Така безпрограшна лотерея: п’ять із п’яти. З п’яти основних героїв «Ключа соль» Галини Матвєєвої один народився, найімовірніше, 1975-го, усі інші — 1979 чи 1980 року. Найнижча межа генерації Х.
Пам’ятаєте культові твори про це покоління того ж Дуґласа Коупленда, наприклад? Нудні заморочені пасивні дитинчата впевнені, що все важливе і цікаве, і доленосне вже відбулося. Воно випало на долю їхніх батьків, що пережили Другу світову, технологічний бум, сексуальну революцію, перегони ядерного озброєння, Карибську кризу тощо. Усе цікаве вже минуло, тож не треба й душу за друзів своїх класти. Герої Коупленда вшиваються в пустелю, сідають колом і травлять байки: вони шукають місце, де їм буде добре. Герої Матвєєвої обживають райони й райончики Харкова, сідають рядком і грають пісень: вони знаходять куточки, де їм буде добре.
Власне, така філософія їхнього поклоніння: місце-де-буде-добре завжди знайдеться. Ікси, на відміну від бумерів, не мають шансів досягти соціального й економічного успіху. Тому замість стабільної родини тут несерійна моногамія або антисекс, замість кар’єри тимчасова робота, креативні проєкти й дауншифтинг, замість екзистенційної високої мети дзен-пофігізм і радикальна інфантильність, що правлять за принципи. Як жартував один з українських драматургів, із цієї ж генерації, мораль у героя є — і то навіть не одна. Але щоб навіть жодного натяку на активний соціальний або культурний протест, ну бо навіщо…
Але стоп! ЧАЕС, СНІД, Революція на граніті, відновлення незалежності, Помаранчевий Майдан, Тузла, Революція гідності, АТО, пандемія коронавірусу, війна… Як можна цього було не помітити й далі бути в стані «не-чіпай-все-намарно-аби-добре-ікс»? Як писати маніфест іксів на нашому матеріалі й не схибити? Виявляється, цілком таки можна й дуже вдало.
Читайте також: «Коханці-поліглоти» Ліни Вулф: розбиті люди розбивають інших
Сцена, яка відкриває роман, є одночасно й фінальною. Буквально: слово в слово ці два фрагменти — початковий та завершальний — збігаються (а в книжці, назва якої буквально означає «початок», такі збіги принципові).
Маленька дівчинка Ніколь, до чиєї кімнати застрибує (дослівно) її батько Семен, зайнята чимсь важливим: вона викидає з пачки мамині тампони й складає туди свої маркери, водночас смачно лаючись польською (каже, мати так робить, коли ніхто не чує). Ніколь пропонує татові намалювати на його «укороченій нозі» травичку й квіти, тут же береться за справу, не звертаючи уваги на те, що пацієнту некомфортно й що дозволу на те він не давав. Дівчинка малює літо.
Семен бігцем, але не раз скаже про Ніколь, що в їхній родині єдина доросла — це маленька дівчинка, єдина спроможна ухвалювати й утілювати бодай якісь рішення. Але до цього ще треба дочитати. Так само ще треба чимало дізнатися про Семена, щоб зрозуміти: він згадує літо 2013 року — останнє мирне довге літо, коли всі навколо були щасливі, ніби щоб перед смертю встигнути надихатися. Це літо малює Ніколь, яка народилася пізніше — «після смерті». Ми вже можемо припустити, що тампони жінці Семена будуть непотрібні деякий час, але ще не маємо в тому певності.
А наразі перед нами постає одна фраза, яку не можна не помітити: «От де вона навчилася тих лікарських фокусів з ігнорування дискомфорту пацієнтів?». Це недоросток Семен каже про дорослу Ніколь. Знак її зрілості — це якраз здатність ігнорувати дискомфорт тих, ким вона опікується (не піклується, саме опікується). Це лікарський фокус, себто уміння вирізняти біль як симптом хвороби і біль як фактор зцілення. Нарешті сам Семен воліє в цій історії бути пацієнтом, йому самому болить, і він не розуміє, чому інші «дорослі» цього не помічають. І болить не лише відсутня кінцівка. І помічати всі мусять за відсутньої кінцівкою навіть давно минуле літо, коли ще й не народився світ.
