Ключ від європейського серця

До західного світу розуміння згубної сили російських грошей приходило разом із чиєюсь смертю. Вперше це сталося під час похорону в 2004 році британського юриста Стівена Кертіса, геніального винахідника найбільш заплутаних схем виведення за кордон брудних грошей російських олігархів. Він працював як із Ходорковскім, Бєрєзовскім, Абрамовічєм, так і, наприклад, зі шведською ІКЕА. Екстравагант­­не прощання з ним у стилі «Хрещеного батька», яке так добре описали автори книж­­ки «Лондонград», об’єднало ці два різні світи (хоч від ІКЕА ніхто й не з’явивсь, аби не псувати собі карму та імідж перебуванням у компанії російських олігархів). Британці тоді збагнули, що російські гроші роблять із Лондона Москву-на-Темзі й скоро змінять їхнє звичне життя.

Що стиль його вже не той, вони відчули вельми швидко – після смерті колишнього агента КГБ Алєксандра Літвінєнка. Невідомі обставини отруєння офіцера немовби натякали жителям Туманного Альбіону, що тепер і в них, за Ла-Маншем, хтось інший може грати за своїми, немісцевими правилами.

Третій випадок стався вже на материку, майже за 4 тис. км від Лондона. Він шокував своєю жорстокістю й показав Заходові, що той іноді мусить грати за правилами суперника: це була трагедія літака MH17. Саме збитий малайзійський авіалайнер (а не вже майже чотиримісячна на той час війна між Україною та Росією) сколихнув західне суспільство, змусив задуматися, з ким живемо на одному континенті й чого від такого сусідства очікувати. На жаль, саме літак, а не бійня на Донбасі, бо ж своя сорочка, звісно, ближча до тіла. Війна в Україні, попри географічну близькість, ментально для більшості європейців іще далека.

Щоправда, ота сорочка, як виявилося, не дуже добре «гріє». Минуло близько трьох місяців після трагедії, а про неї вже майже ніхто не згадує. Серед європейських депутатів декотрі навіть заговорили про примирення. Усе це не лише від небажання виглянути назовні зі своїх комфортних світів, а й тому, що Кремль уміє правильно підмостити подушки для комфорту будь-якого уряду. «Росія знайшла свій підхід до кожної країни», – каже британський журналіст Пітер Померанцев.

італійські, іспанські курорти, Андорра радо чекають на клієнтів із РФ. Подекуди тамтешня інфраструктура вже перебуває у власності росіян, і це справляє не надто позитивний ефект на політику ЄС

Так, у Франції чи Німеччині це антиамериканізм; у Південній Європі – євроскептицизм та простий брак знань про Україну. «Кремль шукає слабку ланку в кожній із країн», – додає співрозмовник Тижня.

Гроші не пахнуть

У Великій Британії, де зараз проживає Померанцев, це власне філософія країни. «Англія побудувала свою національну ідею на фінансовій глобалізації, на тому, що ми центр, фінансова столиця світу. Ми відкриті для всіх грошей, вони нейтральна річ, і так ми заробляємо за рахунок російського, китайського, арабського капіталу, – каже він. – В Англії дуже глибоко вкорінилася дум­­ка, що гроші та політика – різні речі. Це працює». І справді, в розпал війни в Україні, коли ховати голови в пісок було вже просто ніяк, французький президент Франсуа Олланд нагадував британському прем’єрові про принадність лондонського Сіті для російських олігархів, намагаючись таким чином прикрити власне бажання таки продати Росії вертольотоносці Mistral.

Схожа ситуація з територіально ближчою до України Австрією. Щоправда, Відень має багатшу історію бізнес-відносин із країнами Східного блоку та СРСР, а потім Росією. Нейтральний статус держави й активна робота тодішнього канцлера Бру­­но Крайскі дали їй змогу ще задовго до падіння Берлінського муру стати майданчиком дипломатичних переговорів і водночас розвивати економічну співпра­­цю в згаданому напрямку. «Пев­­не співчуття до Росії є в лівих старшого покоління, які контактували під час холодної війни зі Східним блоком. Ви ж, певно, знаєте, що Австрія мала з ним бізнес-від­носини. Водночас є і праві політсили, як-от Австрійська партія свобо­­ди, яким до вподоби націоналізм Путіна й авторитаризм російсь­­кого уряду», – каже в коментарі Тижню австрійський журналіст Мартін Штаудінґер.

