Ось і завершився «згадувальний» тиждень. У більшості українських шкіл пройшли вечори зустрічі випускників – у кого, як і в нас, обов’язково 31 січня, попри день тижня, в інших – 1-го або першої суботи лютого… І йдуть під вечір до рідної школи, а звідти – до заздалегідь заброньованого ресторану ті, в кого вже й діти вивчилися. І з ентузіазмом виконують традиційний обряд: «О, ти не змінився!», «Та ти ще гарніша, ніж на випускному вечорі!», «Ми повинні згадати всіх до одного і знайти їх будь-що!»…
Статистика покоління
Сенс останнього гасла для мене лишається не зрозумілим, але охоче погоджуюся зі своїм однокласником Ігорем Івченком, який телефонує і повторює його вже не як тост, а як домашнє завдання. Він узяв на себе роль тамади на вечорі і так і не зміг з неї вийти.
Я щойно повернулася з Полтави, де на 25-річчя мого випуску середньої школи №3 зібралося 17 колишніх учнів з 27 – рекордна кількість для класу, в якому не було особливо міцної дружби.
Статистика покоління приблизно така: в рідному місті залишилося приблизно три чверті учнів. Про декого взагалі нічого не відомо, тому цифри неточні, але до Києва подалося троє, живуть наші в Америці (інженер) та в Греції (танцюристка), одного вбили в п’яній бійці, ще один – наркоман зі стажем. Лише одна дівчина так і не вийшла заміж і не народила дитину, та й лише один хлопець парубкує. Тих, у кого рекордна кількість шлюбів – три, вже кілька. Є й такі, для кого 100 грн, що збиралися на посиденьки в ресторані з однокласниками – сума завелика. Вони не прийшли навіть до школи.
Підсумок чверті століття не дуже втішний – майже всі наші вчителі вже на пенсії, на шкільні вечори не приходять, тому і нам вже немає сенсу заходити у знайоме з дитинства приміщення. Хлопці – абсолютно всі, і це вже тема для економічного огляду життя середнього покоління у регіонах – дрібні приватні підприємці. Опису подробиць бізнесу уникали навіть напідпитку, хоча ні їхніми прибутками, ані податками не цікавилися навіть ті однокласниці, які працюють у Службі безпеки та у податковій.
Злет ейфорії – за місяць в нашому класі з’явиться перша бабуся. Лариса Руднік насправді виглядає наймолодшою з нас, але щиро це визнати досить важко – такий вже вік. «А хтось бачив Юру Крайника?!», – всі починають оглядатися один на одного. Юрій ще під час наших останніх класів школи відсидів кілька років «по малолітці». «Я бачив, – радісно відповідає Валерій Зодов, лікар у системі МВС. – У ізоляторі тимчасового затримання! Мені кажуть: клієнт скандальний, буде права качати. Він заходить, і ми мало не розцілувалися!..»
Згадки, тости… Якась химерна ілюзія того, що ми були близькими людьми, хоча насправді такого не було ніколи – дві-три відносно близькі подруги, і все. Кого б справді хотіла побачити, знайти неможливо. Втім…
Двієчники стали лідерами
Можливо це за допомогою сайту «Однокласники.Ru», що набув шаленої популярності на пострадянському просторі. кількість користувачів порталу вже перевищила 8 млн осіб і збільшується на 2 млн щомісяця. Є попит і на кільканадцять подібних соціальних мереж. Через «Однокласників» відновлюють зв’язки з однокурсниками, сусідами, колишніми колегами, шукають кохання або нову роботу, спілкуються ночами з тими, хто не спить. Можна діагностувати нагальну потребу в спілкуванні з тими, з ким розвело життя, хоча переважає спортивний азарт пошуку, а розмова у кращому випадку зводиться до призначення реальної зустрічі. Загалом топ-тема лютого – «зустріч з однокласниками як привід для розлучення» – це до неформального гасла сайту «це ваш останній шанс завершити логічним фіналом перше шкільне кохання» або «нехай всі твої коханки побачать одна одну». Хтось реєструє себе, хтось – іншу людину. Це така велика гра для дорослих, через яку в моїх «друзях друзів» вже опинилися і Віктор Ющенко, і Владімір Путін.
Так, це – віртуальна реальність. І в ній тиждень реального спілкування екс-випускників можна охарактеризувати найпопулярнішим за вердиктом Яндексу блогом: «Сходив на зустріч. Хто всі ці люди?!»
Але все не так просто. Час змінює не стільки зовнішність (хоча головна новина нашої зустрічі, що Ромка Цвєтков став лисим), скільки, так би мовити, рейтинги. Ті, хто гірше вчився і не був активістом, опиняються на вищому щаблі соціальної драбини, ніж відмінники та старости. І зустрічі однокласників – єдиний шанс продемонструвати – звичайно, по-дружньому – свій злет. Я отримала свого заслуженого ляпаса, коли наша найкраща відмінниця-медалістка та комсорг Юля Федяніна розповіла, як я похвалилася їй, що потрапила до, здається, двадцятки кращих журналістів. І начебто запитала її – а ось ти як серед лікарів-гематологів, на якому місці. І вона тоді відповіла: «А нас усього п’ять на всю область». Чесно, я не пам’ятала такої розмови – в мене взагалі пам’ять погана. Але, що більше ніколи не хвалитимуся, обіцяю.
А про що розмовляти – проблема лишається. «А ти пам’ятаєш, як ми…» – цього вистачає хвилин на двадцять. Потім можна обговорювати відмінність нового покоління, вже наших дітей, від того, якими були ми. Головна – не вміють цінувати те, як заробляються гроші і водночас аж надто прагматичні. Вони навряд чи ностальгуватимуть за партами свого колишнього класу, як ми. Потім прийшла черга політики – спочатку всі стверджували, що остогидла, що депутати дратують, а закони заважають нормально працювати. З’ясувалося, що мало не кожен особисто причетний до місцевого осередку якоїсь із політичних партій. Для мене це особиста сенсація, бо щиро вірила в аполітичність рідного регіону. Тестую сусідів по столу на ставлення до новини: центральну вулицю Жовтневу в Полтаві мають намір перейменувати на вулицю Симона Петлюри і встановити земляку пам’ятник. Погляди радикально протилежні… Ой, це ж тільки намір, ну чого ви, хлопчики… І ці люди вчилися за одним підручником?!
А, насправді, час змінює не так багато. Як не розмовляла я з однією із однокласниць, так і не змогла змусити себе зараз. Втім, і вона не палко бажала відновити контакт. Можливо згодом, коли, наприклад, зустрінемося в Інтернеті… Там якось простіше бути не тим, ким ти є.