бо тоді це простіше прищепити, зацікавивши, аніж у дорослому віці, де доведеться конкурувати зі значно потужнішими розвагами. Втім, якщо держава прагне мати освічений і грамотний народ, то популяризувати читання треба на загальнонаціональному рівні і із залученням значних ресурсів, які, за продуманого і чітко розрахованого використання, безсумнівно матимуть свої плоди. Поки ж маємо досить розмито сформульовану Стратегію розвитку на 2023 – 2032 роки «Читання як життєва стратегія», розроблену Міністерством культури та інформаційної політики, в якій багато популізму, мудрованих формулювань і цифр, але поки мало зрозуміло наскільки вона життєва і дієва, і чи не лишиться черговою мертвонародженою ідеєю міністра Олександра Ткаченка. Час покаже, а поки, як і віддавна, у нас головним популяризатором читання для дітей лишається сім’я, а не уряд чи його міністерства зі своїми планами і розробками, хоча успішних закордонних варіантів безліч, та, вочевидь, урядовцям зручніше керувати народом, який мало читає.