До першої категорії політиків із бізнесовими зв’язками з Росією можна зарахувати колишнього голову правління австрійської енергетичної компанії OMV Вольфґанґа Рутеншторфера. Нині він є незалежним членом Ради директорів сербської дочки «Газпром нефти» – компанії НИС, а в 1990-х, обіймаючи посаду заступника міністра фінансів, був активним членом Соціал-демократичної партії Австрії. Контракт із «Газпромом» на будівництво австрійської гілки «Південного потоку», який загалом ЄС прагне заморозити, підписував, утім, уже новий голова правління Ґергард Ройсс. Австрійські бан­­ки видали російським позичальникам кредитів на суму понад €36 млрд, що, звісно ж, настроює їх позитивно щодо країни, яка може певного дня розпочати агресію і проти них. Найяскравішим представником другої категорії є любитель компанії Алєксандра Дуґіна, лідер Австрійської партії свободи Гайнц-Крістіан Штрахе.

Серед країн ЄС у російську економіку найбільше вкладали інвестицій ФРН та Франція, і саме великим німецьким підприємствам на зразок Siemens чи Bosch є що втрачати, а автомобільний дилер Volkswagen іще в квітні заявив про зменшення торговельного обороту в Росії. Німеччина є найбільшим експортером до РФ серед країн Євросоюзу. Її частка серед членів ЄС перевищує 30%, тоді як, наприклад, французька становить лише 6,46%. Утім, політики та підприємці Франції думають, що можуть і далі вкладати в Росію, а ось німецькі компанії тепер стримано сидять на тому, що є, і поки що не рухаються нікуди. Звичний щорічний форум громадянського суспільства, паралельно з яким відбувалися зустрічі лідерів двох держав «Петербурзький діалог», цьогоріч перенесли на пізніше. Німецькі неурядові організації відмовилися від участі в ньому, що змусило офіційний Берлін запропонувати російській стороні відкласти дійство. Водночас нещодавня зустріч у російському посольстві у Парижі за участю політиків високого рангу та представників найпотужніших французьких компаній свідчить, що для французів правила не писані. Бізнес є бізнес.
Ще одним «бізнес-аспектом», який впливає на ситуацію і примножує лави захисників Кремля серед європейців, є любов багатих росіян до розкоші. Утім, навіть звичайний житель РФ витрачає на відпочинок більше грошей, ніж типовий європеєць. Для кризового Півдня Європи це серйозний аргумент. Італійські, іспанські курорти, Андорра, яка водночас іще й вигідний офшор, радо чекають на клієнтів із РФ. Подекуди тамтешня інфраструктура вже перебуває у власності росіян, і це справляє не надто позитивний ефект на політику Євросоюзу. За даними «Радіо Свобода», 40% адріатичного узбережжя Чорногорії вже мають російського власника. В країні, що прагне вступу до НАТО, такий показник стає додатковим важелем тиску для Москви.

Старі зв’язки

Водночас якраз серед колишніх соціалістів та комуністів у Східній Європі найбільше тих, хто творить так звану мережу старих політиків «на службі» у Крем­­ля. Найяскравішим прикладом, звіс­­но ж, є Ґергард Шредер, про якого багато говорили й писали. Від решти європейських політиків «на боці зла» його відрізняє факт, що він опинився в їхній когорті вже маючи добре напрацьовану базу контактів, і теперішнім успіхом своєї лобістської роботи Москва багато в чому завдячує саме контактам Шредера. До цієї мережі належать і колишні агенти спецслужб, як-от особистий друг Путіна, виконавчий директор «Північного потоку» Маттіас Варніґ та особистий друг чеського президента Мілоша Земана із серйозними зв’язками у Москві, колишній полковник чехословацької армії Зденек Збитек.

