– Які уроки з балканської кризи могли би бути корисними для вирішення Україною проблем на її півдні та сході?
– На мій погляд, існують очевидні паралелі між нинішньою ситуацією у Донбасі і балканськими конфліктами. Взяти хоча б те, що першопричиною загострення ситуації у Боснії і Герцеговині у 90-х роках, а також у Хорватії, стала зовнішня агресія, яку ініціатори намагалися старанно замаскувати під внутрішні протистояння.
Сьогодні Путіна нерідко порівнюють з Гітлером. Як на мене, точніше було б порівнювати російського президента з сербським лідером Слободаном Мілошевичем. Після розпаду Югославії той так само контролював ЗМІ у своїй країні, щоб не надавати суспільству об’єктивну інформацію, а потім поширював дезінформацію про початок війни.
Мілошевич готував, фінансував і відправляв спеціально вишколених людей для дестабілізації колишніх югославських територій, які невдовзі мав намір загарбати. Між тим, публічно вмивав руки і запевняв, що не має жодного відношення до загострення ситуації. А коли стало відомо про злочини проти людства в сусідніх із Сербією країнах, відмежувався від своїх виконавців.
Обидва конфлікти перетворили сотні тисяч мирних жителів на біженців і вимушено переміщених осіб. Якщо згадувати про паралелі, то в обох випадках значна частина конфліктів розгорталася саме в густозаселених місцевостях. Руїни Донецького аеропорту надзвичайно нагадують мені тодішні картини поблизу Сараєво, столиці Боснії і Герцеговини.
– Наскільки оперативною у той час була світова реакція на події на балканському півострові?
– Міжнародна спільнота відгукнулася на горе постраждалих на Балканах досить повільно. ООН, Міжнародна організація міграції, Червоний Хрест і неурядові організації відреагували, але без досвіду все це мало низьку ефективність.
У 2014 році Україна також не володіла необхідною інфраструктурою і навичками, щоб впоратися з труднощами переселенців, – ніхто не очікував конфлікту подібного масштабу та його наслідків. Міжнародні гуманітарні організації з часу балканських набули більшого досвіду, але теж не мали в Україні достатніх ресурсів, перш за все людських, щоб швидко розгорнути масштабну допомогу
Читайте також: Гібридні виклики міжнародного гуманітарного права
Тому, безумовно, найбільшу допомогу на початковій стадії нинішньої кризи в Україні надало громадянське суспільство, яке мобілізувалося швидше за всіх. Фактично до осені минулого року, до початку надходження у Донбас широкої міжнародної допомоги, першу потребу в ній було забезпечено церковними громадами, волонтерами і громадськими організаціями. Та все ж справедливо зазначити, що міжнародна гуманітарна допомога Україні восени минулого року, без сумніву, була вкрай важливою, особливо з точки зору підготовки до важкого зимового періоду.
– Крім певної розгубленості в реагуванні на балканські події, свідком яких відмінності в ситуаціях на Балканах і в Донбасі ви стали?
– Вкрай важливо, що конфлікт в Україні вже локалізовано, він зачепив порівняно невеликий відсоток території країни. Це вигідно відрізняється від Боснії, де конфлікт поширився по всій країні.
Але головна різниця з Україною виявилася, насамперед, у релігійних та етнічних розломах на Балканах. Унаслідок протистояння утворилися цілі моноетнічні території. Мусульмани на Балканах могли знайти притулок лише на територіях, контрольованих мусульманами, відповідно хорвати – у хорватських, серби – у етнічно сербських територіях. Це призвело до того, що в країні утворилися своєрідні анклави з тисяч біженців за релігійною і національною ознакою.
В результаті, навіть після завершення конфлікту боснійські мусульмани, скажімо, зі сходу Боснії не мали бажання повернутися у свої рідні домівки. А у північній Боснії після етнічних чисток сьогодні не залишилося хорватів, які там раніше було дуже багато..
Це дивним чином проявилося пізніше у системі освіти, коли на різних територіях почали працювати університети – окремо для мусульман, боснійських сербів чи хорватів. Усі подальші спроби створити міжнаціональні студентські містечка не мали успіху.
