Клімат є одним із найважливіших чинників формування нашого навколишнього середовища. Він визначає не тільки характер ландшафту, рослинний і тваринний світ, а й можливості розвитку сільського господарства, демографічний стан та міграції цілих народів. Його глобальні зміни нерідко супроводжувалися піднесеннями й занепадами цілих етносів, держав і цивілізацій, загостренням боротьби за ресурси, поширенням різних девіантних явищ, таких як голод чи епідемії.
Планетарні кліматичні коливання впродовж 12 тис. років варіювалися від 0,5 ºС до 2 ºС угору й униз по температурній кривій. Ці, здавалося б, незначні зміни середньої температури земної кулі оберталися катастрофічними наслідками. Скажімо, похолодання на 0,5 ºС на регіональному кліматичниму рівні виявилось у зниженні температури на 8–10 ºС і спричиняло інші природні екстремуми.
Серед теорій впливу клімату на життєдіяльність людства є така, згідно з котрою періоди похолодання мобілізували його сили, вміння й навички для подолання несприятливих погодних умов. Саме на ці відтинки часу зазвичай припадали епохи становлення й розквіту імперій, централізації держав, відбувався технологічний і науковий прорив тощо. Водночас теплі періоди сприяли морально-психологічній релаксації народів, технологічному застоєві, послабленню державних організмів та їх дезінтеграції. Попри певну формальність цієї концепції кліматичного детермінізму, не варто відкидати природного складника в історії розвитку людських цивілізацій. Найчастіше клімат виступав одним із небагатьох чинників, таким собі натуральним імпульсом, який у комплексі з іншими підштовхував до певних суспільних змін.
Читайте також Обмежені ресурси: до 2030 року половина людства зіткнеться з нестачею води та сільськогосподарських земель
ЕКСТРЕМУМИ ТА МІГРАЦІЇ
Цивілізації зародилися саме в умовах холодного періоду, який припав на 4 тис. до н.е., активізувавши державотворчі процеси в Єгипті, Месопотамії та Індії. Стародавні суспільства за допомогою держави могли краще дати собі раду із природними стихіями, спорудивши складні іригаційні системи на базі великих річок для зрошування полів і налагодивши систему постачання, ніж розрізнені племена.
У господарському відношенні людина довгий час була тотально залежною від природно-кліматичних умов, зокрема від сезонних температурних коливань та рівня зволоження ґрунтів. Природний чинник був визначальним у розвитку сільського господарства (основи економіки аж до ХІХ століття), впливаючи на соціальну й політичну стабільність, демографічні показники. Неврожаї, зумовлені природно-метеорологічними змінами, спричиняли голод, спалахи епідемій, скорочення народжуваності й навіть політичні катаклізми (повстання, заворушення, громадянські війни та революції) тощо.
Приміром, за стародавньої доби кліматичні екстремуми призводили до міграцій цілих народів, що були змушені покидати свої насиджені території через неврожаї та голод у пошуках ресурсів для виживання. У період між 3100 і 500 роками до н. е. історики зафіксували 15 великих переселень племен і народів, викликаних погіршенням кліматичних умов, із них 13 – глобальним похолоданням і два – глобальним потеплінням. Тут можемо згадати й відоме арійське нашестя на півострів Індостан із посушливої Центральної Азії, яке знищило розвинену індо-хараппську цивілізацію і дало старт індоєвропейським народам, і дорійське вторгнення на Крит, що поклало край мінойській культурі, й розселення фінікійців у Середземномор’ї та етрусків у Італії, і навіть старозаповітні блукання євреїв Єгиптом у пошуках спасіння (родючих земель). Звичайно, кліматичний чинник був тут не єдиним, однак відігравав функцію своєрідного спускового механізму переселенських процесів.
Зрештою, саме зі значною аридизацією (посушенням) клімату в середині ІІ – першій половині І тисячоліття до н. е., зумовленою глобальним похолоданням, історики пов’язують появу номадичних (кочових) суспільств, які заполонили до початку нової ери чи не весь Євразійський континент. Центральноазійські степи довгий час були таким собі казаном, який виплеснув на поверхню історії кілька дюжин войовничих мандрівних народів. За спостереженням кліматологів, це одне з «найчутливіших» місць на планеті, де навіть незначні коливання середньої глобальної температури спричиняють справжній «кліматичний колапс».
У І столітті до н.е. розпочалося потепління, яке тривало з невеликими перервами до початку ІІ-го й увійшло в історію як римський кліматичний оптимум. У цей період середня температура планети й метеорологічні умови були дуже подібними до сучасних.
Обмеження ресурсів і підвищення агресивності так званих варварських племен унаслідок різкого похолодання ІІІ–VIII сторіччя призвели до падіння Римської імперії (476 рік) і Великого переселення народів. Останнє тривало до початку ІХ століття, яке ознаменувалося настанням нової фази в історії клімату – малого середньовічного оптимуму, що тривав до XIII століття. Покращення природно-кліматичних умов у бік потепління, краще зволоження ґрунтів сприяли нормалізації соціально-економічного укладу життя Європи та поступовому осіданню переселенців.