Як стверджує чеський журналіст Ярослав Спурний, Збитек у 1989 році хотів кинути проти тодішньої опозиції війська. Пізніше саме він створив «Клуб Росія» (Klub Ruskо), організацію, яка є основним лобістом і пропагандистом кремлівських інтересів у Чехії. Земан часто з’являвся на її зустрічах. За даними чеського часопису Respekt, Збитек запрошував теперішнього чеського президента на зустрічі форуму «Діалог цивілізацій», засновником якого є близький друг Путіна й головний російсь­­кий залізничник Владімір Якунін, на острові Родос. «Один із моїх друзів сказав, що проблеми України, а там, як ви знаєте, закінчилася громадянська війна, це щось як грип», – повільно розтягуючи голосні звуки російських слів і в такт цьому похитуючись, промовляв чеський президент у невеликій залі десь на залитому гарячим сонцем грецькому острові.

Після цієї поїздки, яку Земанові, його дружині та чотирьом найближчим співробітникам оплатили організатори зібрання (і зовсім не вперше, бо його президентську кампанію, наприклад, фінансував ЛУКОЙЛ), чеський журнал «Respekt» ви­йшов із промовистим заголовком «Земану платять росіяни».

Чеський президент до того ж намагається самостійно займатися зовнішньою політикою своєї держави. Недавно чеські медіа багато писали, що він незадоволений роботою посольства в Україні, бо те начебто не налагодило співпраці з місцевими етнічними чехами. Втім, у серпні, тобто коли «проблеми» ще не було, джерела журналу «Respekt» повідомляли, що Земан хоче змінити свого дипломатичного представника в Києві Івана Почуха на теперішнього прес-секретаря компанії із серйозними контрактами в Росії ALTA Антоніна Мургаша. Очевидно, причиною таких зауважень гла­­ви держави, тоді як в МЗС Іваном Почухом задоволені, є про­українська позиція останнього.

Земан не єдиний серед східноєвропейських лідерів, який від­­дано виступає із пропутінських позицій. До його «клубу» належать і соціал-демократ, прем’єр-міністр Словаччини Роберт Фіцо, і консервативний прем’єр Угорщини Віктор Орбан. Серед країн колишнього соцтабору поза значним впливом Росії нині залишаються хіба що Польща та держави Балтії, попри великі російські діаспори «соотєчєствєнніков» у останніх. Це дещо насторожує, адже повертає бодай ситуативну, але перевагу прокремлівських еліт у Вишеградській трійці. Хоча останній факт не означає, що така підтримка є в суспільстві.

Ліва рука Путіна

«Я 25 років працював журналістом, і мене вчили брехати, зраджувати й не казати правди, але, спостерігаючи впродовж останніх місяців, як німецькі та американські ЗМІ намагаються принести війну до Європи, […] Росії, маю сказати, що це неправильно. Те, що я робив у минулому, маніпулювання людьми, створення пропаганди проти Росії – це неправильно, як і те, що мої колеги роблять і робили», – ці слова немовби з паралельної реальності, проте вони належать колись відомому і впливовому німецькому журналістові, одно­­му з колишніх редакторів Frankfurter Allgemeine (який, утім, має сумнівне теперішнє) Удо Ульфкотте. Те, що для нашого вуха звучить як цілковита нісенітниця, шукачеві альтернативного джерела інформації (а саме на них розрахована такого штибу конспірологія Russia Today) може видатися ще одним мотивом не довіряти власній пресі чи урядові. На цей сюжет поведеться дуже малий відсоток глядачів, проте більшість задумається. Такі як Ульфкотте – лише зовнішній подразник без серйозного «якісного» ефекту, на відміну, скажімо, від іншого німецького журналіста й лобіста Росії – Алєксандра Рара. Цей сюжет, як і багато подібних від російського рупора пропаганди, а також якісніше замаскованих із достойніших видань чи промов (наприклад, того ж таки Рара), спрямований, на один вірус сучасного європейського суспільства – антиамериканізм та євроскептицизм.

Після воєн в Іраку та Афганістані, скандалів із прослуховуванням для багатьох європейських суспільств США залишилися складним союзником. Звіс­­но, що з початком російського вторгнення до України уряди й деякі політики змінили свій підхід до Вашингтона, проте суспільства, нашпиговані конспірологією Rus­sia Today, інформаційним безладом російських тролів у соцмережах разом із прокремлівським викладом української історії в університетах, залишаються в стані недовіри до США й мають викривлене бачення нашої країни.

