На парламентських виборах 2006 року він був першим номером списку блоку «Пора»-ПРП, який за всіма соціологічними даними впевнено проходив до Ради, але в останній момент утратив частину виборців і не подолав 3%-й бар’єр. Одночасно Кличко змагався за посаду Київського міського голови, але поступився Леоніду Черновецькому. Відтак довелося задовольнятися званням депутата столичної міськради і голови невеликої фракції імені самого себе – бо блок «Пора»-ПРП швидко розпався, частина обраних за його списком депутатів Київради розбіглася хто куди. 2008 року на позачергових виборах столичного мера Віталій Кличко знову програє Черновецькому; тепер він уже не другий, а третій, набравши тільки 18% голосів учасників виборів.
Але знаменитий боксер не здався, вкотре проявивши свій характер. У квітні 2010 року він очолив партію «УДАР (Український Демократичний Альянс за Реформи) Віталія Кличка», яку й повів на чергові вибори до Верховної Ради. Й ось, нарешті, успіх – партія-дебютант прорвалася до законодавчого органну Україні, і наче з непоганим результатом.
Але… У середині жовтня соціологи (серйозні служби, а не контори-одноденки) давали УДАРу 18-19% голосів учасників виборів і друге місце за електоральними симпатіями. А на додачу – ще й половину мажоритарних округів у столиці та з десяток у провінції. У підсумку ж УДАР не дотягнув до 14% (хоча майже всі екзит-поли давали йому дещо більше); у столиці він провів тільки одного мажоритарника – Віктора Чумака у 214-му виборчому окрузі – плюс п’ятьох депутатів по Україні. Іншими словами, «перемога зі сльозами на очах», коли ти здобуваєш помітно менше, ніж міг і мусив здобути. Для потенційного претендента на президентську посаду на виборах 2015 року 14% голосів – хіба це результат? І лише 23% за УДАР по Києву, за даними екзит-полу, – хіба це личить давньому претендентові на посаду столичного мера?
Та це ще не все. Звичайно, п’ять мажоритарників у провінції – це успіх, проте скількох депутатів не дорахувалися всі опозиційні партії, разом узяті, від того, що УДАР висунув своїх кандидатів у всіх округах і майже ніде не зняв їх на користь інших опозиційних сил? Лише декілька прикладів. 90-й округ (Київщина). Близький до влади самовисуванець Чудновський, колишній член фракції БЮТ, перемагає з мізерною перевагою у кілька сотень голосів кандидата від «Свободи» Марченка. І при цьому 7,5 тисяч голосів виборців забирає кандидат від УДАРу… 66-й округ (Житомирщина). Кандидат від Партії регіонів Журавський перемагає, маючи за собою лише 25,07% голосів. Представник «Батьківщини» Добряк – другий із 21,92%, Гречаний (УДАР) – 4,51%.
Якби не висуванець УДАРу, то, навіть попри присутність куми Ющенка Оксани Білозір (12,13% голосів), можна було успішно позмагатися з представником влади. Але… 76-й округ (Запорізька область). Перемагає Євген Карташов (Партія регіонів) з 31,59%. Кандидати від «Батьківщини» та УДАРу мають у сумі стільки ж. На Кіровоградщині у трьох округах Партія регіонів перемагає з результатом в районі 30%. В усіх цих округах висуванці УДАРу займають треті-четверті місця. Й у всіх цих округах опозиціонери сумарно мають більше голосів, ніж висуванці владної партії. Ну, а Київ… Столиця – це особливий сюжет.
У першій декаді жовтня УДАР звернувся до «Батьківщини» з проханням зняти у столиці чи то сім (за одними даними), чи то дев’ять кандидатів у депутати на користь своїх висуванців. «Батьківщина» (яка узгодила перед тим кандидатів зі «Свободою») задовольнила це прохання дуже й дуже частково: у 214-му окрузі був знятий Юрій Ганущак на користь Віктора Чумака. І то подейкували, що зроблене це було тому, що округ вважався безнадійним: надто довго його «підгодовував» сподвижник Черновецького Олесь Довгий.
