Цими днями на закритому брифінгу у французькому Міністерстві закордонних справ обережні тутешні дипломати озвучили нетиповий для подібних заходів заклик: «Пишіть про Україну! Це дуже важливо не забувати Україну й розуміти, що там відбувається насправді». А що українських журналістів у залі майже не було, то звертався можновладець до своєї рідної, французької преси.
Дипломати майже нічого не роблять навмання. І якщо вже відходять від нейтрального професійного канону спілкування з медіа, то лише тоді, коли цього вимагає політичний контекст. А він такий: хоч як Макрон закликає європейських керівників збільшити підтримку України та вкладатися у власну безпеку, його не завжди чують.
От і преса приділяє чим далі менше часу й місця українській тематиці. Натомість, у перспективі близьких місцевих виборів, популістські сили знай собі розхитують човна. Лейтмотив такий: саботувати всі пропозиції Макрона, щоб уже точно «на зло бабусі вуха відморозити». Крайні праві, крайні ліві та декілька дрібних політсил змагаються за протестний електорат, а тим часом підтримка України у суспільстві падає. Ще не критично, але знов-таки, порівняно з 68 % симпатиками у 2022-му, коли синьо-жовті прапори, де тільки не майоріли, нинішні 53 % виглядають бідненько.
На тлі непрозорих і не так щоб результативних переговорів у Женеві, європейці небезпідставно побоюються, щоб росіяни за їхньою спиною не домовилися з Трампом. Оскільки представників ЄС до посередництва у перемовинах про припинення вогню не залучили, вони дістають інформацію опосередковано: від українців та американців. «Росіяни саботують мирну угоду, як можуть, – кажуть у французькому дипломатичному відомстві. – Їм важливо не посваритися з Трампом, а якщо пощастить, то і домовитися з ним про новий розподіл світу. Росія дедалі більше залежить від Китаю, Трамп не воліє, щоб Пекін підсилювався. Тож цілком можна уявити, що вони могли б знайти якісь точки дотику. Швидше за все, економічні».
Що означало б для європейської безпеки імовірне американсько-російське зближення? Послаблення санкцій, американські інвестиції у видобуток рідкісних металів на території РФ, розмороження російських активів? Можна припускати різні розкладки, але в одному можна не сумніватись. Якщо Росії «пробачать» незчисленні воєнні злочини та ще й нагородять територіями, на системі міжнародного права можна буде поставити хрест. Чи розуміють Віктор Орбан та Роберт Фіцо, що повернення до права сильного колись бумерангом вдарить і по Словаччині з Угорщиною, і то неминуче, бо їхні держави, не належать до клубу сильних? Якщо й розуміють, то старанно приховують.
Натомість французький лідер Емманюель Макрон у питанні розібрався добре. Зважаючи на амбіції Росії та Китаю в Арктиці, а також — на апетити Дональда Трампа у Гренландії, він закликав 23 лютого держави ЄС подбати про власну, європейську безпеку та ухвалити новий, 20 пакет санкцій проти РФ (насамперед — про торгівлю нафтою). Бо війна автократів проти вільного світу — багатовимірна, а Україна — лише перший форпост.
І українські, і французькі дипломати у режимі офрекордз підтверджують, що переговори у Женеві зайшли у глухий кут. «Найважливіше відбувається у політичних групах, де йдеться про території», – наголошують французи. «Американці не тиснуть у питанні територій», – уточнюють українці.
Європейці прагнуть домогтися, аби США більше цікавилися їхніми пропозиціями. А саме — щоб Вашингтон надав гарантії Україні та підтримку «коаліції рішучих». Справи, слід розуміти, рухаються повільно, бо жодних офіційних заяв про просування в обидвох напрямках ми ще не чули.
У Парижі кажуть, що по гарантіях для України пріоритетна тема — пошук механізмів реакції на випадок порушень режиму припинення вогню. Прецедентів подібних війн немає, відтак готової моделі, котру можна було б запозичити й адаптувати — також немає. Але найгірше — бракує мінімальної волі з боку агресора припинити наступ. Російська участь у переговорах — це спектакль для Трампа, а справжні гарантії безпеки для України (а також — Молдови, Грузії та в другу чергу — держав Балтії) — це сильна та боєздатна українська армія.
Читайте також: Кінець СНО-ІІІ: чи відсутність договору між США та Росією про контроль над ядерною зброєю розпочне нову гонку озброєнь?
У свою чергу, американці «м’яко давлять» на європейців, щоб по закінченні бойових дій за відбудову України ті платили самі. Оскільки Вашингтон не бажає швидкого вступу України до НАТО, американська сторона підштовхує Європу ширше відчинити Києву двері для вступу в ЄС. Одне з імовірних рішень — поступовий вступ. Україна за таким механізмом мала б інтегруватися, етап за етапом: спочатку політично, потім економічно… «Київ зацікавлений у такій схемі, залишилось переконати угорців та інших скептиків», – вважають у Парижі.
Проте у швидке, стабільне припинення вогню мало хто вірить. Одна з вагомих причин до сумнівів — позиція Китаю. Пекіну банально вигідно, щоб кровопролиття в Україні тривало. Це виснажує (хоч і не так, щоб дуже) збройні арсенали Заходу, це змушує Росію продавати китайцям нафту на $27 за барель дешевше порівняно зі світовою ціною… Згідно з даними агентства Blumberg, Москва продає КНР дві третини своєї сирої нафти та закуповує дві третини свого імпорту в Китаї. Ось це і є — справжній вплив, нехай і не демонстративний.
Китайці мають багато важелів у своєму розпорядженні, щоб домогтися бодай недовгого припинення вогню з боку Москви. Але вони цього не роблять. Відтак Кремль має підстави вважати, що Піднебесна його підтримує. Нехай приховано, зате ефективно.