Герої «Ключ соль» познайомилися під час навчання в Харківському університеті мистецтв імені Котляревського.
Семен Штейнграт (або Сім-Сім, бо його харизма таки прочиняє будь-які двері) учиться на музичному факультеті, він видатний скрипаль. Сам із Харкова, але живе в гуртожитку, як і дівчата, що приїхали до Х. десь із Донбасу. Семен — сирота, його виховувала тітка з дядьком, відомі заможні й впливові люди в Харкові, але в минулому між ними пробігла кішка, м’яко кажучи, дядько спричинив зло вихованцю. Герой ховається від них, а часом вони повертаються в його життя з новими проблемами.
На факультеті в нього є близька подруга — флейтистка Ася, яка підгодовує і виховує небораку.
У Асі є подруга Інна Холодіна — піаністка, що нібито запала на Семена, але той не зацікавлений, хоча й фліртує з нею. Надто Інна для нього невинна.
У Семена є друг Микита — харківський мажор, який має двох дідусів-професорів у ХАІ, але подався вчитися на режисера. Чоловіки вкорінені в простір Харкова, жінки приходять звідкись до них, жінки ж їх з того простору й виводять кудись. Часом Микита включає Семена у свої вистави.
Читайте також: Вибране Наталі Романович-Ткаченко: дві автобіографії та обидві уявні
Після однієї з них Семен розіграв поганого хлопця, за тим Микита зіграв чарівного, у такий спосіб познайомився з Оленою, яка ввійшла до гуртка. Згодом Олена візьме на себе роль менеджерки: вона організовуватиме виступи музичного колективу своїх друзів.
Вони будуть сваритися, розходитися, миритися, одружуватися одне з одним і з іншими людьми, народжувати дітей. Війна застане Семена в Польщі, куди він утік до Інни, і обоє ще вісім років не помічатимуть ту війну, Асю — у проблемному шлюбі з дитиною, Микиту — на Майдані, звідки він піде добровольцем в АТО, Олену — в організації волонтерки на фронт.
Структура роману імітує навіть не музичну композицію, а такий собі показовий виступ тріо скрипка-фортепіано-флейта. Коротка п’єса, пауза, коротка п’єса, пауза, коротка п’єса, антракт, зміна виконавців, довга п’єса. Назва «Ключ соль» — знак, яким починається будь-яка нотний рядок — власне, метонімічно те й означає: початок.
Припускаю, у такому творі важить акурат те, що прозвучить відразу після паузи. А за довго-короткими фабульними паузами (роки часом випадають із сюжету, не те, що місяці) перше, на чому акцентують, — локація, місце дії в широкому значенні. У цьому музичному творі все визначає простір.
Семен живе у квартирі дядька, ворожому просторі, який час від часу вкидає його в пережитий у дитинстві досвід насилля (паскуда той дядько), згодом ця квартира стане причиною втечі Семена з України. Ще одна його локація — квартира давнього приятеля, який гендлює антикваріатом, а по смерті перекаже її Семену. Там під час бомбардування Харкова житиме Микита, зокрема, там стоїть піаніно, яке Семен купив для Інни, але так і не подарував. І це єдині постійні простори в книжці, які заледве лягають у лекала цього визначення. Гуртожиток, притулок, готель, окоп, лікарня, морг — усе комунальні простори, лікоть до ліктя. Після знаку на позначення початку в романі обов’язково буде сцена на позначення тимчасовості.
