Я зайшла сюди випадково – просто, коли маю час, не минаю жодної книгарні. Взяла книгу з полиці, погортала, повернула на місце. Одну, іншу… «Я хочу порадити саме вам потрібну книгу», – звернувся до мене господар. Це було сказано зовсім не так, як у рідній столиці, де консультанти з табличками на грудях запитують: «Ви шукаєте щось конкретно?» Після такого звернення я завжди хитаю головою і швидко виходжу. Розмова зав’язалася зовсім інша. Я навіть дістала диктофон.
Валерій Луценко тримає цю маленьку книжкову крамницю на одній із вуличок у центрі Полтави вже 6 років – неабиякий термін для часів, коли вивіски на магазинах змінюються мало не тричі на рік. На книжковий ринок він потрапив ще в 1960-ті роки – тоді це був харківський клуб, в якому обмінювали та продавали книжки. «Нас ганяли-розганяли і міліція, і пожежники, – розповідає Валерій Якович. – Але ми потроху вчилися розповсюджувати книгу».
– І як сьогодні йде книготоргівля? (доки запитую, до лавки заходить покупець і вітається зі старим знайомим).
– Книги купують, і купують непогано. Але та книга, на яку є справжній, а не одноденний попит, має нести серйозну інформацію. Найдефіцитніша література зараз – це старі довідники із найрізноманітніших напрямів науки, технологій, професійного досвіду. Ніхто їх не оновлює та не перевидає. Це насправді проблема державного рівня, але ніхто нею не переймається – радянські видання частково або повністю застаріли, а ми просто не зможемо перекласти тисячі потрібних томів. Та й якість перекладів нижча будь-якої критики: лише Київська Могилянка перекладає непогано та «Основи» – інші видавництва просто женуть халтуру. Нині у книжковому світі з кожним роком стає усе гірше й гірше. Планка опускається до бордюру. Немає книг. Ми вже починаємо називати письменниками людей, яких у радянський час не пустили б на сторінки хоча б трохи шанованого літературного журналу. Якось один головний редактор великого видавництва сказав мені, що йому однаково, що і як автор пише, аби тільки писав швидко та багато: «Дамо рекламу, і із третьої-четвертої книжки дістанемо прибуток. І чим більше буде в тексті скандальних нісенітниць, які дратуватимуть читача, тим краще».
– А які книги у вашій лавці є бестселерами?
– У новітній художній літературі взагалі немає бестселерів. Є жуйка, серіали – Дарію Донцову приходять купувати з повним переліком 80-ти з лишком книжок, шукають пропущені серії. Але до мене ніхто не приходить спеціально за Донцовою. У мене інший підхід – цільова робота з книгою. От, припустимо, книга «Йшла по дорозі людина» Отара Чиладзе, написана 25 років тому, була свого часу представлена на Нобелівську премію. Із цією книжкою ми працювали кілька років. Ми продали її тільки в Полтаві 20 тисяч екземплярів – по всій Україні в багато разів менше. Думаю, якщо в Київ вона взагалі потрапила, то випадково на кілька розкладок: я відчував, що вона матиме попит, брав її стільки, скільки міг дістати, і не помилився. Тому що правило моє дуже просте: коли покупець приходить і просить, дайте мені щось, схоже на те, що я читав минулого разу за вашою рекомендацією, така книга в мене обов’язково має бути.
–Як же ви обираєте саме такі книжки?
– Як? Це відчуття. Інколи – випадок. Наприклад, ще студентом я прочитав «Легенду про Сан-Мікеле» Акселя Мунте, автобіографію шведа за походженням та лікаря за професією, який жив у Франції та інших країнах наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. Книга мене тоді вразила, і коли видавництво Захарова перевидало її кілька років тому, я особисто замовив у Москві досить вагому частину накладу – без цього її б взагалі в Україну не завезли. Чи правильний це був вибір – потрібно читати, сперечатися, але мої покупці мені були вдячні. До речі, зауважу, я ніколи нічого не рекламую. Просто можу порадити, не більше. Це попереду новітньої літератури біжить рекламник, тому продати розкрученого Любка Дереша набагато легше, ніж книгу з філософії чи історії. На нього в сто разів більше клієнтів, ніж на іншого автора, про якого не чули з екранів телебачення, але це – максимум півроку, потім з’явиться інший кіч, підтриманий рекламою. Це схема «розкрутили – продали – розкрутили». Але парадокс нашого часу: Чехова сьогодні все ж таки легше продати, ніж Дереша. Тому надія на повернення до справжніх пріоритетів лишається.
– А що самі читаєте?
– Зараз – Мережковського, Розанова. Фантастику можу почитати, з останнього – Дена Сименса з його «Гиперіоном». Ще порадував Вадим Панов з його ідеєю створити новий світ – це книга «Таємниці міста». Я повинен читати і те, що продаю, хоча 98% з цього нормальна людина не купуватиме, а якщо і купить, на полицю не поставить, так, прочитає – і все.
– Так, може, варто і в Полтаві запровадити буккросінг – в Києві вже в багатьох кав’ярнях та бутіках відвідувачі просто лишають прочитані книжки іншим…
– Це ідея суто для молоді. До речі, якщо порівнювати, хто в останні роки приходить у крамницю, то молоді значно побільшало. І, сподіваюся, вже років за 5 буде ще більше: від самого початку приділяв найбільшу увагу дошкільному читанню та відповідним порадам для батьків – саме тоді ще можна вплинути на дитину, привчити читати, вибирати книги.
– А який ваш прогноз щодо долі книговидавництва?
– Що б хто не казав про розвиток Інтернету тощо, книги завжди будуть купувати. В Україні будуть видавати книги для дуже багатих людей, як і в усьому світі. Книги будуть дуже дорогі, вони й зараз уже досить дорого коштують. У Європі й Америці книжковий бізнес у розквіті. Для бідних книг вже практично немає.
Сьогодні книгарня Валерія Луценка займається цільовим розповсюдженням книги Антуана де Сент-Екзюпері «Цитадель». Я її придбала. Там є така фраза: «Ти помиляєшся, якщо думаєш, що передане тобою можливо вмістити у слові. Якби це було так, ти сказав би «сум», і я б засмутився. Але чи не надто це просто? Я сказав: «розігрався шторм», – і ти відчув легке погойдування. Я сказав: «Воїнові загрожує смерть», – і ти злегка стурбувався долею мого солдата. Така в нас звичка. Ми це робимо не всерйоз. Єдине, що можна зробити всерйоз, це привести тебе туди, звідки ти побачиш, яким мені бачиться світ». Можливо, це саме про книги… А, можливо, й ні. [104]
ПОГЛЯД ЗБОКУ
ВИБІР СИЛЬНОГО З Василем Вірастюком, найсильнішою людиною України і світу, ми зустрілися на презентації дитячої книжки «Пригоди Івана Сили» львівського «Видавництва Старого Лева». У цій серії наступна книга буде про Івана Піддубного, а потім – і про самого Василя. На запитання, як він обирає книжки, Вірастюк розповів, що найчастіше їх йому радить дружина, а щоденне читання – це дитячі казки сину на ніч, аби заснув. Що ж до того, яка саме книга вплинула на нього свого часу, силач відповів: «Я не сильний знавець книжок. Чого я її прочитав, не знаю, бо це не дитяча книжка, але я захотів її прочитати ще малим. І прочитав. І досі пам’ятаю. Це була книга «Як гартувалася сталь».