Що ж з’ясувалося під час голосування? Те, що кандидати УДАРу, електоральні рейтинги яких начебто мало не зашкалювали, посіли тільки треті місця, за винятком Рени Назарової, що була другою, але все одно програла висуванцю «Батьківщини». Ба більше: у столиці не було б жодного «проблемного» округу, де провладні кандидати намагалися за будь-яку ціну вирвати перемогу, якби не позиція УДАРу і не забрані ним чималі голоси у кандидатів «Батьківщини» і «Свободи».
А в «безнадійному» 214-му окрузі генерал-майор запасу Чумак переконливо переграв грошовитого Довгого, не вкладаючи мільйони у «заохочення» потенційних виборців. То ж невже не можна було вимагати не весь Київ для своїх кандидатів, а лише один-два округи? Щоби продемонструвати здатність домовлятися і поступатися своїм органічним союзникам? І підтримувати їх там, де треба?
Ні, що не кажіть, а УДАР зазнав у столиці не простої поразки, а моральної. І його лідер – у першу чергу. Ця поразка має спільні корені з тими діями (та відсутністю дій), що зумовили помітну втрату УДАРом електорату в останні перед голосуванням дні. Йдеться про відмову Віталія Кличка підписати заздалегідь угоду з іншими опозиційними силами, про зверхній тон щодо «Свободи» у телеефірі і про небажання зробити бліц-рейд по сходу й півдню країни, щоби мобілізувати там невизначених й пасивних виборців.
А якщо копнути глибше і згадати попередні роки, то може йтися і про небажання (чи невміння) Віталія Кличка намагатися домовлятися з БЮТом під час виборів столичного мера у 2008 році (можна було б запропонувати своєму конкуренту Турчинову кинути жереб у прямому ефірі…), і на парламентських виборах 2006 року (слід було переконати той же БЮТ, що блок «Пора»-ПРП стане надійним партнером у Верховній Раді, отож вигідно не конкурувати з ним, а посприяти йому у подоланні 3%-го бар’єру…
Звичайно, це перебільшення, коли деякі гарячі голови наголошують, що якби Віталій Кличко виявився відповідальнішим і поступливішим, то опозиція мала би у новій Верховній Раді чисельну перевагу. Хіба ж Партія регіонів «майструвала» змішану виборчу систему із закритими партійними списками та виборами в мажоритарних округах в один тур для того, щоби програвати? Ні і ще раз ні. Але понад дві сотні «багнетів» опозиціонери могли б мати, а це змусило б «регіоналів» знову відверто блокуватися з КПУ й остаточно цим «опустити» себе в очах Заходу, та й в очах Путіна. Проте проблема не так у цих депутатських мандатах, як у наявності в оточенні лідера УДАРу таких собі «кличководів», котрі заважають визначному боксерові стати не менш визначним українським політиком.
Саме ці персонажі довго заважали йому зрозуміти важливість гарної української мови на його вустах (що вартувало Кличкові посади мера Києва, бо десь так 10% виборців столиці ніколи не проголосують за людину, яка не говорить українською – якщо не знайдеться відповідного кандидата, вони просто не прийдуть на вибори, і нічого тут не зробиш…). Саме вони вміло використовують безкомпромісний, бойовий характер великого боксера, але доволі малодосвідченого політика. Звісно, є серед команди Кличка й кваліфіковані та відповідальні експерти, але, як бачимо з перебігу виборчої кампанії, наявні й персонажі іншого ґатунку, котрі або прагнуть банально використати Кличка у своїх шкурних інтересах, або працюють на зовсім інші політичні сили і структури.
Отож Віталій Кличко, звичайно, провідний боксер сучасного світу, але у політиці він досі не більше, ніж першорозрядник, і мусив би зважати на це. Результат УДАРу, хоча й менший від очікуваного, – все одно значною мірою аванс, і його ще довго доведеться відпрацьовувати. Але головне у всьому цьому – щоб Кличко-старший зробив, нарешті, всі належні висновки зі своїх поразок (й очевидних, і не надто явних) – та й геть позбавився улесливих і наполегливих кличководів, котрі не доведуть його до добра.