У попередньому романі Матвєєвої — у «Сні короля» — двоє чоловіків обмінюються одягом. Німець-турист іде на зустріч до незнайомої жінки, харків’янин-перекладач залишається замість нього в готельному номері. Згодом перекладач напише про німця оповідання й стане письменником. Ще із часом той письменник заїде в готельний номер, щоб створити доленосний роман. Ні, з твором нічого не вийде. Зате стане очевидним, що історію з німцем той письменник вигадав, не вистачило йому сміливості тоді прикрити інтуриста від КДБ і переночувати ніч у чужому готельному номері. Без «Сну короля» було б важко зрозуміти, наскільки героям «Ключ соль» важливі тимчасові транзитні простори.
Герої Матвєєвої — як суб’єкти — проявляються тільки там, де бути не зобов’язані, куди приходять за своїм вибором, де заявляють про свою свободу волі. Не додому, а в готельний номер. Не в успадковане старовинне житло, а в окоп.
Зрештою, єдине рішення, яке ухвалює Семен самостійно, приведе його якраз в окоп.
Одну лінію трошки перекажу, щоб показати, як працює тут ідея свободи й зобов’язання, але не псуватиму сильно несподіванок сюжету, тому лише одну лінію та один її аспект.
Олена вийшла заміж за Микиту, добре живуть. Вона успішна бізнесвумен, різка й сувора. Він успішний режисер, який нині воює на Сході. Олена з початком повномасштабної війни повністю включилась у волонтерство, часом заїздить і туди, де служить Семен. Вона засиджується з ним так, що забуває: на день у Харків приїхав чоловік, який чекає на неї просто зараз у них вдома. Ні, це ще нічого не значить. Вона гримає на дружину Семена й цькує її, ні, це теж нічого не значить. Напівголий Семен лежить на ліжку, Олена підходить до нього, обговорює його тіло й ледь торкається. Той спритно нейтралізує незручну ситуацію, бо нарешті це вже щось значить. Але згодом все проговорять відритим текстом, і Семену доведеться мати справу з дружиною друга, закоханою в нього. Але спочатку був дотик. Пряме неоднозначне порушення кордонів.
Ця історія вкрай показова для роману. Катавасія з взаємних і невзаємних любовей, чужих і своїх дітей, з еміграції, втеч і повернень — весь той побутово-обов’язковий хаос, який складає сюжет «Ключа соль», не токшоу про родинні проблеми, боронь боже. Це все про свободу й про зобов’язання як підвид свободи.
Обмеження свободи герої Матвєєвої помічають, коли їм руки вже зав’язали за спиною. Саме це поняття у світі Х. негативне. Факт свободи можна визначити не за наявністю, а за відсутністю чогось іншого. Свобода — це відсутність примусу. Свобода — це відсутність вторгнення. Чужа любов не обмежує твою свободу не любити. Свобода — це не коли ти сам щось робиш, а коли не чиниш спротиву тому, що роблять з тобою… Ого, то можна бути чистісіньким тобі дзен-іксом і в пустелі, виявляється, і на барикадах. От воно як.
Ця книжка точно не про п’ятьох друзів, що перепилися-перелюбилися-пересварилися за свої довгі стосунки одне з одним. Це про те, що прожили годне життя й не помітили цього, бо ніхто не торкнувся плеча, не повернув обличчям до нього та не сказав: «Дивись же, курча!».
Очевидна інфантильність літературних іксів не страх смерті: що не дорослішаєш, то й не помираєш, ні. Це радше питання самоконтролю, якому приділяли забагато уваги в генерації батьків. По суті ж самоконтроль — то конфлікт «Я, яке хоче» і «Я, якому не можна», по суті це конфлікт подвійної ідентичності. От цей конфлікт ікси, зокрема, й у версії Галини Матвєєвої обходять. У який спосіб? О, це якраз найцікавіше. За версією «Ключ соль» Галини Матвєєвої п’ятеро головних героїв живуть найкращу версію життя генерації Х з міста Х., поки одного дня це життя не закінчується. В умовній пустелі, куди вшилися ці заморочені малята, починається війна… У, здається, безпрограшній лотереї, якщо й програють, то вже геть усі.