Повернути багатьох переселенців до рідних домівок в Боснії вдавалося переважно після закликів місцевих релігійних діячів, які зверталися до своїх парафіян. Пригадую підтримку монахів Ордена Св. Франциска, які з’явилися на хорватських землях ще у 14 ст. Коли настоятель монастиря звернувся до вірних приходу з числа хорватів із закликом повернутися, до нього прислухалися. У таких випадках додому поверталися цілі групи постраждалих, але поодинці ніхто не наважувався.
Я знаю, що проблеми дискримінації за етнічною ознакою виникали на окупованих територіях України. Скажімо, неспростовний фактом було переслідування на територіях «ДНР» і «ЛНР» релігійних груп , що не належать до РПЦ. Безумовно, не можна не згадати про гноблення кримських татар… Але мені невідомі схожі ситуації на материковій Україні.
Читайте також: Сила автоматизму
Етнічні групи, які ворогували на різних територіях колишньої Югославії, знищували навіть пам’ятки культури, що нагадували їм про протилежні сторони у конфліктах. Старовинні сербські монастирі на хорватській території і мечеті на сербській були вщент зруйновані. Винятком стало хіба що саме Сараєво, де усе-таки було збережено пам’ятки різних громад.
– Це схоже на те, як зараз на окупованих територіях в Україні місцева влада ухвалює рішення знищувати пам’ятники про Голодомор 1933 року.
– Так, почерк подібний, автори намагаються заперечити об’єктивний хід історії.
– Із пам’ятниками Голодомору взагалі нонсенс, оскільки Донбас переживає економічно важкі часи, а взимку продуктів взагалі може не вистачати….
– На жаль, реальність така, що внаслідок конфлікту і в намаганнях контролювати ситуацію протилежні сторони у Донбасі створюють багато бар’єрів, пропускних пунктів, що ускладнює доступ до гуманітарної допомоги.
Окупаційна влада не може забезпечити потреби місцевих жителів – важко зрозуміти, навіщо вона блокує доступ до гуманітарної допомоги ззовні. Більшість неурядових організацій зіткнулися з тим, що їхню діяльність там просто призупинили.
Це відбувається в період підготовки до зими, коли треба створювати запаси. Останній гуманітарний конвой зміг успішно дістатися до місця призначення лише тому, що ООН поставила ультиматум – або ви дозволяєте проїхати, або ми розвертаємо конвой і відправляємо в інше місце.
– Повернення місцевих жителів на Донбас залишається ще не близькою перспективою. Із якими проблемами в цій площині довелося зіткнутися в колишній Югославії, до чого варто підготуватися заздалегідь?
– Після погашення конфлікту на Балканах на перший план вийшли специфічні проблеми, як-от, реституції чи повернення постраждалим їхньої власності. Спроби відновити справедливість нерідко були малоуспішними саме через релігійні і національні відмінності. Потерпілі пробували обмінювати чи продавати нерухомість, щоб на виручені кошти забезпечити своє проживання у нових місцях, обраних як більш безпечні, але часто безуспішно.
Або – під час переселення, як тоді на Балканах, так і тут зараз, родина могла розділитися. Молодь виїжджала, батьки залишаються вдома, за деякий час помирають, і виникають проблеми зі спадщиною. Нерідко дітей із зони конфлікту вивозять не батьки, а дальні родичі чи друзі, які не мають формальних прав на опікунство. Через це вони не можуть одержати соціальну допомогу для такої дитини.
Великою проблемою для біженців є несвоєчасне відновленням документації. Уряд повинен проявляти більшу гнучкість, щоб легко відновлювати всю документацію стосовно проживання та власності.
– Питання з документацією вже зараз на порядку денному в переселенців…
– Балканський досвід важливий ще й тому, що діє тепер і допомагає у схожих ситуаціях. Рік тому з наближенням до зими розгорнулася дискусія, якої допомоги з житлом більше потребують вимушено переміщені особи. Уроки Боснії і пізніше – Північного Кавказу показали, що збудовані тимчасові містечка з часом перетворювалися фактично на гетто.
Читайте також: Справа «Містралів»: Франція грюкає кулаком по столу
Зараз ми вирішили піти альтернативним шляхом, коли постраждалих заселяють в наявне житло у населених пунктах, де вони можуть швидше влитися в економічне життя на місцях. Виявилося, що замість будівлі тимчасового житла краще дати грошовий ваучер для сім’ї переміщених осіб. А вона потім могла винайняти собі житло, платити за комунальні послуги і інтегруватися в нормальних умовах.