Хвилеподібно глобальне потепління зміщувалося з північного заходу на південний схід, досягнувши максимуму в Гренландії в Х, Ісландії – у XII, Нідерландах – у XIII й дійшовши до Східної Європи у XIV столітті. XIII-те відтак стало «золотим» часом для західноєвропейського землеробства, сприятливим для розвитку феодальних відносин і демографічного зростання. За свідченням хроністів, такі теплолюбні рослини, як виноград, оливи, гранат та інжир тоді вирощували навіть у нижній течії Рейну, а Англія серйозно розмірковувала над планами збільшення площ під виноградники. У Південному Ельзасі дерева узагалі не скидали листя на зиму, а в грудні дозрівала полуниця. Хоча в цей час також були спекотні та сухі літа, які приносили низькі врожаї та голод, одначе загалом IX–XIII століття фахівці вважають доволі добрим періодом для розвитку економіки. Малий середньовічний оптимум наклався й на політичну карту Європи, сприяючи децентралізації великих феодальних держав та їхньому вступові у тривалу епоху політичної роздробленості.
Читайте також Північ тане: Арктика нагрівається удвічі швидше за решту планети
ЗАМЕРЗЛИЙ ЧАС
Початок ХIV століття ознаменувався різким похолоданням на всій планеті, що з невеликими перервами (по кілька десятиліть) тривало аж до 1860-х років й увійшло в історію як малий льодовиковий період (МЛП). Такою назвою ця переломна в історії людства епоха завдячує виявленому науковцями фактові помітного розширення контурів льодовиків (зокрема альпійських у Європі) в часи пізнього середньовіччя та нового часу. В межах цієї тривалої доби глобального похолодання виділяють фази звичайних МЛП, короткотривалих потеплінь і гіпер-МЛП. Найсуворіший клімат упродовж цього часу був у 1580–1630-х та 1815–1860-х роках.
Окрім найбільшого від початку нової ери наступу зледеніння, у Європі спостерігалися сніжні й холодні зими, коли замерзали Балтійське, Чорне й Адріатичне моря, а лід не сходив на Мозелі, Темзі, Рейні, Дунаї й подекуди у Венеції впродовж чотирьох місяців. Ісландія потерпала від атак атлантичних «гігантів» і була змушена через катастрофічний вплив холоду зробити ставку на рибальство замість сільського господарства. Сильно занепали морські торговельні комунікації.
У цей період нерідко траплялися травневі заморозки й червневі снігопади, які разом із загалом вогкими літами призводили до частих падінь урожаїв, поширення голоду й епідемій. Особливо великий продовольчий дефіцит спостерігався в Європі у 1314–1316 роках, коли внаслідок складних кліматичних умов стрімко зросла смертність і подорожчав хліб. Зумовлений природними чинниками голод нерідко ставав причиною соціальних заворушень, повстань і бунтів, а також зростання побутового бандитизму.
Хоча пандемія «чорної смерті» (чуми) в 1347–1351 роках, яка забрала життя майже третини європейців, не була викликана суто кліматичними факторами, однак, за спостереженнями дослідників, саме тривалі паводки у Східному Китаї в 1340-х, внаслідок яких загинуло 8 млн тамтешнього населення, могли стати природним збудником цієї смертоносної хвороби, що дісталася до Європи через Шовковий шлях і середземноморських торгівців.
Незначне потепління, яке настало після першої фази МЛП, у 1360–1390-х роках, окрім м’якших зим і спекотних літ, принесло на континент також 17 зафіксованих істориками посух.
XV століття в німецькій літературі називають епохою запустіння (Wüstungen), бо страшні морози й суворі зими призвели тоді до вимирання, за різними оцінками, від 20 до% 60% жителів сіл у Центральній та Північній Європі. Внаслідок зледеніння Балтики й Адріатики до воєнного мистецтва тієї доби ввійшла практика боїв на крижаних полях. Зокрема, в листопаді 1495 року московський цар Іван ІІІ намагався взяти шведську фортецю Виборг, штурмуючи її із замерзлої затоки. Водночас північні купці пристосувалися до складних кліматичних умов, пересідаючи взимку з кораблів на сани. У повсякденне життя європейців малого льодовикового періоду міцно ввійшло проведення ярмарків, карнавалів та спортивних змагань на скутих морозом річках.
В економічному плані XV століття було одним із найбільш катастрофічних в історії: 40 зі 100 років були неврожайними, тобто голодними, причому впродовж 15 з них збіжжя взагалі не визрівало. Суворішання клімату й загострення боротьби за ресурси стали чинниками згортання феодальної роздробленості й посилення процесів політичної централізації країн Європи. Для протидії природним лихам необхідна була міцна й сильна державна влада, яка кристалізувалась у пізньому середньовіччі в абсолютистських монархіях.
Одноосібні володарі, на відміну від користолюбних феодалів, для підтримання опікунського реноме почали системно боротися з голодом, вживаючи різноманітних заходів для його подолання. Ті, хто не міг із цим упоратися, ставали цапами-відбувайлами. Зокрема, така доля спіткала московського царя Боріса Ґодунова на початку XVII століття, на правління якого припали аж чотири поспіль неврожайні роки, ставши природним каталізатором «смути» в історії Московії.
