«Хто ти є? Хто ти є? Хто ти є? Хто ти є?»
Група «Минула Юнь»
Будь-яка мережева сварка українців і росіян, або східняків і євроатлантистів, неодмінно звертає на магістраль Кліо. Якщо поспостерігати за електронними дискусіями, виникає враження, що у нас кожен другий напівфаховий історик. Не відмовляють собі у задоволенні порозводитись на теми історії і політики. Суспільство достатньо вільно і невимушено жонглює кістками жертв репресій, воєн, голодоморів, датами, фактами та інтерпретаціями – залежно від погоди та власного настрою.
Відрадно, що історія настільки популярна. Точні науки і деякі її родичі гуманітарного крила не можуть похвалитися такою потужною інтеграцією в масову свідомість громадян, коло професійних обов’язків яких далеко поза вивченням давнини. Звісно, широкі кола не обговорюють вузькопрофільні теми на кшталт медієвістичної генеалогії чи генези черняхівської культури. Історія використовується як кастет у політичних та міжетнічних суперечках.
Топовими темами для можновладців та їх інтернет-свити є проблема давньоруської народності з усіма похідними підтемами: виникнення «трьох братніх народів», права на культурну та матеріальну спадщину Київської Русі тощо., навіть геополітика XVII-XVIIIстоліття та першої половини ХХ-го. Глобальне переосмислення чітких відповідей на складні питання, які пропонувала нам радянська ідеологічна доктрина, почалось трохи більше, ніж 20 років тому і не припиняється досі. Теми УПА, «опальних» гетьманів, Голодомору, легітимності того чи іншого патріархату ладні вивести з рівноваги цілком здорових на позір людей.
Таке хворобливе ставлення до минулого – феномен винятково східнослов’янський. Поляки та чехи не дозволяють собі битися в епілептичних приступах щодо привидів сивої давнини. Хоча в місті Табор стоїть пам’ятник гуситам-таборитам, Яну Жижці не б’ють поклони і не проклинають його, а згадують про славетного героя набагато рідше, ніж про Санта-Клауса.
Звісно, моя соціологічна вибірка до смішного непрезентабельна, але спілкування з мешканцями 14 чеських міст від Татр до Моравії справили враження їх абсолютної інертності щодо власної історії. А говорячи про поляків, то намагання завести розмови про подвиги Яна Собєського, або ж Єжи-Міхала Володиєвського я отримав таку відповідь: «Послухай, мені це все нецікаво. Те, що я народився поляком, не мій вибір і не моя заслуга. Тому вся ця історія для мене неважлива. Я ціню людей, любов, дружбу, а не свою історію чи етнічну приналежність». Друзі поляка кивали на знак згоди. Справа була в Катовіце. Приблизну таку реакцію я отримав на спробу поговорити про польсько-українські стосунки 1920-1940 років у Сяноку. «Те що було, не має значення, важливо те що зараз», – казали мені місцеві.
Наш спеціальний кореспондент у Франції Ольга Вох, випускниця Діжонського університету про стосунки французів та історії пише наступне: «Більшість французів побожно ставиться до: 1) Декларації прав людини та громадянина, 2) французької мови та науки. Все інше – князі, королі, франки та ґали – це для фільмів і казок. Французи люблять послухати, скажімо, середньовічну музику або подивитись фільм про королеву Марґо, але це мало дотичне до їхньої національної гордості. Все, що було до взяття Бастилії, в очах француза має культурно-мистецьку вартість, але не політичну. Тим більше, сьогоднішня Франція настільки строката етнічно, що історії про франків і галів вже мало кого цікавлять, крім ультраправих сил…
Що мені подобається в ставленні французів до історії – це те, що вони не прагнуть повернути якісь міфічні "старі часи". Наприклад, у них нема ностальгії ні за монархією, ні за колоніальною імперією. Вони пишаються не тим, що мали, а тим, що мають, – республікою та правами людини».
Не факт, що таке позірно-байдуже ставлення до власного минулого є добре, але й наші навколо історичні пристрасті віддають патологією. Дехто ніяк не хоче залишити в спокою тіні предків, або ж бодай дозволити розбиратися у складних і неоднозначних проблемах професіоналам. Наші люди з радістю хапаються за припалі пилом кістки, які досить часто їм підкидають з політичних трибун. Причому полеміка профанів точиться навколо тем із заздалегідь сформованими оцінками, судженнями та вердиктами. Плебсу залишається лише вправляння у красномовності на користь готових концепцій.
Звісно, набагато складніше застосовувати методи пізнання, а не заковтувати наживку, чим користуються ті чи інші політичні сили. Переформатувати свій жорсткий диск та звільнитись від стереотипів і ярликів – справа не з легких. Для початку можна спробувати з повним усвідомленням та відповідальністю сказати собі: «Я ніхто!»