Були побоювання, що у великих українських містах можуть виникнути тертя в побуті і економіці через наплив переселенців з окупованих територій. Але серйозних ознак цього там не видно. Хоча не варто забувати, що значне збільшення населення в короткий проміжок часу може справді породити проблеми в соціальній сфері, в освіті, медицині, коли виникає необхідність обслуговувати додатково ще десятки тисяч людей.
За останніми даними, переселенці зі сходу України інтегруються в інших областях порівняно безболісно, розчиняються у нових місцях проживання без особливих проблем. Значна їх частина взагалі залишається проживати неподалік зони бойових дій, скажімо, в Дніпропетровській чи Харківській областях. Цим вони демонструють надію повернутися на батьківщину.
– Як налагоджувалося громадсько-політичне життя у Балканах?
– Природнім шляхом. Один з важливих елементів відновлення життя після повернення стало проведення виборів. Їх організацію взяла на себе не місцева влада, а ОБСЄ. Внаслідок конфлікту переможцями на національних виборах ставали переважно націоналістичні партії. Але на місцевих – спеціально розведених у часі – переміщені особи отримали можливість голосувати за попередніми місцями проживання. У Срєбрениці, місті з жахливою різаниною в минулому, внаслідок етнічної чистки утворилася переважно сербська громада, однак мером міста обрали боснійського мусульманина, бо колишні жителі змогли проголосувати за нього.
Але із часом місцева влада поступово передавалася до виборців, які залишалися мешкати в даній місцевості, а переміщені особи влаштувалися на нових землях і більше не голосували в рідних місцях. Тим не менш, напруженість між етнічними громадами на місцях зберігалася ще досить тривалий час.
– Ви буваєте у відрядженнях в уражених територіях. Які проблеми ви відзначили насамкінець, які потребували б додаткової зовнішньої допомоги?
– Дуже важливий урок з балканських протистоянь полягає у тому, що навіть по завершенні конфлікту у населення на довгі роки залишаються психологічні травми. Подолати їх допомогли б служби психологічної допомоги. Агентство США з питань міжнародного розвитку планує в Україні почати довготривалу програму співпраці з закладами психічного здоров’я.
Навіть, якщо окупаційна влада дозволяє доставити гуманітарну допомогу, вона блокує згадані заходи. Скажімо, з психологічної допомоги або навчання, як не підриватися на мінах. Місцева влада забороняє все, що включає спілкування з населенням.
Відвідуючи Дніпропетровськ, я завітав до притулку, де ми побачили дітей, в яких загинули батьки. Вони були в стані шоку внаслідок психологічної травми, їхні обличчя були спустошені. Вони потрапили до реабілітаційного центру, який призначений надавати таку допомогу, але його співробітники не мають цього досвіду такого масштабу, вони не стикалися зі схожими проблемами.
Сподіваюся, що відкритий у Києві за допомогою Агентства США з міжнародного розвитку громадський «Будинок вільних людей» буде ефективно допомагати переселенцям, зокрема, у відновленні документації.
Засоби масової інформації можуть відіграти значиму роль, щоб співвітчизники зрозуміли усю гіркоту долі переміщених осіб всередині країни і перейнялися б співчуттям. Поки я не бачу достатньої кількості матеріалів, які б глибоко розглядали такі проблеми.
———————————-
Кліффорд Дж. Бонд – американський кар’єрний дипломат, фахівець з питань Східної Європи, Радянського Союзу, Центральної Азії і Кавказу. Народився 23 лютого 1948 року. У 1970 році закінчив факультет міжнародних відносин Джорджтаунського університету (м. Вашингтон), ступінь магістра отримав у Лондонській школі економіки. Навчався також у Національному військовому коледжі в США, після завершення якого військову службу ніс в американському контингенті в Німеччині. Дипломатичну службу проходив у Бєлграді, Стокгольмі, Празі та Москві. Надзвичайний і Повноважний посол США у Боснії і Герцеговині (2001-2004). Дружина Мішель Т. Бонд – посол США, керівник американської Консульської служби Держдепартаменту США. Має чотирьох дітей.