Читайте також Без паніки: кліматичні зміни можуть виявитися корисними для сільського господарства
РЕВОЛЮЦІЙНИЙ ЗБУДНИК
Короткотривалий період спекотних 1635–1639 років, що настав після фази гіпер-МЛП (1580–1630), не тільки дав добрі врожаї, а й призвів до зниження рівня річок у Європі та зараження вод дизентерією, щó своєю чергою спровокувало епідемії та високу дитячу смертність.
Перше десятиліття 1640-х виявилося холоднішим. Його суворі зими були особливо показовими у сенсі впливу клімату на соціально-політичну картину Старого світу. За свідченнями істориків, викликаний несприятливими природними умовами неврожай та різке зростання цін на пшеницю у 1648–1650 роках загострили народне невдоволення відразу в кількох європейських країнах, і це вилилось у хвилі революцій в Україні, Нідерландах, Франції, Неаполі, Каталонії, Португалії та Англії. Звичайно, всі ці події не мають спільного метеорологічного знаменника, а неврожаї та подорожчання траплялись і раніше, не призводячи до якихось політичних наслідків. Однак саме в цей час кліматичні чинники наклалися на комплекс інших – соціального, політичного, національного, релігійного та економічного характеру, давши насамкінець революційний сплеск.
Палеокліматолог Емманюель Ле Руа Ладюрі виводить агрометеорологічне коріння Великої французької революції 1789 року, революції 1830-го та європейської Весни народів 1848–1849 років, розглядаючи вплив клімату на врожайність і рівень цін на хліб як певні індикатори народного невдоволення та «спускові важелі» заворушень.
Кінець XVII століття, що був позначений так званим пізнім мінімумом Маундера (періодом похолодання, котрий спричинило зниження сонячної активності), особливо запам’ятався в історії Європи голодними й холодними 1693–1694 роками у Франції та 1697-м у Скандинавії, Шотландії і Фінляндії. В останній кількість населення скоротилася майже на 20%, а у Франції людські втрати становили 1,3 млн. осіб.
Читайте також: Нова кліматична ера: глобальне потепління може мати для України як негативні, так і позитивні наслідки
Однак справжня природна аномалія трапилася в 1708–1709 роках. Тоді наступила «велика зима», яку можна спостерігати лише раз на 500 років. Різкість похолодання вражаюча – середня температура в Європі тоді знизилася відразу на 3 ºС, на південь насунулася хвиля арктичного полярного вітру з температурою -20 ºС і швидкістю 40 км/год. Окрім знищення зернових, оливкових і виноградників, подорожчання продовольства, замерзлих річок на півдні Європи та високої смертності населення, вона також відіграла одну із ключових ролей в історичних подіях, які відбувалися на території України. Арктичний холод упродовж кількох місяців винищив практично половину шведської армії Карла XII під час перебування в Україні, що, зрештою, і визначило її поразку разом з українськими військами Івана Мазепи в Полтавській битві у червні 1709 року.
СТРІМКЕ ПОТЕПЛІННЯ
Зменшення площ глетчерів, а з ним і закінчення малого льодовикового періоду спричинили теплі літа й менш сніжні зими, які настали у другій половині ХІХ століття. У цей період із розвитком комунікацій, міжнародної торгівлі та системи постачання остаточно відійшла в минуле асоціація між «зерном» і «бунтом». Надалі заворушення та революційні ситуації не мали нічого спільного з агрокліматичними коливаннями, за винятком хіба що холодної зими 1916–1917 років, яка смертельно уразила на третьому році війни економічно слабку імперію Романових.
Глобальне потепління (а згодом і парниковий ефект, який його підсилює) настало після 1896 року, а особливо від 1911-го, і триває до сьогодні. Упродовж десятиліть середня планетарна температура збільшувалась в арифметичній прогресії в 1911–1920, 1921–1930 та 1931–1940 роках. У цей час людство зіткнулося з додатковою раніше незнаною теплотою, що не була схожа на наслідок метеорологічних коливань попередніх століть.
У 1931–1950 роках настав кліматичний оптимум, якого, однак, до кінця не відчули на планеті через Другу світову війну. Впродовж цього періоду було лише три «великі зими», дві з яких безпосередньо вплинули на історію. Йдеться про сувору зиму 1939–1940 років, яка стала на заваді радянському вторгненню до Фінляндії, та 1941–1942-го, в якій «генерал мороз» уже виступив на боці Червоної армії проти Вермахту.
Глобальне потепління стало найочевиднішим наприкінці ХХ століття. У 1988, 1989, 1990 роках було зафіксовано справжні стрибки температур зими, весни, літа й усього року, а 1990-ті стали найтеплішими за все ХХ століття. На початку ХХІ-го кульмінацією цих процесів стали спекотні літа 2003, 2006 та 2010 років середня температура яких була найвищою за всю погодну історію планети.
Читайте також Менш континентальний: в умовах потепління Україна наближається до морського типу клімату