До збереження політики анти­американізму докладаються ще й мережі лівих політиків. Вони можуть не виступати із цілком пропутінських позицій, як деякі крайні партії того самого крила на зразок німецьких «Лівих», проте намагаються «задобрити» Путіна. Це, наприклад, соціал-демократи старшого покоління, які часто вже відійшли від політичного життя, але все ще мають у ньому серйозний вплив. Такі як екс-канцлер Німеччини Гельмут Шмідт, колишній прем’єр-міністр Італії Романо Про­­ді, старша генерація італійської Демократичної партії. Саме через позицію останньої політика молодого прем’єра Маттео Ренці бачиться такою роздвоєною: йому доводиться балансувати між старим комуністичним табором та молодим демократичним.

Крайні ліві та праві партії виконують роль приманки. Вони часто проводять мітинги, марші чи акції з проросійською риторикою щодо українського конфлікту. Італійсь­кий публіцист Массіміліано ді Паскуале пригадує один із «антифашистських» великих мітингів у центрі Рима після трагедії в Одесі. За його словами, більшість учасників зібрання була колишніми членами Італійської комуністичної партії, серед яких багато хто – викладачами місцевих вишів. Слабкий голос України в європейському академічному просторі – це серйозна проблема, з якою іноді стикаються навіть деякі наші-таки студенти, що навчаються за кордоном. Адже цілі покоління європейців, особливо на Півдні, де до України географічно «далеко», читали її історію крізь викривлені скельця російських окулярів.

Якщо рушити Півднем трохи далі на схід, то трапиться ще один «історичний аргумент»: прив’яза­ність деяких балканських країн до Росії як до «краї­­ни-визволительки», причому па­­м’ять тягнеться ще з часів звільнення від Османської імперії. В країнах із таким сентиментом Москва може добре маніпулювати поняттям «слов’ян­­­­­сь­­ко­­го братерства» чи «єдно­сті». Це нині дуже добре спрацьовує в Сербії чи Болгарії, разом, звісно ж, із щедрим фінансуванням. Так, є дані Wikileaks про співпрацю з російським посольством болгарської партії «Атака».

Гроші на вітер

$10 млн, витрачених російським урядом останнього року на роботу піарників із компанії Ketchum, найманці – пропагандисти й лобісти з Portland Communications, Hudson Sandler чи G+ Europe, вигадані професори, теорії змови, які поширює Russia Today чи будь-які інші державні російські медіа, відвертий підкуп – усе це не діяло б, якби не знаходило свого «клієнта» в кожній із країн. Проблема України не в тому, що «нас не люблять», а в тому, що Кремль навчив любити його і знайшов ключ до «серця» до кожної з країн. Москва вже майже 10 років веде таку цілеспрямовану роботу. 2006-го стартувала спів­праця із Ketchum, у 2005-му розпочав мовлення канал Russia Today, який уже впродовж першого року мав 60 млн бюджету.

Утім, людський фактор у вигляді куплених лобістів, журналістів чи політиків – це лише верхівка айсберга. Російські гро­­ші часто приходять до західного світу зі своїми правилами, які надто відрізняються від європейських. Це такі собі віруси корупції, які можуть інфікувати європейські суспільства, у котрих вона коли і є, то дуже добре прихована. На думку Померанцева, важливішим у цьому сенсі є питання, чи може Росія пришвидшити або ж посилити якісь процеси на Заході, бо системи відмивання коштів через офшори та приховування того, кому що насправді належить, придумала не вона. «Росія використовує те, що є, і, звісно ж, посилює», – додає медійник.

Зацікавленість багатими «фриками» з РФ і гра без правил на зближення з Кремлем здатні насадити на Заході російські практики та реальність, коли на чорне кажуть «біле», а на біле – «сіре», й посилити хвороби, які там уже є. Нинішня війна на Донбасі – це добрий приклад. Щоб протистояти Крем­­лю, Україна та держави ЄС повинні розуміти, які слабкі ланки кожної з країн він використає і на яку з ран наступного разу схоче насипати солі.