На День Незалежності 19-річний студент Павло Гриб поїхав до Гомеля (Білорусь) на побачення з дівчиною, із якою познайомився в російській мережі «ВКонтакте». Перетнув кордон без жодних перешкод, як пізніше розказав його батькові водій автобуса. Хлопець мав повернутися додому того самого дня. Але зник. Після тижня пошуків його знайшли в СІЗО Краснодара (Росія). Юнака заарештували за обвинуваченням у тероризмі.
У всіх, а найперше в його рідних, виникло питання: для чого ФСБ знадобилася ціла спецоперація заради звичайного студента? Але в авторитарного режиму своя логіка. У гібридній війні, яку веде Росія проти України, особливе значення має телевізор.
Після початку російської агресії у квітні 2014 року Левада-Центр провів масштабне опитування. З’ясувалося, що 94% росіян отримують інформацію про події в Україні переважно з телебачення. Тому треба періодично показувати українських терористів, шпигунів, карателів, диверсантів і старанно ліпити образ ворога. Як інакше пояснити власному населенню, чому в Ростові-на-Дону, що поруч з українським кордоном, на кладовищі з’явилося стільки свіжих поховань, а частина з них досі лишається неідентифікованою? І це попри запевняння керівництва, що «Росія не воює з Україною», а зафіксована спостерігачами на Донбасі російська техніка разом із російською військовою формою «куплена у військторзі».
Війна має інформаційний вимір, і її випадковою жертвою може стати будь-хто, як це підтверджує затримання 73-річного пенсіонера Юрія Солошенка під час його візиту до Москви. Або драматична історія Станіслава Клиха, який, здається, був потрібен тільки для того, щоб 228 разів згадати в його обвинувальному висновку тодішнього прем’єр-міністра України. За версією слідства, у часи Першої чеченської війни вони разом убивали російських військовослужбовців. Як це «писалося», можна зрозуміти зі звернення Станіслава до Європейського суду з прав людини: «…Пытки в городе Владикавказ проводились с интервалом в два-три дня, чтобы я мог отдохнуть. Меня откармливали за это время, затем следовали пытки с применением тока… Помимо этого меня по несколько суток держали на тюремном дворе, не давая ни воды, ни еды. После применения данных методов я был доведен до состояния дистрофии, не мог держать в руках ложку, ручку, поскольку кисти рук были вывернуты в результате приковывания к решетке…»
Читайте також: Звільнення полонених. Дипломатичний фронт
Найбільш уразливі люди на окупованих територіях, які публічно висловлюють своє несприйняття анексії. У списку LetMyPeopleGo, який веде ініціатива «Євромайдан SOS», на сьогодні налічується понад 60 ув’язнених за політичними мотивами. Це тільки верхівка айсберга. Ще влітку 2016 року, за даними правозахисників, із півострова було незаконно переміщено щонайменше 2,2 тис.
засуджених громадян України для відбуття покарання в найвіддаленіших куточках Росії. Дістати доступ до всіх людей і матеріалів справ просто неможливо.
Попри рішучий тон міжнародних організацій, Росія легко кинула за ґрати заступника Меджлісу кримськотатарського народу Ільмі Умерова, визнала винним за інакодумство журналіста Миколу Семену, відправила до найпівнічнішої колонії вічної мерзлоти режисера Олега Сенцова. І тільки завдяки особистому клопотанню ще одного авторитарного лідера Реджепа Ердогана Путін помилував двох лідерів кримськотатарського народу. Росія показово демонструє зневагу до мови резолюцій. Кількість затриманих із політичних мотивів у Криму зростає. І тепер їх список поповнюють адвокати політв’язнів і люди, які носили їм передачі. Це означає, що барометр несвободи на окупованому півострові сягнув критичної позначки. Щомісяця фонд «Наші діти» збирає пожертви на утримання понад сотні дітей, які внаслідок такої політики лишилися без батьківської опіки. Більшість із них кримські татари. Окупаційна влада покарала за ненасильницький спротив їхніх рідних та призначила «дітьми терористів».
Читайте також: Права родин полонених
На окупованій Росією частині Донбасу в полоні перебуває близько 140 людей. Серед них військові, цивільні й навіть діти, схоплені за патріотичні графіті. До них майже не мають доступу міжнародні організації. Для утримання населення в покорі й далі застосовується практика терору та залякування. У травні 2017 року «військовий трибунал» запроторив за ґрати відомого вченого-релігієзнавця Ігоря Козловського, визнаного Amnesty International в’язнем сумління. Його звинуватили в незаконному зберіганні двох бойових гранат, які нібито знайшли під час обшуку.
Згідно з мінськими домовленостями всі ці люди мали бути звільнені «безотлагательно». Натомість багатьох їхні сім’ї чекають роками. І на сьогодні всі ми, затамувавши подих, сподіваємося на перший за досить тривалий час великий обмін. Бо загалом Кремлю обміни не потрібні. Люди не мають ціни для авторитарного режиму. Він хоче політичних поступок: тотальної амністії за воєнні злочини та виборів в умовах військової диктатури, щоб її легітимізувати. І користається розпачем рідних як додатковим важелем тиску на Україну.
Прогнози на 2018-й невтішні. Усе вказує на те, що ситуація стрімко погіршується. З’являються нові форми переслідування: ще влітку 2016 року додалося примусове поміщення в психлікарню. Репресивне законодавство та вкорінені практики роботи силових органів РФ формують широку рамку для масових репресій. Питання тільки в спроможності обробити все «потенційно нелояльне населення». Тож заручниками Кремля слід вважати усі 5,5 млн людей, які проживають в окупованому Криму та на Донбасі.
Читайте також: Офійціно полонені, насправді загиблі
Марно сподіватися на якесь правове рішення в цій ситуації. Щоб ув’язнені повернулися додому, вище керівництво Росії має робити відповідний політичний крок. Дібрати правовий інструмент, щоб це оформити, — через помилування, екстрадицію, обмін, — питання другорядне й справа техніки. Щоб російський президент прийняв таке рішення, йому має стати невигідно їх утримувати. Мова про досить інтенсивний міжнародний тиск і болючі для нього санкції. Часто доводиться чути, що ключ до звільнення в Путіна. Насправді в нього незаконно
утримувані люди. А ключ до їх звільнення в Заходу.